Весільний переполох

Весільний переполох

Замість пролога. Пост у соцмережі: «Дівчата, сьогодні до мене зайшла молода пара – шукали весільну сукню. Наречена – вся в сльозах: замовила плаття по інтернету, а її «кинули» на гроші. У суботу весілля. Відгукніться, хто хоче продати чи дати напрокат весільну сукню. Давайте допоможемо людині, правда, душа за неї болить!»



Інтернетний провал

Взагалі-то, борзнянка Анастасія Коваленко навіть не думала, що за два дні до власного весілля вона потрапить у шалений квест «Знайти сукню– 2». Адже, здавалося б, вона все продумала: довго обирала фасон, який їй був би до лиця, хоча майже відразу побачила «саме той»; також облюбувала аксесуари, зідзвонювалася з продавцями. Словом, усе замовила і за якихось два-три дні мала б уже приміряти омріяне вбрання. «Покупки в інтернеті робили й раніше, – розповідає Настя. – Щоправда, це були або якісь речі для дому, або снасті для чоловікової риболовлі. І передоплат на подібний товар зазвичай ніхто не просив. Одяг купували вперше. У одного продавця замовила фату і шубку, у іншого – сукню, обом заплатила невеликий завдаток. Перша посилка прийшла вчасно, без будь-яких проблем.

Коли зрозуміла, що друге відправлення затримується, почала писати, дзвонити продавцю. Я бачила, що мої повідомлення дісталися адресата, проте ніякої реакції не було. Нагадувала про себе щодень, поки не стало запізно на щось сподіватися».

Коли зрозуміла, що сукні не буде, опустилися руки. Ще б пак, до весілля – два дні! Разом із батьками та майбутнім чоловіком вирушили по магазинах міста, сподіваючись відшукати бодай якесь біле, святкове плаття. Проте з кожним наступним магазином Насті все важче і важче було стримували сльози – нічого не підходило.

«У голові вже прокручувалися різні варіанти, – продовжує співрозмовниця. – Родичі, які мали в суботу приїхати на весілля, запропонували: «Якщо за день нічого не знайдете, виберемося раніше і в п’ятницю повеземо вас на Ніжин. Була ще думка надягти вишиванку та спідницю. Хоча насправді мені дуже хотілося бути саме у білій сукні, відчути себе нареченою».

Сила соцмереж

Власниця одного з магазинів, у кількох словах почувши історію пари, запропонувала: «Давайте напишемо у фейсбуці звернення до людей, залишимо контакти. Може, хтось і відгукнеться». «Того ж дня мені й мамі як почали дзвонити, писати, висилати фото, – посміхаючись, згадує дівчина. – Мабуть, зо двадцять людей запропонували свою допомогу. Не лише з Борзни, а й з Чернігова, Києва… А ввечері я вже приміряла одну з суконь. Щоправда, вона трохи не підходила мені за розміром, її власниця дуже хвилювалася, що не зможе мене виручити. Проте знайома швачка взялася за ніч підігнати корсет по фігурі. Врешті-решт, вийшло все просто чудово. Мама тоді говорила: «Не варто більше сумувати за втраченим. Значить та, перша сукня, була не твоя».

Сподобалося вбрання й коханому, Борису. Він так підтримував мене увесь час, намагався розважити. А коли нарешті побачив убрану, у фаті – аж застиг на якусь мить. Я відчувала себе центром Всесвіту.

Знаєте, коли ми знайшли сукню, то вирішили навіть весільний сценарій змінити. Адже спочатку планували просто розписатися у РАЦСі. А коли в мене вже була сукня, посправжньому весільна, подумалося: «Що ж я, така красива, буду просто розписуватися?» Так захотілося урочистого благословення батьків, короваю. Працівники РАЦСу пішли нам назустріч. І вже наступного дня у Будинку культури під оркестровий марш Мендельсона ми з коханим ставали на рушник.

Він, до речі, зробив це першим, чому я дуже рада. Весілля пролетіло дуже швидко. Але ми з чоловіком і хвилини не шкодували, що довелося трохи понервувати. Адже ми обоє отримали те, чого хотіли – безмежне, всеохоплююче відчуття щастя».

Крізь вогонь, воду – до мідних труб

Як виявилося, історія з сукнею – не єдиний квест, який доводилося проходити закоханим. Трохи більше шести років тому вони не знали один одного, він жив у Борзні, вона – у Прохорах. Лише випадок звів їх докупи. «Одного разу я приїхала на роботу до брата, там працював і Борис, – розповідає Настя.

– Тоді ми вперше обмінялися поглядами, сподобалися один одному, але активних дій ніхто не робив. Десь тричі ми так випадково бачилися, почали спілкуватися у соцмережах, але номера мого телефона він не просив.

Як було б далі – невідомо, але одного разу знайомі запросили мене на день народження. Борис, дізнавшись, запропонував мене зустріти. Але вже в дорозі я помітила, що він не відповідає на мої повідомлення у соцмережі. Відшукала у його даних номер телефона, а він недійсний – була одна зайва цифра. Я просто навмання прибрала одну з них, набрала і потрапила саме до Бориса. Він дуже здивувався, як я вгадала той номер. І з того часу ми вже спілкувалися постійно, і вдень, і вночі. Спочатку приїздили один до одного, а тоді він покликав мене до себе. Так шість років разом і живемо. Коли вирішили узаконити стосунки – знову вийшло не відразу.

Вперше не вдалося подати заяву, бо щось не так було з паспортом, довелося міняти. Коли прийшли вдруге, не могли дочекатися своєї черги – мене відпустили з роботи лише на кілька хвилин. Я вже й плакати почала, мовляв, не судилося нам бути чоловіком і дружиною. Але Борис заспокоїв і наполіг: «Втретє все вийде!». І ось ми – чоловік і дружина, радіємо один одному і плануємо майбутнє.

А щодо наших передвесільних пригод, то в мене образа вже пройшла. Спочатку нам радили покарати недобросовісного продавця, я навіть думала піти у банк, заблокувати її картку. Але тоді було не до цього. Та й гроші я витратила невеликі, більше постраждала морально.

Я й досі не можу наважитися знову щось замовляти у інтернет-магазинах. Але ж, урешті-решт, все закінчилося добре. Нам пощастило. І насправді це дуже класно, що люди готові допомагати і йти назустріч. Це – набагато важливіше!»

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини", №9 від 27.02.2021, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.