Війна познайомила, зблизила і одружила подружжя Онищуків

«Війна нас познайомила, війна нас зблизила, війна нас одружила, — говорить 47-річний Сергій Онищук про них із дружиною, 42-річною Надією. Їхня історія стала однією із сюжетних ліній фільму «Козелеччина — край романтиків». Про подружжя оборонців розказуємо до їхньо­го свята — Дня захисників і захисниць України.

АКУЛА

Надія родом із села Омелянів на Козелеччині. Має дипло­ми вчителя хімії, санітарного фельдшера і магістра з психології. А працювала в санепідемстанції, потім возила бусом вантажі по Україні (замовлення брала на сайті для перевізників). 2016 ро­ку збиралася вступити до лав нової, реформованої поліції, проте зрештою подала документи у військкомат і після навчань у Десні пішла служити як бойовий медик.

У рідних краях її знають не за чоловіковим прізвищем Они­щук, а за дівочим — Драпогуз. Побратими ж називають Надію Акулою. Цей позивний вона «вигризла» на полігоні перед самою відправкою на передову.

— В останню ніч із намету вкрали мій телефон, — згадує. — Злодіїв я сильно не люблю, а тим паче не можна красти у своїх. Ми вирахували того, хто це зробив, і я його побила.

Тоді всі і зрозуміли: в зуби Акулі, як прозвали Надію, краще не попадатися.

— Я з дитинства була бойовою, бігала з іграшковим пістоле­том, любила надівати форму дядьків — вони служили: один при­кордонником, другий у морфлоті в мурманську. Там, у росії, в ме­не є родичі, але для них я з початком війни стала «бандерівкою». До речі, 2016-го зразу ж потрапила у ворожі бази даних «Трибу­нал» і «Луганск блокпост», я в них у розшуку, «каратель». Хоча я — звичайний медик, надаю допомогу людям.

Надія служила за кількома контрактами в зоні АТО. Між ними на місяць-два поверталася в цивільне життя, додому, де на неї за­вжди чекає донечка (зараз Лізі 13 років, поки мами немає, вона живе в Омелянові з бабусею і дідусем).

24 лютого 2022-го якраз і застало Акулу вдома.

— Наступного дня я вже була в Козельці, з військкомату ме­не направили в селищну раду, там видали зброю, я повернулася в Омелянів, і ми з односельцями почали організовувати нашу те­риторіальну оборону у злагодженні із сусідніми селами. До нашої ТРО входили мисливці і чотири автоматники (більше зброї нам не дали). Були в мене такі чоловіки, які приходили з ножем або пал­кою і казали: «Я все одно буду гадів бити!»

Якось у Козельці Надію зупинив озброєний патруль:

— Із чотирьох боків піді­йшли з автоматами: «Можна ваші документи?»
Надія показала військо­вий квиток, але її все од­но забрали до військкома­ту. Там і виявилося, що фо­то Акули з військовими гу­ляло в Інтернеті з підписом «ворожа ДРГ з отаманшею». На щастя, воєнком «отаман­шу» добре знав, тому ситуа­ція швидко вирішилася.
Саме тієї буремної вес­ни 2022-го Надія зустріла Сергія...

МЕЛ

Цей позивний Сергій узяв на честь свого кота. Родом чоловік із Києва. Із початку повномасштабного вторгнення — доброволець. Старший лейтенант ЗСУ. На момент знайомства з Наді­єю був командиром взводу у 26-му окремому стрілець­кому батальйоні 47-ї бри­гади, розквартированому в її рідному селі.

— Коли ми з Надею по­чали спілкуватися з питань організації, розміщення то­що, то я зрозумів, що вона така!.. — показує міцний ку­лак. — Вразила, дуже силь­но вразила! Я зрозумів, що в моєму житті такий командир — те, що треба, — сміється.

— Спочатку вона стала моїм командиром в армії, а потім — і по життю.

Коли росіян із Чернігів­щини вигнали, Надія повер­нулася на службу в ЗСУ за мобілізацією, а в липні під­писала новий контракт. По­просилася в батальйон, де служив Сергій. З огляду на її медичну освіту і диплом психолога Надії запропону­вали офіцерську посаду за­ступниці командира роти з морально-психологічної допомоги бійцям. І взвод­ний Сергій опинився в під­порядкуванні своєї майбут­ньої дружини-лейтенанта.

На людях вони завжди дотримувалися субордина­ції, а свої романтичні сто­сунки якийсь час приховува­ли. Знаковими для пари ста­ли їхні дні народження, які припадають на дзеркальні дати: 6.09 (у Сергія) і 9.06 (у Надії).

— На моєму дні наро­дження (у 2022 році. — Авт.) були майже всі мої хлопці зі взводу, команди­ри інших взводів, наш рот­ний. Під кінець святкуван­ня я став на одне коліно й освідчився Наді. Чим усіх шокував.

— І довів мене до сліз, — докидає з усмішкою Надія.

А вже на її день наро­дження — 9 червня 2023 року — після вручення по­дарунків комбат запитав, чи має вона якісь прохання, по­бажання.



— І Надя каже: «Одружіть нас». Комбат відповів: «Га­разд, готуйте необхідні па­пери». Уже через 20 хвилин він нас розписав.

— На наступний день на­родження Сергія — 6 ве­ресня 2023-го — в нас була урочиста весільна церемо­нія в Козельці (у шортах, як і хотілося), — усміхається На­дія. — А потім — фотосесія у вишиванках в Омелянові.

ПОДРУЖНЄ ЖИТТЯ НА ФРОНТІ

— Я не знаю, як дружини чекають вдома своїх чоловіків-військових, не бачаться
з ними по пів року, по року і більше! — каже Надія. — Я свого, бувало, місяць не ба­чила, поки він був на позиці­ях, — і вже дах їхав, що він не поряд...

Випадало і Сергієві пе­реживати за дружину.



— У Шахтарську він був на одних позиціях, а ме­не направили на інші. Ми з хлопцями потрапили під об­стріл, у нашій машині відмо­вили гальма. Довелося хо­ватися в окопах. Цих дві-три години я вважала, що звід­ти живою не виберуся. Од­нак вийшло. Ми добралися до крайньої позиції, забрали 200-го (загиблого. — Авт.), ще сімох 300-тих (поране­них. — Авт.) і таки поверну­лися в село, де дислокува­лися. Дорогою ворожі сна­ряди лягали в нас і спереду, і ззаду. Нам пощастило дої­хати якимось дивом.

У спільному нелегкому воєнному побуті Онищуки не розділяють обов’язків на чо­ловічі і жіночі.

— До мене ніколи не бу­ло ставлен­ня як до жін­ки, бо всі зна­ють мій твер­дий характер. Якщо Сер­гій поряд, то оберігає ме­не, щоб я ні­чого важко­го не робила. Проте, якщо його немає, я без проблем можу, напри­клад, розпи­ляти поліняку. Навчила його міняти стійки стабілізатора в машині.

— А я що­ранку варю каву, — підморгує Сергій. — Насправді у Наді дуже бага­то своєї робити. До неї може об 11-й вечора прийти сол­дат, у якого накипіло на душі, якому зле і треба з кимось поговорити. Вони сідають, балакають. А вечеря і все ін­ше лягає на мої плечі. Наша з Надею підтримка одне од­ного багато важить.

— До побуту, навіть до найбільших незручностей, звикаєш, — додає Надія. — До чого звикнути не можна — це до втрат. Для мене най­тяжче — повідомляти рідним про те, що їхній син, чоловік уже не повернеться... Іно­ді не знаєш, із чого почати...

Від важких подій і думок Надія намагається відволіка­тися улюбленою справою — різьбленням по дереву. По­казує знімки своїх робіт, се­ред яких — кухонні дошки, ємності для фруктів, підстав­ки (наприклад, під ліхтар) і навіть гойдалка. Одна її до­шка поїхала аж у Норвегію. А ще в місцях служби Надія, як дбайлива українська госпо­диня, вирощує овочі.

— Перший мій город був на Донеччині у 2016 ро­ці — посадила огірочки, по­мідорчики. Коли летіли сна­ряди, то я виходила і в пові­тря кричала ворогам, які во­ни, м’яко кажучи, нехороші люди і що якщо сюди приле­тить, то їм капець! Так само і цього року саджала-сіяла.

* * *

На час підготовки но­мера до друку Сергія вже звільнили з армії за станом здоров’я (через поранен­ня). Надія теж зараз вдома, підліковується. Незважаю­чи на те, що вона, як і чоло­вік, багато жартує, її настрій зовсім не святковий — че­рез втрати, кожну з яких пе­реживає як особисту.

Подякуймо ж Надії та Сергію і всім нашим обо­ронцям, які ціною власного здоров’я (а то й життя) стри­мують цю рашистську нава­лу! Віримо в них і в Перемо­гу, після якої всі захисники та захисниці нарешті повер­нуться додому!

Джерело: газета «Гарт», Аліна Ковальова, Козелеччина. Фото з альбому подружжя Онищуків

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.