Як кум куму та його сусідам капостив

Як кум куму та його сусідам капостив

«Кто-то в поле стал ходить.
И пшеницу шевелить.
Мужички такой печали
Отродяся не видали.
Стали думать и гадать,
Как бы вора соглядать.
Наконец себе смекнули, чтоб стоять на карауле».

Стерегти пшеницю ходили троє братів. Найменший Іван впіймав чарівну кобилу. Це казка Єршова «Горбоконик».
У Козельці сталася схожа історія. Більше п'яти років тому хтось почав шкодити мешканцям будинку по вулиці Розумовських, 41-А.
То замки позбиває на сарайчиках, то птицю випустить, то у велосипеда шини попробиває. Зловмисника ніяк не могли впіймати. Доки один з потерпілих, Микола Флуєрар, не встановив приховану відеокамеру. Простояла вона трохи більше тижня. І «впіймала» не злодія, не міфічну істоту, а... рідного кума, 57-річного В'ячеслава Бурлака. Але про все по порядку.

Думали - підлітки. Аж - директор!

Ще в 70-і роки минулого століття для викладачів веттехнікуму побудували двоповерховий будинок на 24 квартири. Що то за господар у райцентрі без хазяйства? Отож неподалік, на пустирі, кожен собі змайстрував по сарайчику, щоб свиней, кроликів, курей тримати. У мирі та злагоді прожили власники сараїв майже 30 років.
— Років три-чотири тому у мене в хазяйстві хтось віконечко в курнику вибив. Грішила на кота. Аж хтось гусям ноги поперебивав і позакидав їх на купу гною. Кіт такого не вструже. Або як тільки поставлю велосипед, то раз — і кілька дірок у колесі проб'є. Прошу сусіда позаклеювати. І так не раз і не два. Торік 8 березня так зрешетив шини, що довелося нові купувати. Розказувала про свою біду людям, але ніхто нічого не бачив, — зі сльозами на очах розповідає Раїса Федорівна Гребенюк.—Далі ще гірше. Припну козу, приходжу, а ні шворня забитого, ні ланцюга. Останній поблизу у траві знаходила. Плачу, плачу. Візьму пляшку і до коваля Кузьмича: «Зроби нового шворня». Коза побита. Мекає бідна. Я ні з ким же не сварилась. Ворогів не маю. Хто ж це так знущається, і придумати не могла.
Довелося козу збувати. Хай повіситься на тих вірьовках той, хто кізку бив, — каже вона.

— Які тільки замки не повішу, приходжу поратись — розбиті. Якщо навісні — дужку відіб'є. Якщо не може відбити, розплескає вщент,— жаліється Любов Степанівна Сердюк. — Одного разу йому здалося мало, так у лютому на холод кітну козу випустив. Чоловік пішов поратися, а вона тремтить. Повірте, плакав від жалю. Ми ж обоє пенсіонери. Які ті статки? Колись кріль пропав. Тоді я подумала, то алкоголіки вкрали. Якось поросячий хлівець зловмисник розчинив.
Коли подивилася відео, впевнилась, що це був наш сусід — Бурлак. Зустріла його і кажу: «Славик, ти хоч замки мені купи»! А він голову відвертає. Ніякої реакції. Натомість о п'ятій ранку у вихідні хтось став надзвонювати по телефону.
Беру слухавку — мовчить. У мене тиск підскакує, серце калатає. У селі брат 75-и і сестра 77 років, обоє немічні. Переживаю.
— І у мене замки часто збивав. За останні три роки шість разів. Раз навіть на гаражі, де стоїть синова машина. Як її не вкрали... Тоді тільки пропали ручний дриль, каністра і зарядний пристрій для акумулятора, — каже Марія Федоренко. — Торік восени у сусідки Ольги Пархоменко замки вибив і картоплю повикидав за поріг. Померзла. Совісті немає. А ці капості — дзвонить і лише дихає у слухавку?
— І ми замки міняли без упину, — говорить Євдокія Кашпур. — У всіх нас збивали, окрім нього. Щоранку Бурлак прибігає і питає: «Що у вас збили?», і посміхається. Від замків перебрався до шиферу. Потрощив новий.

Не знала, на кого і думати. Бурлак говорив, то студенти веттехнікуму б'ють. Мовляв, бачив трьох. Один «на шухері» стояв, два інших били. Побачили його, один крикнув: «Атас!» І втекли. Вірилось і не вірилось. Студенти закінчували навчання і їхали з міста. А шкода продовжувалася. Коли побачила відео про Бурлака, аж оніміла. Так ось хто Тасю вбив. Торік на діди приїхав брат з Москви. Роками не бачились. Поїхали на могили батьків у Чемер. Потім я повела йому хазяйство показати. Суперпородисту кролицю Тасю, здоровенну. Ледь у мішок влазила. Ручна така, цукерки з рук брала. У неї шість кроленят було. Приходимо, а клітка вибита. Тася лежить, з рота і носа кров, кроленята навколо мертві. Донька у мене інвалід першої групи. З нею істерика була. Понесла тварину студентам у веттехнікум на розтин. Сказали, що загинула через те, що всі внутрішні органи побиті, ребра переламані, — продовжує Євдокія Данилівна. — Я на валідолі місяць жила.

«Якщо хворий, хай іде в дурку, а здоровий — відповідає»

Розповідає кума Бурлака Надія Флуєрар:
— Скільки він нам капості наробив. Вікна вибивав у сараї, цеглою заклали. Плівкою затягнули — пообривав. Замки збивав регулярно. Ми вже стали купувати такі, що не зіб'єш. Так він їх розплескував. Одного разу так заклепав, що ледь вдалося відкрити, свині голодні стояли. Ми навіть не підозрювали, хто. І так роками. Минулої осені і шифер побив, і чого тільки не коїв. І худобу випускав. Ото ми з чоловіком ходили зловмисника сочить. Ночі осінні холодні. Вдягаємо зимові шапки, валянки і на нічне чергування, а назустріч кум Бурлак:
— Куди зібралися?
— Йдемо розбійника ловити.
Ніч просидимо — нікого. Наче знає, не йде.
Тільки не підемо у засідку — замки збиті. А вранці Бурлак з посмішкою питає: «Знов позбивали?»
Коли вже стіна сараю стала хитатися, на сімейній раді вирішили купити відеокамеру. 

— Як ви думаєте, у скільки злодій має приходити? — питає у мене Надія Іванівна.
— Години у дві ночі, коли найміцніший сон, — кажу.
— Ось і ми так думали. На початку лютого встановили відеокамеру. Чоловік ледь куму про це не обмовився. Є таки Бог на світі. Уберіг. Кілька днів нікого не було. і раптом на плівці тінь. З молотом у руках. На годиннику 6.15. Обійшов навколо, подививсь, що нікого немає, і до наших замків. І молотом раз, вдруге, втретє. Поправить, щоб влучніше було, і бух, бух. І так 14 разів. Розвертається вже йти, і ми впізнаємо: та це ж В'ячеслав Іванович Бурлак, наш рідний кум. Не повірили б, аби хто сказав.
Ми ж з ним і в щасті, і в горі, всі роки. Разом свята справляли, скільки горілки перепили.
Кабана заколемо. Спечу кров'янку, кумам несу, хай ще гарячою попробують. Діти наші дружили. Зроду ні разу не лаялися. Всі сімейні секрети їм розповідали. Якщо у Бурлаків біда — допомагали. І за це нам така дяка.
Пішла до кума і кажу: «Як ти міг?»

А він ще й не зізнавався. Стоїть на своєму: «Не я».
Опирався, доки відео не побачив. Питаю, навіщо розбивав нам і людям?
Мовчить.
Дружину його Ліду питала: «Ти знала, що він таке творить?»
Сказала: ні.
Кажу, хто нам за камеру заплатить? Ми ж п'ять тисяч гривень віддали, щоб капосника викрити. Дружина Бурлака віддала дві тисячі гривень. А він навіть не вибачився. І нікому ні копійки з потерпілих. На його місці я б від сорому «згоріла».
А він ходить, посміхається, відвертається, не вітається.
От що таке з людиною? Якщо хворий, хай іде в дурку, а здоровий — відповідає, — каже Надія Іванівна.

На роботі зібрали збори

— Потерпілі написали заяву в міліцію й прокурору, і в Козелецьку райдержадміністрацію, підписалося вісім сімей. Куми Флуєрари не писали — пожаліли Бурлака. Міліціонери кожного по півдня опитували, зібрали матеріали. Згодом від правоохоронців прийшла відповідь: звертайтеся до суду, бо сума збитків замала для порушення кримінальної справи.
— Гуртом написали листа у Чернігів, його керівництву в обласне управління фонду соцстрахування з тимчасової втрати працездатності, — розповідає Євдокія Кашпур. — Відправили рекомендованим листом. Місяць минув, відведений законом для розгляду звернень громадян. Ніякої відповіді. Зателефонували у Чернігів. По телефону нам відповіли: «Ми таких звернень не розглядаємо». Чому?
Як керівником міжрайонного відділення може працювати людина, яка витворяє казна-що?
У райдержадміністрацію зверталися. Звідти сказали: «Вирішуйте проблему на місці». 5 травня зібрали профспілкові збори колективу відділення фонду.
На порядок денний винесли питання «Про поведінку директора Бурлака В.І.» Збори постановили:
1) Бурлаку В.І. попросити пробачення у всіх мешканців будинку.
2) Заплатити людям за заподіяну шкоду.
Минуло два місяці. Він і пальцем не поворухнув.
Ходиш і думаєш: «Що він іще утне?»

* * *
Коли я підійшла до тих сараїв, народу зібралася купа. Кожен про заподіяну йому шкоду розказував. Жаль людей. Показали мені сарай Бурлака — добротний, найкращий з усіх. На ньому слова «підор» і «гад» написані. Сусіди заприсягнися: ніхто з них цього не робив... Кажуть, друзів у Бурлака нема, а ось ворогів і без них вистачає.
Пішли і до В'ячеслава Бурлака, директора Козелецької міжрайонної виконавчої дирекції фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Охайний мужчина сидів у кабінеті за столом.
— Навіщо, В'ячеславе Івановичу, ви так чинили? — спитала.
— Це було один раз, це правда, — відповів він. — Але більше такого не повториться. Я вже віддав дві тисячі гривень.
— А за що?
— Це особисте, плітки розпускали. Я рознервувався.
— Люди стверджують, що всі капості робили тільки ви?
— Хай ідуть до суду. Скільки присудить, стільки й заплачу. А то вони понаказують.
Пробачення Бурлак так і не попросив. Коли навіть п'ятеро сусідок при мені зайшли до його кабінету, мовчав, потупивши погляд, обхопивши голову руками. Сім'ї Кашпурів, Сердюків, Гребенюків, Федоренків, Чернух, Пархоменків, Корнійченків, Волосків чекають на привселюдне вибачення і відшкодування збитків. Не ідуть до суду. Все ще сподіваючись... на совість.

Євдокія Капшур показує розбитий сарай

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №28 (1208)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.