Морпіх Андрій Турас, який більше 2 років у полоні не знає, що став батьком

Уже більш ніж два ро­ки для родини Турасів із Холмів, що на Корюківщині, час — це нескін­ченне чекання. Звістки про Андрія — бодай ко­роткої. Нових списків на обмін військовополоне­ними (досі в них не було його прізвища). Довго­жданої зустрічі.



На фото Андрій Турас та Олена

Дружина, батьки використо­вують найменшу можливість, щоб розшукати свого морпіха. Було безліч звернень у різні інстанції, в міжнародні організації, запити, зустрічі з представниками Коор­динаційного штабу з питань по­водження з військовополонени­ми, СБУ, Червоного Хреста, але ситуація не прояснилася. Офіцій­ної відповіді так і немає. Тільки те­лефонний дзвінок (ще на початку цьогорічного січня) від звільнено­го українського військового:

— Андрій живий. Ми сиділи з ним в одній камері у Мордовії.
Усього кілька фраз — і мо­ре надії. Вона допомагає чекати. А ще — спомини. Матері — Надії Олексіївні — старший син (є ще молодший і дочка) згадується переважно серйозним, наполегливим хлоп­чиком:
— Він з дитинства хотів бути військовим. Сам готу­вав себе до цього. Добре вчився, займався спор­том. Після школи вступив до Чернігівського військо­вого ліцею. Закінчив його з відзнакою. Потім навчався у Львівській військовій ака­демії Сухопутних військ.
Син втілював свою мрію, тому служба йшла успішно. За 5 років із ко­мандира взводу він виріс до начальника озброєння бригади.
Для дружини Олени Андрій — самодостатній чоловік, мужній воїн, що пройшов Широкине, Во­дяне, Маріуполь. І водно­час — добрий, ніжний, тур­ботливий. Доля звела їх у 36-й окремій бригаді мор­ської піхоти, де дівчина служила старшим бойовим медиком.
Одружилися у 2019-му. їй бу­ло 24, йому 26.



На початку повномасштабного вторгнення їхній підрозділ пе­ребував у Маріуполі. За кілька днів морпіхи передислокувалися на те­риторію металургійного комбінату Ілліча. Припускали, що пробудуть там тиждень-другий. А довелося майже до середини квітня. Комбі­нат постійно обстрілювали. Було багато поранених. Спочатку їх ще можна було вивозити до шпиталів, та згодом усі шляхи перекрили. Олена надавала допомогу бійцям прямо в бункері. На щастя, меди­каментів було достатньо. На від­міну від продуктів. їх узяли з неве­ликим запасом. І він швидко танув. За щастя було знайти на розбито­му складі з десяток яєць.

Закінчилися і запаси води. її набирали в криниці, поки до неї був доступ, потім шукали в кулерах у цехах комбінату і навіть зли­вали з батарей.
Олена згадує: бійці постійно обговорювали, як виходитимуть з оточення. Спочатку намагалися зробити це всією бригадою — ви­шикувалися у колону ланцюжком, кожен підрозділ окремо, зв'язок був по раціях.
Почали виходити через другий поверх — від першого залишили­ся тільки руїни під ногами — і зра­зу ж потрапили під шалений об­стріл. Довелось повернутися. Бу­ло прийняте рішення переміщува­тися невеликими групами.
Тій, у якій були Андрій з Оле­ною, прорватись не вдалося. Хо­ча спочатку есе складалося непо­гано: за допомогою завантаженої на телефон карти група вийшла до приватного сектору, знайшла будинок для перепочинку. Він був напівзруйнований, але на деякий час міг послужити укриттям. Тим більше що господар обіцяв захистити. Згодом він провів морпіхів до іншої, за його словами, більш безпечної споруди. Вони навіть встигли там попити чаю і трохи по­спати. А вранці в дах будинку при­летіла граната з РПГ (ручного протитанкового гранатомета) і по­чався шалений обстріл по вікнах. Припинивши стріляти, рашисти наказали українцям виходити з піднятими руками і лягати на зем­лю. Кричали, приставляли до голів автомати, били.

Востаннє Олена бачила Андрія 16 квітня — перед тим, як чолові­ків і жінок розділили. Каже, не го­ворили ні особливих слів, ні клятв — сперечалися через куртку: він хотів віддати їй свою, бо було хо­лодно, а вона наполягала, щоб за­лишив її собі...

Олену разом з іншими жінками доправили в Оленівку Там у дво­місній камері було майже два де­сятки ув'язнених. Потім повезли в Таганрог, де постійно принижували, змушували співати російський гімн і постійно насаджували дум­ку, що в Україні бранці нікому не потрібні.

І саме серед цього, здавало­ся, безпросвітного мороку Олена зрозуміла, що вагітна І хоч пере­вірити це в полоні не було жодної можливості, вона була впевнена, що не помиляється. У душі зміша­лися радість, невідомість, страх. Найбільше хотілося поділитися новиною з чоловіком, адже вони так мріяли про дитину! Вона звер­талася до Андрія подумки, блага­ла почути. Була певна, що це до­дасть йому сил і він витримає всі випробування. Але де він, що з ним?

Кажуть, небеса оберігають майбутніх мам. Хто знає, може, Олені саме тому й пощастило. 28 квітня — в рамках обміну — во­на повернулася в Україну. Одразу зателефонувала своїм батькам в окупований Скадовськ (на Хер­сонщині) і чоловіковим у Холми. Стільки радості було, стільки сліз!

Під час реабілітації лікарі під­твердили: через кілька місяців Олена дійсно стане мамою.

— Їдь до нас, доню. Тут без­печніше, — наполягали свекри.

- Вона так і зробила. Відновивши докумен­ти, приїхала в сели­ще. А 15 листопада (2022-го) народила сина.
Цієї осені Леону буде вже два роки.

— Викапаний тат­ко, — каже Надія Олек­сіївна. — Один в один — що зовнішність, що характер.





— А ім'я йому батьки ще раніше обрали?
— Ні, Лена сама так назвала. Хоча й каза­ла: «Влетить мені від Андрія». Нам спочатку було трохи незвично, бо ім’я доволі рідкісне, а тепер уже важко й уявити, що онука мож­на було назвати якось інакше. Ім'я Леон (від латинського Leo, що означає лев. — Авт.) дуже йому підходить.

А батько й досі не знає, що має сина. Усі спроби Олени до­нести до коханого цю надзви­чайно важливу для нього інфор­мацію (через знайомих, ланок, із якими полонені чоловіки виходили на зв'язок, соціальні мережі, Червоний Хрест) не мали успіху. Принаймні так сказав військовий, який телефонував: Андрію нічого не відомо про дитину.

— Залишається тільки моли­тися і чекати, — плаче Надія Олек­сіївна.
Мати уклінно просить кож­ного, у кого може з’явитися можливість (чого тільки в жит­ті не трапляється) повідомити Андрієві про Леона, зробити це — заради всього святого.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко, фото з Інстаграм-сторінки Олени Турас

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.