Братів розлучив голодомор

Іван Аникієнко знайшов брата

11 червня газета «Вісник Ч» писала про Івана Аникієнка із села Гвоздиківки Щорського району, якого на початку 30-х років минулого століття знайшли кинутим на станції Щорс. Хлопчик ще не вмів ходити, страждав на дистрофію, нічого про себе сказати не міг. Опинився він у Гвоздиківці, жив по людях, не знав ні добра, ні ласки. Після армії поїхав на Сахалін, працював у шахті. Вийшовши на пенсію, повернувся з дружиною у рідні краї. Усе життя чоловік шукає відповіді на питання, хто він і звідкіля.
На минулому тижні до редакції зателефонувала сільський голова зі Старих Боровичів, до ради яких входить і Гвоздиківка, Ніна Моцар і повідомила, що після газетної публікації знайшлися родичі Івана Аникієнка і живуть вони зовсім поряд — у Щорсі. «Так не буває!» — подумали ми в першу мить. І поїхали в Щорс.

«Подібну історію нам розповідала покійна мати»

Проня та Микола Кузьменки з Корюківки — наші давні передплатники. Першим, як правило, «Вісник Ч» читає Микола Миколайович. І того четверга, діставши з поштової скриньки газету, схилився над її сторінками. Доля Івана Аникієнка нагадала йому історію, яку переповідала покійна теща Ганна Остапівна. Її старший брат Захар, залишившись удівцем з двома маленькими синами, оженився вдруге. Але нова дружина навідріз відмовилася доглядати хлопчиків, і батько відвіз дітей на станцію в Щорс, де й залишив.
Микола Миколайович покликав Проню:
— Прочитай. Тут пишуть про таке, як мати колись розповідали.

Старший брат Проні Петро Погуляй живе в Щорсі. У суботу, 13 червня,
про життя Івана Аникієнка розповіла районна газета «Промінь», яку передплачують Погуляї. Прочитавши її, Петро Михайлович зателефонував сестрі в Корюківку.
— Ми ще в четвер прочитали у «Віснику», — обізвалася схвильовано Проня. — Я вже й у Прибинь з'їздила, бабу Мотрю, їй оце 97 літ, знайшла. Показала фото з газети, питаю: «Не знаєте цього чоловіка?» А вона: «Дак це ж Захарка!» А тоді: «Ні, у Захарки не було вусів, а цей з вусами». Петю, може, це й справді ті діти, яких Захар відвіз на станцію?
Погуляї зателефонували дочці на Київщину.
— Треба зустрітися, — сказала Світлана. — Може, й справді родичі?
Петро Михайлович з Ларисою Вікторівною вирішили, що треба-таки зустрітися з Іваном Івановичем. Нічого не нав'язувати, просто зустрітися, познайомитися, поговорити. Схожі історії. Може, з іншими людьми подібне сталося, а може — ми рідні? І людина, яка все життя шукає своє коріння, хоче знати, хто вона й звідки, нарешті одержить відповіді на найголовніші питання?

«Петю, та він же схожий на матір і на тебе»

— Дім Аникієнків ми знайшли швидко, — розповідає дружина Петра Михайловича Лариса Вікторівна. — У сивоголовому чоловіку, що стояв у воротях, я впізнала риси покійної свекрухи і свого Петра. Обличчям вони схожі. Ми вибачилися, пояснили, що ні на що не претендуємо, але те, що сталося тоді з малюками, і те, про що ми знаємо від матері, дуже подібне. Чи не про одних і тих же дітей ідеться? Привезли з собою фотографії, на яких численна родина Рябців із Прибині: Захар, Ганна, інші брати і сестри, діти Остапа Кузьмича. Звичайно ж, твердо сказати, що ми родичі, можна пише розшукавши документи, які б підтверджували це. Будемо звертатися до архіву. Раптом щось збереглося.
Але приязнь між Іваном Аникієнком і Петром Погуляєм виникла.
— Будемо родичатися! — вирішили твердо.
І вже за кілька днів Іван Іванович з Марією Михайлівною завітали в Щорс, провідали можливого двоюрідного брата. А ще Іван Іванович побував у сільській раді, похвалився Ніні Василівні:
— Хоч під кінець життя знайшлися родичі.

«Де ділися діти, ніхто не знає»

Вирішили побувати в Петра і Проні, а з Іваном Івановичем поїдемо в Прибинь. Може, саме звідти усе розпочалося, там закопана його пуповина, там дорогі могили.
Петра Михайловича розшукали на пасіці в Чепелеві. Людина він у районі відома. П'ять літ очолював СВК «Бреч». Хвороба примусила залишити роботу. Тепер він на інвалідності. Порядкує з бджолами на обійсті покійної тещі.
Про те, що давним-давно сталося в материному роду, знає з її слів. Ганна Остапівна відійшла у 2001 році. Шкода, що до того не зустрілася з вірогідним небожем. Може, усе було б простіше.

В Остапа Кузьмича Рябця з дружиною Христею Петрівною було тринадцять дітей. Захар був другим, народився у 1906 році, а Галя, мати Петра, у 1922-ому. Після неї ще знайшовся Альоша, який помер маленьким, а тоді, у двадцять п'ятому, і Христя преставилася. З другою жінкою народили ще п'ятьох. Жили вони у лісі, на хуторі Ковальонковому. Коли в селі почався голод. Остапова сім'я до часу його не відчула. Щось господар сховав, прикопав у лісі. Так і жили. Згадують, що був Остап справжнім богатирем. Високий, кремезний, на щоках — рум'янець. Ноги мав такі, що готового взуття не купити. Сільський швець зробив для нього колодку тільки на одну ногу — праву. І шив йому чоботи тільки праві. Так Остап і ходив у чоботях на праву ногу.
Тоді в їхніх місцях діяла банда Орлика. Якось прийшли до Остапа і наказали:
— Смаж сало!
А він знітився:
— Де я його візьму? Он моє сало, на печі. Дванадцять ротів, — киває на дітей.
Тоді гості з лісу принесли своє. Кажуть, забрали у голови сільради.
— Смаж! — наказали.
Коли обід закінчився, Остап сказав непрошеним гостям, що мусить доповісти владі, хто в нього був.
— Доповіси — гірше собі зробиш, — застерегли вони.

Але Остап, людина чесна і законослухняна, доповів-таки властям, хто в його хаті смажив сало. Його заарештували, дуже били. І вибили зізнання, де в лісі закопав зерно. Все конфіскували, а Остапа Рябця віддали під суд за посібництво банді. Більше його ніхто не бачив.
Захар з дружиною Настею жив у Прибині на Пашуках. У них народилися два хлопчики, у 1929 році і 1931-ому. Як їх звали, Ганна не пам'ятала. У колгосп Захар не вступив, їздив на заробітки, швидше за все, в Білорусію. А Настя бідувала з дітьми вдома. Кажуть, померла від голоду. Захара в цей час у селі не було. Нещасну поховали і переказали на хутір, щоб хтось забрав дітей. Галі було в цей час одинадцять літ, і мачуха вирядила за хлопчиками саме її. Дала на дорогу якийсь коржик чи перепічку.
Ганна Остапівна згадувала, як ішла з небожами назад. Старшенький ще якось переступав ніжками, а малого несла на руках. Підгодовувала шишечками й травичкою, коли просили їсти. Був це тридцять третій рік.
Повернувся із заробітків Захар у порожню хату. Треба женитися. Взяв Проню з Гути. А вона поставила вимогу діти кудись дітей. Вони їй не були потрібні. Тоді він і відвіз синів у Щорс на станцію.

Кажуть, що не один Захар вчинив так. Були й інші, хто відвозив дітей. Може, в надії, що так вони врятуються від голодної смерті
Де ділися діти Захара Рябця, в селі ніхто не цікавився. Родичі теж ні про що не питали, але припинили з ним усякі стосунки. Пізніше Проня, яку в селі звали Малявка, народила Захару сина Петра. Це вже десь у році тридцять сьомому чи тридцять восьмому. Він виріс людиною освіченою, працював на інженерних посадах на залізниці у Конотопі. Помер рік чи два тому.
Захар про старших дітей на людях ніколи не згадував. Що вже там носив у серці, невідомо. У війну був на фронті. Повернувся в село без ноги. Немов би після війни лікувався в госпіталі в Щорсі, де працювали дівчата з Гвоздиківки. Котрась похвалилася йому, що в селі є двоє сиріт, схожих обличчям на нього. Кажуть, він перелякався. Усе життя боявся їх зустріти. Помер Захар Остапович у 1969 році.

А Ганна, якій випало забирати небожів на хутір, до самої своєї смерті їх шукала. Вдивлялася в людські обличчя: чи не вони? Якось повернулася зі Щорса і каже:
— На вокзалі зустріла племінника. Я до нього, а він ускочив у вагон і поїхав.
Іншого разу поверталася із Сум від старшого сина. В одному попутнику побачила щось знайоме, почала розпитувати, хто він, звідкіля. Усе надіялась, що хлопці врятувалися, десь живуть.

«З Рябцьового роду», - сказали в Прибині

Іван Іванович хвилювався, коли ми під'їздили до Прибині. Тепер це село Корюківського району, було колись Холминського, Семенівського. Щось згадати зі свого давнього дитинства, звичайно, не міг. Сашко, старшенький, з яким його знайшли на станції в Щорсі, розповідав, що тато ніс їх через кладку. А яка та кладка, Бог її знає. Може, через рівчак, може, через річечку Прибиньку. Петро Михайлович казав, що ходив через кладку до школи. Була така. І не одна.
У селі ми зразу пішли на кладовище. Постояли біля могил Ганни Остапівни і Уляни Остапівни. Проня Михайлівна провела до місця, де похований Захар Остапович. Вони з чоловіком пам'ятничок йому поставили. Недалеко, під високою ялиною, — могила баби Христі, першої Остапової жінки. Де лежить Настя, Захарова дружина, ніхто не знає. Але, думається, на цьому кладовищі.
Поклали гостинці покійникам і поїхали до Мотрі Володимирівни Ігнатенко, найстарішої жительки Прибині, 1912 року народження. Вона пильно придивлялася до Івана Івановича.
— Ти Захарчин син? Такий, як він, круглий, — мовила.
А старій же ніхто не казав, що то за людина. Запитали тільки, чи не знає вона цього чоловіка.

— На Остапових похожий, — продовжила бабуся. — Красний такий. Я й Кузьму помню. Хороший чоловік був, роботящий. Остап у нього один був. Із Захаркою ми по сусідству жили. Настя в нього ловка жінка була. Він на заробітках, а вона сама з дітьми. У колгосп не пішли, трудненько жили. Я якось увійшла в хату. Вона картошку чистить і спить. Бо голодна. А дітки харошенькі такі, коло її крутяться. Один старшенький, а другий зовсім маленький. Вона од голоду й померла. А дітей забрали в приют. А ти хто будеш? Мо, Сашко? Він десь далеко жив.
Це вона про сина Остапа Олександра, 1916 року народження, якого теж нема на світі.
Ні, бабусю, я, може, той меншенький Настин син, — каже Іван Іванович.
— Ти на Софійку похожий, — згадує стара Софію Остапівну, 1908 року народження, теж покійну, що померла десять років тому.

Ну не випадково ж 97-річна жінка, побачивши Івана Івановича, перелічила імена людей з роду Остапа Рябця! Може, все-таки це він, син Захара? Може, нарешті знатиме, хто він і звідки?
Потім ми ще розмовляли з Марією Іллівною Рябець, 1925 року народження. Ту сумну історію Захаркових дітей вона не знає, у 1933-ому була малою та й живе на іншому кінці великого села. Але що Іван Іванович схожий на Захара Остаповича, підтвердила. Сказала Проні Михайлівні:
— З вашого роду.
За довгу і хвилюючу поїздку Іван Іванович стомився, був задумливий.
— Гадаю, що знайшов свій рід. З Петром і Пронею ми тепер свої. От тільки б архіви підтвердили, коли в Захара і Насті Рябців народилися сини і як їх було названо. Тоді б уже я точно знав, хто я і звідки.

Фото Захара Рябця, що збереглося у родичів

Іван Аникієнко і Марія Рябець

97-річна Мотря Ігнатенко

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №27 (1207)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.