Із маленького села до… Збірної України

Село Карасинівка – невеличкий населений пункт на Козелеччині. Не на всіх мапах України дрібного масштабу навіть значиться. Проте тут у звичайній сільській родині народилася і провела своє дитинство дівчина, за яку нині вболіває вся Україна.


Юлія Лобан

Батьки, а особливо бабуся Марія Луківна, у маленькій Юлечці вбачали великого музиканта, співачку, але ніяк не спортсменку. І тільки тренер Козелецької ДЮСШ Олексій Шарак, зустрівши юну незнайомку випадково у коридорі, сказав: «Ти будеш семиборкою…». Як у воду дивився…

До Олексія Васильовича 19-річна чемпіонка з легкоатлетичного семиборства, член Збірної України Юлія Лобан поспішає, тільки-но випадає нагода навідатися до рідної Козелеччини. Тут і нині у селі мешкає її родина. А перший тренер Олексій Шарак назавжди лишиться для нашої землячки батьком у спорті. Карантин Юля проводить удома, тож залюбки поспілкувалася з кореспондентом «Чернігівщини». Кількагодинна розмова, здається, дала змогу пройти маленький шлях крізь терни до зірок разом із нашою героїнею.

Подолати дистанцію у… затісному взутті



Юля – відверта молода дівчина. Це зараз вона може собі дозволити брендове спортивне взуття, якісну форму для тренувань, а у 13-річної дівчинки із села цього всього не було. Тим більше, родина мріяла, що їхня донечка виступатиме на сцені у спідничці і бантиках, а не розбиватиме коліна під час різноманітних забігів, стрибків чи штовхання ядра.

«Батьки на той час працювали у місцевого аграрія – СТОВ «Полісся». Я понад усе любила проводити час з друзями свого старшого брата. Бігала з ними, як хлопчисько, і мені було цікаво, – пригадує моя співбесідниця. – А от моя бабуся весь час хотіла, щоб я співала, грала на музичних інструментах. Мовляв, ось дівочі заняття. Так, проти моєї волі, записали мене до музичної школи на бандуру. Ходила туди, м’яко кажучи, без особливого ентузіазму, а виступи для мене були справжнім випробуванням. У мене від хвилювання підкошувалися ноги… Якось мій брат пішов записувався до футбольної секції, і я, звісно, за ним попленталася. Цікаво ж (посміхається, – Авт.). Стою у коридорі, а до мене підходить чоловік і каже: «А ти не хочеш спробувати себе у легкій атлетиці? З тебе б вийшла непогана семиборка…». Мені на той час було тринадцять. Я була найвищою серед однолітків, дуже худорлявою. І слово «семиборка» мене привабило, хоча я й гадки не мала, що воно таке… З тих пір, коли тато привозив мене на заняття до музичної школи, я нишком бігла поза будинком до Васильовича у спортшколу на тренування. Потім поверталася додому, а там знову змушували грати. Я нехотя перебирала струни і мріяла, як я біжу під час змагань. А бігала я тоді у «шиповках» на півтора розміри менших, які мені десь там дістав Васильович. І я рада, що мені довелось пройти крізь певні труднощі, випробування, бо це загартувало мій характер».



«Пропонували мене… купити»

Юлія зізнається, що і бабусі Марії Луківні, яка постійно була проти її спортивної кар’єри, вона по-своєму вдячна. По-перше, за успадкований характер. Така ж вперта і принципова, сміється наша героїня. А по-друге, за те, що не бачила онучку у спорті. Це щоразу стимулювало і навіть додавало азарту цілеспрямованій дівчині.



«Після дев’ятого класу я вступила до Республіканського вищого училища фізичної культури. Знову ж таки крізь терни… Мене хотіли віддати на навчання у музичне, але я просто прогуляла екзамен, – зізнається дівчина. – І тут нарешті батьки мене підтримали, точніше – перестали відмовляти від спорту. Мовляв, нехай сама вирішує. І тільки бабуся продовжувала говорити про розбиті коліна і що це зовсім не жіноча справа… Ось цей впертий характер у мене від неї (сміється, – Авт.). Її фото, до речі, весь час було на дошці пошани у колгоспі. Краща у своїй сфері…».

Після веселих розповідей, Юля на кілька хвилин поринула в спогади. Одразу було видно, що не надто радісні і приємні.

«Спочатку було важко, – продовжує наша героїня. – Але Олексій Васильович підтримував мене у всьому. «Вибивав» якісь стипендії, допоміг із житлом. Він вірив у мене, як ніхто. Хоча ніколи не нахвалював, а лише казав, що треба ще більше працювати, ще краще себе проявити… І я старалася з усіх сил, аби виправдати сподівання єдиної людини, яка у мене вірила. На другому році навчання, мені було 16 років, я стала кандидатом у майстри спорту. І тренер вирішив, що час для серйозних змагань настав. Ми поїхали на Чемпіонат України, який проходив у Запоріжжі. Та я отримала травму, і показати себе не змогла. Але саме там мене й помітили тренери з інших міст. Підходили, знайомились, говорили, що у мене буде гарне спортивне майбутнє. Там, до речі, я і познайомилася зі своєю нинішньою тренеркою Оленою Ступаченко. Я була дуже сором’язлива і весь час ховалася за тренера. Влітку ми заявилися на Чемпіонат України з легкої атлетики, що проходив у Кіровограді (нині Кропивницький, – Авт). Це була перепустка на Чемпіонат Світу з легкої атлетики, яку я здобула, зайнявши третє місце у трійці лідерів з результатом у 5070 балів. Я мала летіти до Кенії, але у мене не було… закордонного паспорта. Бо ми самі не очікували такого результату, а документи на Чемпіонат треба було подати за два дні. Ніхто б мені той паспорт за такий час не зробив. Після змагань до мого тренера навіть підходили люди з Харкова і пропонували пристойну суму у валюті, щоб мене перекупити. І тільки згодом він мені про це розповів. А їм одразу відрізав, що спортсменка – не річ, щоб її купувати. Я б відповіла так само!».



У 18 – майстер спорту!



І хоч до Кенії на змагання наша героїня не полетіла, та й духом не впала. На початку літа 2018-го року у Луцьку проходив командний чемпіонат України з легкої атлетики серед юніорів. Загалом, у змаганнях взяли участь понад чотири сотні спортсменів у складі 24 команд з різних регіонів України. Змагання були запеклими, адже перед тими, хто успішно виступив, відкрилися двері на Чемпіонат світу з легкої атлетики до міста Оболонь (Франція), куди наша Юлія Лобан полетіла виступати вже за Збірну команду України з багатоборства.



«Загалом, 2018 рік був нелегкий, я підтягувала техніку. Мені найважче давалися стрибки у висоту. Це той вид, що тягнув мій результат донизу. Проте я багато працювала і все-таки досягла бажаного результату. У 18 років я стала майстром спорту з легкоатлетичного семиборства. Після командного чемпіонату України з легкоатлетичного багатоборства серед дорослих, юніорів та юнаків, на якому я виборола титул чемпіонки України з семиборства і увійшла в основний склад Збірної України, була поїздка на Чемпіонат Європи до міста Бурос, Швеція. Серед 30 претендентів з різних країн, у рейтингу я стояла сьомою».

Нині наша землячка займається у Заслуженого тренера України вищої категорії Олени Ступаченко. Планів на майбутнє дуже багато. Але їх дещо «підкоригував» карантин. 25-30 серпня Юля мала летіти до Парижу на Чемпіонат Європи з легкої атлетики-2020. Та з огляду на поширення пандемії коронавірусної хвороби, Європейська легкоатлетична асоціація ухвалила рішення скасувати проведення континентальної першості.

«Тепер розраховую на зимовий Чемпіонат Світу з легкої атлетики. Тренуюся багато. Сподіваюся на гарний результат, але, як каже мій тренер Олексій Шарак: «Гучних слів нам не треба, нам потрібні дії і гарний результат!»», – наголосила чемпіонка.

Дивлячись на запал, наполегливість та працьовитість нашої спортсменки, вона, без сумніву, нова олімпійська надія. Впевнена, ще не раз побачимо молоду перспективну семиборку Юлію Лобан на першій сходинці п'єдесталу пошани. Вболіваймо!

Сніжана Божок, «Чернігівщина» №20 (785) від 14 травня 2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.