На карті годі і шукати – село із однієї хати

На карті годі і шукати – село із однієї хати

Останніми роками тільки й чути про те, що села наші вимирають. І офіційна статистика це підтверджує, - всій Україні давно відомо, що демографічна ситуація на Чернігівщині є найгіршою в державі.
Звісно, молодь в селі залишатися не хоче, бо де ж їм там працювати, а старенькі люди по черзі на той світ відходять. От і сумує природа, пустують родючі ґрунти. Щоб побачити таку невеселу картину, досить зовсім трохи від’їхати від райцентру.

…Уже понад дві години ми з водієм швидкою іномаркою блукаємо по мішаному лісу. Їдемо ґрунтовими, ледь помітними, наче аж замаскованими доріжками. У лісі на цей час ні душі. Все оповите мертвою тишею.
Нарешті водієві урвався терпець: «Понесло ж нас в ці хащі, - важко зітхає. – Де ж те загублене село, Сніжано, про яке ти вже три дні розпитуєш?»
І далі ми маємо такий діалог…
Я: «Та їдьмо-їдьмо – воно десь тут. Голубівщиною називають».
Водій: «Ти ж чула, що нам перехожі казали: не знають такого. Може, воно десь у підземеллі». «Та заспокойся, знайдемо, не повертатися ж нам додому», - намагаюся пригасити обурення.

Я: «Ти уже який раз говориш це слово – втридцяте?!»
Мотор машини невдоволено зашумів, подолавши ризиковану калюжу. І відразу ж авто потонуло у високих шоломообразних кущах, дивовижних хащах. У салоні наче споночіло. «Ще цього бракувало, - у джунглі заїхали. Застрянемо, будеш штовхати у грязюці» - лютує водій.
Та невдовзі світає. Обабіч дороги з’являються старі хати. Вірніше – їх рештки. А ще далі – одне велике дворище.
Приїхали… Назустріч нам, наче вогнистий м’яч, біжить чи то котиться собака. Гавкає, гостей зустрічає. Не встигла я підійти до двору, а мені назустріч господарі. Здивовано роздивилися, а вже потім привіталися. Проте їх можна зрозуміти, адже гості для них - велика рідкість.
Сімейство Потенків налічує десять осіб, та в цій, останній жилій хатині, їх п’ятеро: Іван Максимович з дружиною Людмилою Ісаківною, дочка Валентина та двоє чудових онуків - Максим та Руслан. Живуть вони дружно, один одному допомагають, та от побалакати чи то порадитися - нема з ким.

«Я в цьому селі вже без року сімдесят живу. Нізащо б до міста не переїхала, - говорить господиня двору Людмила Потенок. – Прикро лише, що років із сорок тому в селі проживало чотириста, а то й півтисячі мешканців. А зараз одна хата залишилась і та в непролазних кущах», - сміється бабуся.
«Як то кажуть, на все село господарі, - піджартовує Іван Максимович. – Та такої природи, як у нас, - годі й шукати. В окрузі п’ять ставків, ліси, поля… А скільки диких звірів! Цієї весни метрів за тридцять від хати сімейство кабанів розгулювало: двоє великих і шістнадцять маленьких. Я тоді пошкодував, що не мисливець. Лось частенько тут походжає, а це щось не видно. Вовки з лисицями взагалі не дивують. Ось так і живемо, об’єднавшись з природою, в мирі і добрі. От тільки в цьому році непрохана гостя побувала - лисиця двадцять п’ять курчат задушила, то баба лаялась на усе наше… «велике» село. Добре, що ніхто не чув» (знову посміхається).
 Потенки у своєму господарстві мають ще й пасіку. Щоправда, раніше була великою, а зараз всього-на-всього три вулики лишилося. Господарство у них не маленьке: корова, свиня, кролі, індики, гуси, качки, кури…А найбільшими господарями двору є два незамінні диво-охоронці Мухтар і Дунай. Хоча Мухтар має справжні бійцівські здібності, – непроханих гостей може на «лопатки» покласти, до двору не підпустить.

Родині Потенків є де розгулятися – мають ще й півтора гектари городу. А при бажанні можуть приростити його. Хоча і проживають в лісі, та до ближніх луків недалеко – бери собі земельку на скільки здоров’ячка вистачить. А потрібне сіно, то його на віддалених галявинах – коси досхочу.
 Дід Іван – мудра ж в нього голова, не тільки на слова! - років із сім тому ставок викопав біля хати, рибу запустив. А щоб місцина набирала мальовничих українських рис, обсадив ставок берізками, які вже підросли, тягнуться до сонця. А сам ставок – не тільки діда Івана притягує, а й більш «серйозних» рибалок – двох підростаючих онуків. Вони хіба ж так з дідом змагаються…
А скільки дарів природи навколо: ягід, грибів… «Все є, живи і радій. Чого його до міста пхатися, - наголошує старенька. – Це раніше, пригадую, у 47-му тяжко доводилося: їсти не було чого, працювати не давали. Навкарачки в поле лазили, щавель збирали чи то якусь гнилу картоплину… На щастя, сім’я вижила. Отримали город, та такий, як пустеля, картоплю збирали завбільшки з… горох. Що ж тут скажеш, набивали животи, аби їсти не хотілося. А тепер нема на що й жалітися: працюй, збирай врожай та й живи собі. От тільки б здоров’я було».

Все життя родина в колгоспі працювала, не боячись тяжкої праці. Людям допомагали по можливості. Навіть зараз про них пам’ятають, правда, не хто інший як… цигани. Одного разу взагалі цікава історія вийшла… «Звичайного буденного дня до оселі під’їхав автомобіль. Я розчинила хатні двері і обімліла: цигани? Що їм від нас треба? Симпатичний циган посміхнувся, наче у відповідь». - «Хазяїн вдома? Де він? Хочу його побачити, побалакати». - «Та його… я опустила голову і вже хотіла сказати, що нема, як і сусідньої кімнати дід визирає: «Заходь, друже. Моя хата – це і твоя». Два дні гостювали мирні дружні цигани. Встигли і порибалити і про життя-буття поговорити… А за два роки знову завітали, уже втрьох. У молодої циганки Ази добротою світилися очі. Була дуже говіркою. Але Людмила Ісаківна тоді занедужала, тому розмову підтримувати не могла. Ось тут гостя і поспішила. Два дні бабуню шептала, ворожила, постійно перепитуючи: «Вже легше? Не болить?» Бабуся з ввічливості казала, що так... Та не допомогло старенькій. А от за лікування заплатила двома мішками картоплі та квашеними огірками. «Цю історію згадую як жарт. Таку ж з себе шаманку строїла. Навіщо? Я б і так пригостила», - сміється Людмила Ісаківна.
Ось так і живе родина Потенків, залишившись в єдиній на все село хаті. Село те, як маленький ґудзик – загублене, забуте часом. А сама родина його останній оберіг і в той же час - єдина надія!

Отак і живуть Людмила Ісаківна та Іван Максимович Потенки

Сніжана Божок

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.