Росіяни через 2 роки полону повернули тіло Сергія Дідовського, який допомогав ЗСУ

7 червня у Новгороді-Сіверському в останню путь провели 51-річного Сергія Дідовського із Кам'янської Слободи Новгород-Сіверської громади. Він не був військовим. До повномасштабного вторгнення працював ко­чегаром, тримав невелике хазяйство. Та коли на Чернігівщи­ну прийшли окупанти, Сергій не зміг залишатися осторонь і, по­при смертельну небезпеку, став передавати нашим військовим інформацію про рух ворожих ко­лон. Рашисти вирахували йо­го і наприкінці березня 2022-го насильно вивезли в росію. Там утримували майже два роки: спершу в Рязанській області, потім у Мордовії. Увесь цей час Сергія розшукувала його рід­на сестра — 57-річна Любов Дєдовська (у документах‘її прізви­ще відрізняється від братового на одну літеру). Втім дочекатися ората живим їй не судилося.



- Сергій, як і я, народився й виріс у Кам ямській Слободі, — розказує Лю­бов Володимирівна. — Закінчив місце­ву школу. Потім вивчився у Сновську на шофера, відслужив строкову. Після ар­мії якийсь час працював водієм у кол­госпі в Іванівці під Черніговом. По­тім повернувся в рідне село, влашту­вався в місцеве лісництво. Щоб заро­бити копійку, у 90-х роках мотався на заробітки під Київ, згодом влаштував­ся в агрофірму. Останніми роками пра­цював кочегаром у Новгороді-Сіверському. Поки були живі батьки, жив із ними, а коли їх не стало — сам. Тримав курей, кролів, собаку. Допомагав одно­сельцям по хазяйству. Власної родини у Сергія не було.

Кам’янська Слобода — за 10 кіло­метрів від кордону з росією. Біля се­ла проходить траса, що веде на Черні­гів. Тож колони ворожої техніки пішли тудою вже 24 лютого. І Сергій, хата яко­го стоїть на в'їзді в село, бігав до фер­ми (що попід дорогою), рахував росій­ську «броню» і передавав інформацію про її рух українським військовим. Про те, що допомагає ЗСУ, нікому не ка­зав. Навіть сестрі (на той момент вона теж мешкала в Кам'янській Слободі, а у вересні 2022-го через ворожі обстрі­ли разом із родиною переїхала в одне із сіл громади, що подалі від кордону).

— Я навіть не здогадувалася, що Сергій допомагав нашим військовим, — говорить Любов Володимирівна. — Лише раз він обмовився, що бачив, як окупанти повезли в бік Брянщини свої підбиті танки. І на цьому все. Востан­нє ми із Сергієм бачилися днів за п’ять до того, як рашисти забрали його. Він тоді прийшов до мене додо­му і сказав, що хоче поїхати в місто. Я здивувалася: «Куди? Адже рашисти їз­дять трасою майже безупинно». Він відповів: «Мені треба купити вакцини кролям. Якщо я не повернуся — то за­беріть їх собі, і собаку теж».

Мабуть, це був лише привід виїхати із села, бо Сергій уже здогадувався, що окупанти його підозрюють. Люди ж розказували, що бачили над селом російські дрони. Можливо, вони й засікли Сергія, коли той бігав до ферми. Хоча й без цього рашисти могли запросто вирахувати, хто на них наводить, адже Сергієва ха­та найближче до дороги. Кругом неї — самі городи й поля, а сусідній будинок аж за 200 метрів.

Виїхати із села Сергій не встиг. 23 березня 2022 року рашисти нагряну­ли до нього додому і забрали із собою.

— Із боку городу, і з вулиці до ньо­го у двір заїхало зразу до десяти тан­ків і БТРів. Це було видно по слідах, що зосталися у дворі. Окупанти забрали Сергія, його паспорт, військовий кви­ток, свідоцтво про народження і мо­більний телефон. У квітні 2022-го, ко­ли рашистів вибили з Чернігівщини, я звернулася на гарячу лінію Міноборони і заявила про зникнення Сергія. У по­дальшому вони самі зв’язалися з міс­цевою поліцією, а вже правоохоронці передали всідані Червоному Хресту та іншим організаціям.

У вересні 2022-го представники Червоного Хреста повідомили Любо­ві Дєдовській, що Сергій у російсько­му полоні.

— Однак де саме — не сказали. Як з’ясувалося згодом, брата тоді утриму­вали в СІЗО міста Ряжськ Брянської області. Та я про це дізналася тіль­ки влітку 2023 року, коли під час об­міну з полону звільнили чоловіка, який був із ним в одній камері. І то — дізнала­ся не напряму, а через волонтерів, бо поговорити з братовим співкамерником мені не вдалося.

Наступна інфор­мація про Сергія надійшла в січні цьо­го року. Тоді з полону звільнили бійця, який сидів у сусідній із братовою ка­мері і після звільнення він зідзвонився зі мною. Розповів, що в Рязанській області вони були з квітня 2022 ро­ку до лютого 2023-го, а потім їх пе­ревезли в Мордовію. На новому місці умови були значно гірші. Адміністра­ція ставилася до українців дуже пога­но, їжі давали обмаль, нікуди не виво­дили. Військових і цивільних утримува­ли разом. Що стосується фізичних зну­щань, то він сказав таке: "Тих, кому за 50, — майже не чіпали. Тиснули зде­більшого морально».

Безпосередньо про Сергія розказав, що брат почував­ся більш-менш нормально. Єдине, на що нарікав, — болі в ногах. А ще, за його словами, брат був у курсі, що я йо­го розшукую, і з нетерпінням чекав, що його обміняють.

Та своєї черги Сергій, на жаль, так і не дочекався. 15 лютого 2024 ро­ку він помер у мордовській колонії. Принаймні саме ця дата смерті була вказана на бирці санітарного мішка, в якому на початку квітня його тіло до­ставили в Україну.

— Тоді якраз відбувся черговий об­мін загиблих. В Україні тіла тих, кого повернули, розвезли по різних мор­гах. Брат опинився в Полтаві. У се­редині квітня мені звідти зателефо­нували і повідомили, що Сергій у них. Новина про його смерть для мене ста­ла шоком. Хоча, зізнаюся чесно, ще у 2022-му, коли брат тільки-но зник, у мене було передчуття, що я біль­ше не побачу його живим. Втім, по­при це, я все одно надіялася на краще.

І коли у 2023 році мені повідомили, що маю право на виплату в 100 тисяч гри­вень (оскільки Сергій уже рік перебу­вав у полоні, а я його єдина родичка), я відмовилася від цих грошей на користь брата. Сказала: »Хай усі виплати діста­нуться йому, коли повернеться з поло­ну». Та, на жаль, мої тривожні перед­чуття справдилися. У Полтаві тіло Сер­гія віддавати зразу не стали — відпра­вили на експертизу. І тривала вона аж до кінця травня. Тільки тоді дали до­звіл забрати і поховати брата.

— Яку причину смерті встанови­ли експерти?
— Згідно з їхніми висновками, у Сергія відірвався тромб. До речі, в полтавському морзі мені сказали, що від початку війни це в них перший випадок (!), коли з росії) повернули тіло цивільного бранця. До того при­возили лише загиблих воїнів. Знаю, що й цього разу разом із Сергієм у Полта­ву доставили тіла трьох наших військо­вополонених. Причиною їхніх смертей стали тяжкі хвороби: онкологія, тубер­кульоз. Нелюдські умови сильно по­значилися на здоров'ї бранців, адже їх не те що ніхто не лікував — їм навіть їжі не вистачало. Весь час були голодні, сильно схудли.

Попрощалися із Сергієм у Новгороді-Сіверському. Ховали його в за­критій труні Приїхало чимало одно­сельців, друзів, знайомих.

— Я вирішила, що краще поховати брата в місті. З одного боку, не хотіла нікого наражати на небезпеку, адже в прикордонні рашисти часто обстрілю­ють скупчення людей, — пояснює Лю­бов Володимирівна. - А з іншого — мені зручніше буде добиратися до бра­та на могилу в Новгород-Сіверський, аніж у Кам'янську Слободу. Особливо зараз, поки триває війна.

P.S. Сестра покійного висловлює подяку Новгород-Сіверській РВА і міськраді, які допомогли доставити ті­ло Сергія з Полтави, а також своїй тро­юрідній сестрі — Раї Ковзеленко, ко­тра взяла на себе організацію похоро­ну. Окрему вдячність Любов Володи­мирівна висловлює всім, хто прийшов провести її брата в останню путь.

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.