Жива вода і панський спадок на березі Борзенки

На мальовничому березі притоки Борзни, за 4 км на північ від однойменного райцентру розкинулося затишне давнє село Кинашівка. Його назва аж ніяк не пов’язана з легендами про всюдисущу імператрицю Катерину, яка нібито на царській кареті об’їхала пів-України і дала назву більшості сіл. Навпаки: історична назва Кинашівки витікає з часів козацького гетьманства. Незважаючи на революції, війни та безбожну більшовицьку владу, тут і досі збереглася панська спадщина – маєток Кочубеїв. А на березі Борзенки з глибин землі б’є джерело з цілющою водою, яку місцеві мешканці називають «кинашівською боржомі».

Козацьке село

Село Кинашівка привільно розкинулося на річці Борзна в місці впадіння в неї її притоки – Борзенки. Хоча центр села – за 4 км від Борзни, однак населені пункти фактично зливаються між собою, відтак крайні будинки Борзни і Кинашівки відмежувалися в 30 метрах один від одного.

І хоча офіційних письмових джерел, які б вказували на походження назви села, не знайдено, за свідченнями місцевих жителів, назва походить від прізвища легендарного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Близько 1617 р. він збудував у центрі села свій маєток та церкву. На жаль, ані церква, ні маєток кошового отамана-характерника Запорізької Січі не вціліли, одначе на місці збудованої козацької церкви нині стоїть пам’ятний знак із куполом та хрестом на ньому.



Місцевий краєзнавець та журналіст Андрій Донченко переконує, що козацька церква була дерев’яною, а не вберегли її до нашого часу через пожежу.

«Коли саме вона згоріла, достеменно ніхто не знає, – розповідає Андрій Донченко. – Відомо, що пам’ятний знак було встановлено у ХІХ столітті. Його не зачепили навіть комуністи, які організували під колишньою церквою склад паливно-мастильних матеріалів».

Історія Кинашівки тісно пов’язана з іншою козацько-старшинською родиною – родиною Кочубеїв. У пам’яті старожилів лишилися спогади про останнього пана села – статського радника, мецената, культурного та політичного діяча Михайла Миколайовича Кочубея. Михайло Кочубей – доволі непересічна постать в історіографії Чернігівщини. З 1896 по 1900 р. він очолював Козелецьке повітове дворянство, а з 1904 р. – ватажок Борзнянського повітового дворянства, власник винокурні та меценат.

Кинашівку Михайло Кочубей отримав у спадок від свого двоюрідного діда Олександра Васильовича Кочубея, який заповів село своєму улюбленому двоюрідному племіннику. Постійно в селі пан не проживав, проте часто навідувався, не забуваючи опікуватися селом та людьми. Його доброчинність місцеві мешканці згадують і досі.

«Будинок, де нині діє Кинашівська початкова школа, належав родині Кочубеїв, – розповідає Андрій Донченко. – Михайло Миколайович збудував маєток за власний кошт. Поруч із маєтком він звів школу та церкву. Коли ж у 1905-му на нього вчинили замах, він продав свій великий маєток разом із млинами, спиртозаводом, деякими землями капіталісту Уварову, як свідчать документи, за 400 тисяч карбованців, та виїхав за кордон, оселившись у Франції. Його нащадки нині є громадянами Франції».

Втім, не всі! Є дані, що в Михайла Кочубея був позашлюбний син Іван на прізвище Дуб. Малого хлопчину у кинашівський маєток пан привіз з села Вороньки, що на Козелеччині. Жив Іванко у маєтку господаря і навіть їв з ним за одним столом. Люди відзначали разючу схожість простацького хлопчини та заможного пана. Коли ж Іванко підріс, його призначили комірником. Згодом Михайло Кочубей наділив Івана Дуба лісами, полями та болотами. Ці землі і до нині зберегли назву Дуб’янщина.

Кинашівська «Боржомі»



Кинашівка славиться ще й своїм джерелом, яке розташоване на березі Борзенки і також має давню історію. Декілька поколінь селян користувалися живильною водою джерела, однак з часом воно замулилося й обросло чагарниками. Але старожили пам’ятали про цілющу джерельну воду, яка, за їх версією, є особливо корисною людям з сечокам’яними хворобами.

Кілька років тому джерело розчистили, здебільшого для того, аби місцеві селяни використовувати воду для власних потреб. Та згодом лабораторні аналізи підтвердили, що хімічний склад води не тільки відповідає всім санітарним нормам, але сама вода є корисною для людського організму. Кинашівці потрудилися над тим, аби облаштувати на місці витоку джерела повноцінну криницю. Всі ці роки, окрім кинашівців та мешканців сусідніх сіл, до джерела постійно приїздять люди з різних куточків Чернігівщини та навіть України – всі, хто знає про цілющі властивості тутешньої води.

«Воду беруть відрами, приїздять навіть кияни, – каже краєзнавець Андрій Донченко. – Це, звісно, не грузинське «Боржомі», але пісок з нирок наша вода виводить. Речовини, що вона містить, корисні для організму. Щоправда, є один мінус – вода у джерелі набирається повільно, тож не всі охочі її скуштувати встигають набрати, скільки хочуть».

З клубу – спортивний центр

У наш час Кинашівка – одне з найпатріотичніших та найспортивніших сіл в районі. Організований небайдужими до долі села місцевими мешканцями Ігорем Радченком та Віктором Стороженком Центр культури та дозвілля молоді є однією з кращих спортивних установ Борзнянщини.

У 2010 році чоловіки вирішили зробити з місцевого клубу повноцінний спортивний центр, де молодь змогла б займатися спортом. Гуртом з іншими небайдужими до спорту та долі села односельцями, вони самостійно зробили ремонт, облаштували волейбольний майданчик, повісили баскетбольні кільця, зварили футбольні ворота. На сцені клубу чоловіки облаштували тенісні столи, більярд, столи для гри в шахи та шашки.

«Котрий рік поспіль в нашому залі традиційно проходять чемпіонати району з настільного тенісу, волейболу та більярду, – каже директор Кинашівського центру культури та дозвілля Ігор Радченко. – Ми привчили місцеву молодь до порядку та дисципліни, бо у нас не смітять і не вживають. Тому наша молодь подає неабиякі спортивні надії».

В найближчих планах прихильників спорту – облаштування у підвалі колишнього сільського клубу тренажерного залу. Віктор Стороженко заявив про свою готовність тренувати молодь і вже почав збирати потрібний реманент.

Незважаючи на всі кризові виклики, Кинашівка – це село з доброю перспективою. Тут знають історію, поважають старших і дбають про майбутнє. Бо ж яким буде наше майбутнє без пам’яті про предків та турботи про прийдешні покоління?

Віталій Назаренко, "Чернігівщина" №52 (556) від 24 грудня 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.