«Так, я люблю Україну», — написав на своїй сторінці боєць Микола Дегтяр

24 червня прощалися з 26-річним Миколою Дегтярем, кулеметником 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Він загинув 22 червня під час мінометного обстрілу на Луганщині. Між селами Троїцьке і Новозванівка. За три дні до оголошення Президентом Петром Порошенком дембеля для бійців п’ятої хвилі мобілізації.


Микола Дегтяр

Микола пішов служити добровольцем п’ятого квітня минулого року. Труну з тілом привезли вранці 24 червня закритою. Перед в’їздом у село Рокитне Бобровицького району її зустрічали рідні. Трохи відкрили — мати впевнилася: це її Коля.

Лице зліва подзьобане осколками. У довідці про смерть написано: поранення грудної клітки, живота, ніг.

Микола був хоробрим, пройшов Майдан, пішов в АТО, хоча рідні були проти. На своїй сторінці «ВКонтакте» написав: «Так, я люблю Україну!». У листопаді 2014 року у нього народився синок, а у квітні наступного Микола вже пішов служити. До служби працював на парковці в Києві. Вчився заочно у Київському національному університеті технологій та дизайну. Купив стареньку хату у селі, щоб звести замість неї добротний будинок. Не пив і не курив.

Убита горем мати 43-річна Анжела Дегтяр припадала над домовиною. «Синок, Колю, ой, не оставляй мене. Як я тебе просила, я ж тебе молила». Її плач і крики з хати було чутно надворі. Люди з вінками, квітами йшли і йшли з навколишніх сіл: Бірок, Соколівки, Красного, Мочалища, всіх ледь умістив двір. З Києва приїхали одногрупники Миколи. 31 січня він отримав диплом бакалавра в університеті.

— Двох забрали, двох і привезли, — гомоніли між собою люди.

У Рокитному десь тридцять жилих дворів. З села у зону АТО пішло двоє чоловіків. 43-річний Сергій Ковальчук загинув у Великодню ніч.

А мати тужила і тужила Гладила вікно труни і щось шепотіла сину. Дивлячись на це, навіть мужики втирали сльози. І ось рушили на цвинтар. Дорогу посипали пелюстками троянд. Траурна процесія розтяглася на кілометр. Анжелу Дегтяр підтримували чоловік (вітчим Миколи), донька, найближчі люди. Вона ридала: «Будьте прокляті, правителі, через яких гинуть наші діти».

Сільський голова Анатолій Павленко оголосив траурний мітинг. На вітрі тріпотіли три великі українські прапори, стояли, схиливши голови, бійці АТО.

— Ти виростила хорошого сина, добру людину і справжнього героя, — звернувся до матері Анатолій Пилипович.

Далі говорив представник Бобровицької райдержадміністрації Олександр Ковшун. Він на сайті РДА значиться як начальник сектора з питань надзвичайних ситуацій та житлово-комунального господарства.

— Для кого, для чого гинуть наші хлопці? Я приношу вибачення рідним від держави, — сказав він.

Далі виступав бобровицький військовий комісар Андрій Делемень. Говорив, що держава виконає всі зобов’язання перед родиною загиблого, і тому подібне. Згорьована мати не витримала:

— А що, нельзя було чисто од себе, по-чєловєчєскі сказать, без бумажки? Всі отказались, а він пішов. Добровольцем. Де наші депутати? Всі козли сидять по норах. Так і передайте їм, що вони козли. Якби хоч одна твар приїхала, слово сказала. Невже моя дитина не заслужила цього? Що, стидно в очі дивитися?

Запала тиша. Мати тужила, обхопивши гроб. Час ішов. Чоловіки наблизилися, щоб опускати труну в яму. «Підождіть, успієте закопать», — закричала мати, і вони відступили. Знову запала тиша. Було чути лише схлипування людей, що прийшли попрощатися.

Невдовзі чоловіки знову підійшли до гроба. Взяли мотузки.

— Колю, синок. А-а-а, — закинувши голову вгору, кричала мати. Рвалась за сином в могилу.

— Я маю все бачить, хоч за ноги мене тримайте, я за дитиною своєю хочу. Краще б я там була, а не він.

Гімн, залпи, стогін матері. Могилу все не наважувалися закопувати. Люди поволі підходили, кидали по три жмені землі. Звучала пісня «Пливе кача». Батько Миколи закрив лице обома руками. Він хоч і давно не живе з родиною, однак прийшов попрощатися. Не побачила я лише маленького сина і дружини. Пара розлучилася недавно. Стосунки зіпсувалися, доки Микола був в АТО. Колишня дружина Миколи живе у Новій Басані. Не приїхала. Та знаходити спільну мову доведеться. Бо як без неї розділити 609 тисяч гривень, належної одноразової допомоги за загибель Миколи? Як би не було, а син має на неї право.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №26 (1573)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.