95-річна Ольга Городиська розповіла, як пережила голодомор

Добавить новость

Среда, 4 Января 2023 13:23  |  Просмотров: 8273 | Обновлено 23 Апреля 2023 16:31

Україна втратила внаслідок Голодомору і масових штучних голодів мільйони людських життів. У 2006-му Законом України Голодомор 1932-1933 років визнаний геноцидом Українського народу.
Цьогорічна кампанія на вшанування пам'яті жертв Голодомору проходи­тиме під гаслом «Пам'ятаємо. Єднаємося. Переможемо!».
Пам'ятаємо злочин сталінського геноциду та його жертв.
Єднаємося, тому що єдність є запорукою нашої перемоги. Роз'єднаність і непорозуміння стали причиною втрати українцями власної держави у 1920­х, її окупації більшовиками і вчинення злочину геноциду.
Але зараз Україна і світ - інші. Ми маємо власну державу та Збройні Сили, підтримку світу, військову, фінансову, дипломатичну допомогу. І найголовніше - згуртованість народу. Тому ми вистоїмо й переможемо.



Голодні роки 95-річна Ольга Демидівна Городиська пережила не в рідній Шейнівці, а на далекій Херсонщині, куди сім'я виїхала, рятуючись від податків, якими обклали тоді селян. Та добра там шейнівці не бачили. Ледь ви­жили... Голодувати довелося і тоді, коли повернулися до рідного села: ні даху над головою, ні грошей, ні харчів.

Та судилося бабусі пізнати не тільки страшний голод. Пережила вона Другу світову війну: в їхній хаті була німецька радіоточка. А сьогодні вона із жахом слухає, які звірства чинить з українцями русня. Каже, навіть німці такими нелюдами не були. Слухає новини, плаче і ... в'яже гачком килимки із клаптиків. Невтомні мозолясті руки, які за вік переробили незміряно важкої роботи, і колгоспної, і домашньої, ніяк не хочуть знати спочинку. «А як можна всидіти без роботи, - каже довгожителька. - Це можна і розуму лишитися, якщо без діла сидіти.»

Утікали від податків на Херсонщину

У долі нашої героїні, як і у всіх людей її покоління, - трагедія історії України мину­лого століття. І кожне із лихоліть наклало свій відбиток на життя Ольги Демидівни, якій Бог відміряв довгу і тернисту стежину буття. 96-рік пішов уже бабусі.

- Довга путь мого життя, усього і не розкажеш. Скільки багато прожито. Скільки всього пережито. Родилася у Шейнівці
- невеличкому селі, що за Галичівкою. Прожили ми бідно. Рано лишилася без батьків: спочатку тата не стало, а потім і мама померла від хвороби. А весь вік - тільки робота», - підсумовує коротко книгу свого буття довгожителька. А потім пам'ять вибірково вириває окремі кадри із життєпису бабусі. Хоча пам'ять, до речі, Ольга Демидівна має гарну. І світлий розум зберегла до цих пір. Цікавиться новинами: хоче знати, що в селі робиться, і в країні також. Навіть намагається слідкувати, чи все до ладу у господі старшої доньки, з якою мешкає.

Сумна і болюча сторінка у життєписі Ольги Демидівни - Голодомор 32-33 років. Родина саме була у Херсонській області.

- Ми добровільно у той край всією сім'єю поїхали. Змушені були їхати. Жили ми на той час, як для села, трохи заможно. Але селян обклали великими податками. Батько не хотів за своє добро, нажите мо­золями, платити державі. Вирішили виїхати із села, - згадує довгожителька. - Продали хату і подалися аж на Херсонщину. Батько думав, там краще буде. Але краще не було. Голод. Страшний. Більший ніж у нас на Коропщині був. Чи не в кожній хаті помирали люди голодною смертю. Нас поселили у хату, де від голоду померло аж тридцять душ. Як вижили, і не знаю. Ми, діти, а нас троє було, матері практично не бачили. Вона весь час була на роботі: працювала у полі. Батько ковалем був, дома частіш бував, то і їсти нам щось варив, з чого було. Страшні то роки були. Три роки ми пробули на переселенні. А потім батько каже: «Повертаємося додо­му. У Шейнівку». Мати була проти, каже, соромно повертатися.

Зимували у погребі холодні і голодні

Повернулася сім'я із далекої і голодної Херсонщини у рідне село проти зими. А де жити? Хату ж продали.
- Перезимували у погребі у материної рідної сестри. А їсти то нічого було. У тітки п'ятеро душ у хаті, і нас п'ятеро. Трудно було: голодно і холодно, - згадує наша героїня своє дитинство. - А тоді пере­селилися у комору свого двору, що був проданий. Нові господарі впустили. Вони навіть були готові виїхати з хати, казали: «Повертайте гроші за хату і живіть». Але батько не погодився. Вирішив своє житло будувати. З отієї комори, де ми жили, ха­тину невелику до наступної зими батько зробив. Він майстровитий у нас був, усе горіло в його руках.

Та батьку судилося віку недовгого. Коли Ользі Демидівні було дев'ять років, батька не стало. Мати всі надії покладала на сина, середню дитину. Думала, вирос­те, господарем стане, бо у селі важко без чоловічого плеча. Але хлопчик рано помер. Від хвороби. Рано - у 45 років - пішла із життя і мами Ольги Демидівни.

Німці такого не робили, як русня

Не стерлися з пам'яті довгожительки і роки Другої світової війни. У їхньому селі німці були. Більше того, по людських будинках квартирували.

- У дядьковій хаті фашисти розмістили свій штаб, а у нашій - була встановлена радіоточка: двоє військових передавали якусь інформацію. Люди вони були не погані, нас не обіжали, не знущалися з нас. Такого не робили, як роблять зараз із українцями росіяни. Хто б міг подумати, що колись ми разом воювали проти нім­ців, а тепер руські прийшли нас убивати, - каже Ольга Демидівна. - Хоча був один випадок, який нас, дітей, дуже налякав. Ми саме копали картоплю. Бачимо: німці до нас ідуть. Матір забирають, а ми голосимо, за неї тримаємося, думали, розстріляють її. А німці щось гелгочуть по-своєму, нас відпихають і сміються. Виявилося, вони просто вирішили її сфотографувати на фоні хати, мабуть, щоб показати своїм, як живуть сільські люди у Союзі. А яка та хата? А яка та одежина на матері: куфайка, підперезана мотузкою. Злидні.

«А хустина велика так мені і не дісталася»

Трудова сторінка життя бабусі весь вік писалася у колгоспі. На шматок хліба по­чала заробляти рано. Уже в чотирнадцять років пішла у колгосп. Передовичкою була. Працювала і день, і ніч. Має трудові навійни, і вже після війни.

- Коли мені було 15 років, кажуть: «Ста­вай, Ольго, ланковою». Відмовлялася, мовляв, не потягну такої роботи: бабами командувати. А мені жінки, солдатські вдови, в один голос: «Погоджуйся, ми заступимося, як хто обіжать тебе буде».

Погодилася. Хоч і мала була, і за віком, і за статурою, але мусила командувати лан­кою. Скільки тільки роботи за вік довгий переробила. Працювала і вдень, і вночі. Нічні зміни на сестру свою рідну писала, щоб їй вистачило трудоднів. А сама за рік мала по 400 трудоднів.

День у день на роботі. З року в рік. І все життя. І як вийшла на заслужений від­починок, дома не сиділа. Усе в колгоспі.

Згадує Ольга Демидівна один випадок, який дуже засмутив її і запам'ятався на все життя:
- До якогось свята нас, колгоспниць, нагороджували. Я мала отримати велику синю шерстяну хустку. Тоді це був дуже цінний подарунок. А ж тут кажуть мені: «Немає, Ольго, вже твоєї хустки. Іншій ланковій віддали». Чомусь так образливо стало. Хустку то подарували, але не таку, про яку мріяла. Невеличка хустина вже мені дісталася. Та спасибі і на тому.

В'язані килимки бабусі Ольги

І сімейне життя нашої героїні простим не було. Заміж вийшла у двадцять один рік за хлопця із Галичівки. Жили молоді під одним дахом із свекрухою. Не приховує бабуся, що життя з свекрухою - то не мед. Каже, дванадцять років наймичкою пропарі з чоловіком 35 років прожили. Трьом донькам життя дали. Є онуки і правнуки в бабусі. А старість її зігріта теплом рідних людей. Останні три роки живе у Риботині разом із старшою донькою Марією Іванів­ною Єременко.

У теплі і добрі, як кажуть. Доглянута. Але, зізнається бабуся, що душу так тягне до хати, що у Галичівці, бо в ній - усе її жит­тя. Але ж роки, старість, хвороби беруть своє - хіба залишиш стареньку немічну матір у чотирьох стінах? Звичайно ж, ні.

А бабуся, яка все життя тяжко відтрудилася, і у свої 95 років без діла не сидить. В'яже гачком килимки із клаптиків.
- Одна доба - і килимок готовий, - розпо­відає Марія Іванівна. - Ноги вже ходити не хочуть, параліч відібрав, але ж яка мати в руках ще метка. Уже до двох сотень килим­ків нав'язала. Що подарували, що так роз­дали. І в Київ та Чернігів материні килимки поїхали, і по Риботину чи не в кожній хаті родичів, друзів, знайомих різнокольорові килимки лежать.
- Ви зрозумійте: я весь вік проробила, все життя пробігала, а на старість мене взяло і посадило. І як тепер мені всидіти без роботи? Та ніяк не всидиш, - каже бабу­ся. - Ото і в'яжу килимки. Зайнята чимось, веселіше так, день скоріш проходить. Бо як будеш без діла сидіти, то і без ума за­лишишся.

Ось така філософія життя вічної тру­дівниці, яка у свої 95 років сенс свого життя бачить у праці.

Джерело: газета “Нові горизонти” від 24.11.2022, Людмила ВЛАСКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: