Народила 9 дітей, виховала 10, а звання «Мати-героїня» так і не отримала, через судимість

Людмилі Милейко із Чорнотич 60. Миловидна жіночка мріє, щоб були здорові її діти, внуки, щоб нарешті минув коронавірус і не було війни. Каже, що життя швидко минуло, а разом відійшла і молодість. І якби довелось прожити все спочатку, то сімейними узами себе вже не обтяжувала, а прожила спокійне, вільне життя.



НЕ МИНУЛА ЛИХА ГОДИНА

Після 8 класу Людмила поїхала працювати до Мени, на консервний завод, як малолітка, бо тоді їй не було і 14. Та робота не дуже сподобалася. Платили за день півтора-два карбованці, зйомна квартира коштувала 7 крб за місяць. Працювати треба важко, цибулі, було, начистиш стільки, що і сліз не вистачає. Тому через рік повернулась додому.
Навпроти будинку кипіла робота на цегельному заводі. І мати радила дівчині працювати там. Але душа дівчини рвалась на ферму. З 7 класу вона вміла доїти корову і робила це часто, адже в сім’ї зростало 6 дітей, Людмила – третя – мамина помічниця. Тому дівчину не лякала далека відстань від хати до ферми.

Пішки 16-літня доярка тричі на день поспішала до своєї групи корівок – 25 голів. Прокидалась о 3.30 годині. Після ранкової дійки йшла додому снідати, трохи відпочити або допомогти мамі по господарству.

А ввечері на 18-ту мала поспішати знову на ферму, поверталась майже о 21-ій. Так щодня, поки не купили дівчині двоколісного помічника. Працюючи, Людмила познайомилась із місцевим вдівцем. Побрались. Не було і 19-ти, як вона стала мамою. Чоловік був на 11 років старший і вже мав доньку і сина 5 та 3 років від першого шлюбу. А невдовзі Людмила подарувала чоловікові доньку. Відтак і виховували 4 діток.

– Перший рік не встигала всьому дати раду, – пригадує Людмила Тихонівна. – Не встигну сполоти перший раз картоплю, бо садили соток 50, а вже другий треба завертатися, та тільки влізти не можна.

Всякого наслухалася від односельців, і лінива, і неповоротка. А діти підросли, до дитсадка ходили завжди чистенькі, виховательки ще в приклад ставили, мовляв, не у всіх матерів такі діти, як у мачухи.

Людмила справді стала для діток гарною мамою, інакше вони її і не називали. І навіть коли доводилось втікати до мами від чоловіка, який, будучи напідпитку, піднімав на неї руку, його діти йшли за нею.

– Не поганий він був чоловік – працьовитий, майстровитий. Все вмів, все ми з ним робили разом: полоть у двох ішли на город, по господарству теж разом, – каже Людмила Милейко, – та тільки коли напивався, то вже ставав нестерпним.

Не минула лиха година сім’ю – трапилося непоправне. На Старий Новий рік, 14 січня, подавився квасолиною синочок, йому не було і 4-ьох рочків.

– Завжди ми вечором лузали квасолю. Було, внесу в’язочку і всі разом полузаємо. І синочок допомагав. Каже: «Мамо, давай хто більше!» А того дня, прийшовши з ферми, пообідали і лягли відпочити. Він же бігав то до мене на піч, то до татка на диван. А тоді чуємо, кашляє. До нього, а він каже, квасолинку проковтнув. Тоді я не чула про смертельні випадки від крихти хліба чи від тієї ж квасолини. Викликали блювоту, але квасолина не випадала. Не встигла прибути швидка, як на руках помер синочок. У кишені в нього було ще дві квасолинки, коли йому було зле, він з усієї сили викинув їх і сказав, що більш ніколи не ковтатиме.

Отакий нещасний випадок довелося пережити. А невдовзі Людмила залишила чоловіка і його дітей назавжди, пов’язавши своє життя із циганом.

ЦИГАНСЬКА СІМ’Я

– В ті роки час від часу цигани ходили по селах, пропонуючи одяг та іншу всячину, – розповідає історію знайомства із другим чоловіком Людмила Тихонівна. – Було таке, що цигани просились на ночівлю. Мій перший чоловік дозволяв їм переночувати у нашій хатині, пригощав їх. Приглянулась я, напевно. Так і виїхали ми з ним до Конотопа. У Івана Івановича там мешкали і батьки, і брати, і сестри. Жили ми то у брата, то на квартирі. Та в основному ми були в дорозі. Їздили за товаром у Харків, Вільнюс, Мінськ. А тоді те добро ходили продавали. Інколи міняли на продукти. Городів не садили, ніде не працювали. Заробляли на хліб тим, що вторгуємо.

У Івана Івановича була донька Світлана, ровесниця її покійному сину, 1979 року народження. У Людмили Тихонівни Олеся, 1981. Ще з’явилось на світ четверо хлопців: Руслан, 1986 р.н., через рік Роман, через два Ваня, через три Стьопа. Проте настав час, коли Людмила вирішила повернутись в село, та змінити циганський стиль життя. І можливо вперше в житті про свої наміри розповіла чоловіку. Треба сказати, що дружина цигана зобов’язана виконувати його вказівки, якщо ні, буде сильно побита. Не раз і не два знущався чоловік з Людмили, хоч як би вона йому не годила. Проте тікати не сміла, боялася.
У циган свої правила. Приміром, жінка завжди повинна вдягати довгу спідницю.
А якщо, сидячи, видне коліно, то змушена прикриватись рушничком. Жінка може купатися на пляжі лише зі своїм чоловіком або ж із іншими жінками, щоб не бачили її чужі чоловіки. Людмила каже, що цигани досить чистоплотні. Вони не можуть одним рушником витирати все тіло. Якщо йдуть до лазні, то беруть два рушники: одним витираються до пояса, іншим – далі до ніг. Жінка, лягаючи відпочити, повинна обличчям повертатись до кімнати, в жодному разі не спиною. І таких правил у циган безліч. Ото вирішила Людмила міняти устрій життя. І хоч сильно боялася, та вдалося їй сім’єю повернутись у село.

ВІД ТЮРМИ І ЧУМИ НЕ ЗАРІКАЙСЯ

Спочатку проживали разом з мамою, а тоді сусідка виїжджала і вони купили в неї хатину. У Чорнотичах лелека приніс у сім’ю трьох дівчаток: Тетянку, 1995 року народження, через рік Олю, а через три Жанну. Переїзд ніяк не вплинув на цигана, він продовжував свій стиль життя і, звісно, дружина повинна була виконувати його вказівки. Вже двотижневих донечок мати зі сльозами на очах залишала на старших синочків і їхала за чоловіком.

При цьому вона зранку мала покупати немовлят, наварити, витопити грубку, коли встигала – прала. А в основному хлопці справлялися і з сестричками, і з паралізованою бабусею, яка 8 років була прикута до ліжка. Не соромлячись вони йшли до ставка і прали. В хаті завжди було чисто, діти доглянуті. Коли навідувалась лікарка до дітей, то підхвалювала і захоплювалась.

Крім торгування одягом, циган змушував займатися криміналом – вирощуванням та збутом маку. Людмила насівала великі плантації, полола. А коли навідувались правоохоронці, то чоловік казав: хто сіяв, той нехай і відповідає. На жінку складали акти і вона відповідала за свої вчинки, рятувало те, що це було умовне покарання. Але були випадки, коли викрутитися не вдавалося. Дніпропетровська міліція таки засадила Івана Івановича на 4 роки. Людмила Тихонівна їздила на всі суди, возила передачі йому у в’язницю.
Минали роки. Сім’я обзавелась і коровою, і поросятами, і птицею. Але на роботу ні Іван Іванович, ні Людмила Тихонівна не ходили, хіба що на підзаробітки, картоплю перебирати чи вона доглядала старечого чоловіка. Бідненько жили, але на столі було що їсти. Дякувати Богу, чоловік не відправляв дружину, як це заведено у циган, добути шматок хліба. (У них дружина має або витанцювати, або вкрасти, або виміняти).

ГОРДІСТЬ БАТЬКІВ – ЇХНІ ДІТИ

Всі діти Чередниченків зросли вихованими, роботящими. Всі створили свої сім’ї. Щоправда, Оля вирішити побачити світу, то подалась до Німеччини на заробітки. Після здобуття у Сосниці професії кухаря, працювала у Бречі, у Корюківці, а тепер за кордоном. З батьками нині проживає сім’я Руслана. У селі ще два сини живуть окремо. Втрьох вони їздять у Бреч, різноробочими. Взимку тиждень живуть там у гуртожитку, а влітку щодня їздять на роботу. Жанна у Києві, після закінчення технікуму працювала бухгалтером. Таня у Козилівці на Корюківщині, має гарний голос, як у тата, виступає на сільській сцені. 11 внучат має вже Людмила Тихонівна.

Радіє успіхам дітей та онуків. Біда, що чоловік хворіє. Як багатодітна мама, Людмила Тихонівна вже 10 років перебуває на заслуженому відпочинку. Заміж вона вдруге так і не виходила. Досі носить прізвище першого, вже покійного, чоловіка. А всі діти мають батькове прізвище. І в тому, офіційний шлюб чи ні – не бачить ніякої різниці. Образливо жінці, що всім присвоювали звання «Мати-героїня», а їй так і не дали… через ту судимість. «Ми досі не усвідомлюємо, що робили щось протизаконне. Таким чином ми заробляли на кусень хліба. Якби займались по-справжньому, то не бідували, як все життя. І то було раніше. Якщо я погана мати і виростила поганих дітей, то чому їх беруть в армію, в АТО? Чому така несправедливість у державі?» – розмірковує жінка.

ПАСКИ У 7-ЛІТРОВИХ ВІДРАХ

Найбільше з циганського устрою, що подобалось жінці, так це вміння смачно готувати. У них завжди багато наїдків. І паски вони випікають великі. Людмила Тихонівна
теж паски пече у 7-літрових відерцях.
Замішує два рази: у чистий четвер і суботу. Загалом випікає 12-13 великих пасок.
Тепер їй у поміч невістка Таня, теж циганка. До речі, у сучасній сім’ї чоловік заробляє гроші, а циганка перебуває вдома.

Як би не склалося життя, а жінка задоволена, що має таких прекрасних темнооких дітей. «І чоловік мене любив, здорово любив. І тепер любить. Тільки відкриє очі, вже питає невістку: де мати, чи внучку: де бабуся. Якщо щось роблю на городі, а він вже не подужає, то все одно біля мене аби бути, – робить висновок про своє життя жінка, яка 37 років прожила із циганом, і тут же додає, – хотіла б по-другому життя прожити, щоб було більше волі, щоб ні від кого не залежати».

Джерело: газета "Вісті Сосниччини" №18/10095, від 01.05.2021, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.