Родина Жукових розповіла, яка приймали участь у телепроєкті «Дочекаюсь»

Валентин і Валентина Жукови з Чернігова розлучи­лися страшного для всіх дня — 24 лютого 2022-року. Він пішов боронити рідне місто, а вона з дітьми після виснажливих днів у підвалах змушена була втікати за кордон — подалі від російських авіабомб. Відтоді рідні люди не бачилися.



Аж ось через рік і майже вісім місяців вони зустріли­ся на чернігівському вокзалі. Такий сюрприз для чо­ловіка влаштувала Валентина за допомогою проек­ту «Дочекаюсь». Передача про їхню зворушливу зу­стріч вийшла на телеканалі «Дім» 23 листопада.

Валентин і Валентина — не лише тезки. Вони народились в один рік — 1972-й — і один місяць — лютий.

Тільки я — 3-го, а Валик -14-го, — уточнює жінка.

— То його назвали на честь Святого Валентина?
Та ні, на честь батька. Він у нас — Валентин Валентинович.
Вони були знайомі з дитинства. Жили по сусідству в центрі Чернігова. Час від часу спілкувалися. Однак доля повела їх різни­ми стежками, які перетнулись, коли обом було по 27. На той час Валентина переживала тяжку втрату — трагічну загибель чоловіка.

— Хоч і минуло вже два роки, я ніяк не могла отямитися. Того вечора, вигулюючи собаку, плакала. Аж раптом зустріла Вали­ка. Він спитав, що сталося, почав мене заспокоювати. «Пригос­тиш мене чаєм?» — по-сусідськи напросився в гості. І ми прого­ворили до першої ночі...

Поступово він витяг мене з депресії. А якось зненацька по­просив: «Даси мені твій паспорт?» — «Навіщо?» — «Хочу подати заяву до РАГСу на наше одруження».

— На проекті Ви з ностальгією розповідали про свою ве­сільну тигрову сукню. Збереглися світлини?
- На жаль, після першого прильоту в Чернігів «Іскандера» наша квартира постраждала. І фото не збереглися. Мені дуже жаль, це пам’ять...
Після одруження Жукови мріяли про діток. Але Валентину спіткало кілька невдалих вагітностей. Тож появу в їхньому житті синочка Валери пара називає справжнім дивом.

— Ми ростили нашого Валерочку, працювали — обоє на Чер­нігівській ТЕЦ: я була інспектором договірного відділу, потім контролером, а перед самим вторгненням — обліковцем або­нентного відділу служби теплозбуту, а Валентин — слюсарем те­плових мереж. Й обоє мріяли про донечку. Та висновок лікарів був жорстоким: я не можу мати дітей. Ми з чоловіком поговори­ли і вирішили удочерити дівчинку. Насті тоді було 7 місяців.

Тепер їй 17 років. На передачі Настя сказала:
— Я вважаю себе рідною дочкою своїх батьків. І вдячна їм, що вони врятували мене і дали шанс на нормальне життя.

Жукови вкладали всю душу в ді­тей.
— Ми часто їздили на Дніпро, на риболовлю, по гриби. Мали свої сі­мейні традиції. Наприклад, щороку на Великдень я пекла багато пасок і ми святили їх усі. На 9 Травня щора­зу купували у бабусь квіти й вітали ве­теранів...
Настя із 6 років займалась вока­лом, брала участь у багатьох фести­валях і конкурсах, має близько 100 дипломів. У своїх 7 років здобула ти­тул «Маленька міс Чернігова-2013», у 2014-му — «Мін і міс артистичність України». У 2015-му стала наймо­лодшою фіналісткою фестивалю «Червона рута», який проводився у прифронтовому Маріуполі. Ми зніма­ли їй відеокліпи. Ви ж бачили: навіть у передачі чоловік показував їх усім, бо він дуже пишається своєю донечкою!

«ВІЙНА!»

— У Валери в Чернігові була ду­же хороша вчителька історії, і син теж захотів стати вчителем історії. Вчив її й постійно переконував, що повномасштабна війна буде. Я з ним спе­речалась: як це, ми ж брати! Я й сама наполовину росіянка — в мене тато з росії. Не вірила до останнього...

Той день, 24 лютого, досі не мо­жу згадати в деталях, він наче в тума­ні.

Валик зібрався, залишив нам клю­чі від нашого «Москвича» і пішов у військкомат. Як і його брат та друг. Ми цього не обговорювали, чоловік сам так вирішив. Згодом ходив вступати в тероборону й Валера, але його не взяли, бо йому тоді було 17.

Спершу ми з дітьми ховалися в укритті поблизу дому, яке зовсім не було обладнане, — в темряві й пилю­ці. Після обстрілу «Іскандером» цен­тру Чернігова ми з дітьми допомага­ли зносити у підвал дитячої стоматполіклініки речі та обладнання — усе, що ще можна було врятувати. І голо­вний лікар дозволив нам залишитися в цьому підвалі разом зі співробітни­ками та сусідами, яким ніде було хо­ватися. І я йому дуже вдячна за це, адже не відомо, де б ми були...

Я постійно ходила додому вигу­ляти собаку й кота, погодувати їх. На­вчилась бігати так швидко, як ніколи в житті — щоб встигнути від сирени до прильоту домчати в підвал...

Чернігівці масово почали виїж­джати, але ми не хотіли кидати домів­ки. Я була впевнена, що наші захис­ники міста не віддадуть. І до «Градів» ми вже звикли. Та коли почались авіанальоти... Це жах, до якого звикнути неможливо! Літак так низько летить, це такий гул на весь світ... Коли ски­нули авіабомби на стадіон, у нас аж стіни затряслися, зі стелі посипалось, хоч це й не поряд...

Ти не знаєш, куди наступного ра­зу прилетить. Розумієш одне: тре­ба врятувати дітей. Але наш «Москвич-2140» далеко б не доїхав, тим паче ні я, ні Валера не вміли кермувати. Нам пощастило знайти водія, і 17 березня ми таки виїхали. Валик про це не знав. Ми зв'язались лише у квіт­ні 2022-го.

Про надскладну евакуацію за кор­дон Валентині можна написати ці­лу книгу. Врешті-решт вона з дітьми опинилась у Німеччині.

- Ми дуже хочемо додому! Зали­шатися тут не збираємось. Але й повернутися поки що не можемо. Тут вчаться і Валера, й Настя, тут у нас більше можливостей допомагати ЗСУ, донатити. Настя виступає, знайомить німців з українською культурою.

Проте, коли випала можливість бодай на кілька днів приїхати в Укра­їну, Валентина за неї ухопилась...

— Десь у телеграм-каналах я ви­падково натрапила на оголошення про телепроєкт «Дочекаюсь». І ме­ні так захотілося з його допомогою зробити сюрприз чоловікові! Адже до участі в передачі ми не бачились...

«РОЗВІДКУ НАДУРИЛИ»

Проект «Дочекаюсь» із ведучою Лілею Ребрик допомагає зустрітися українцям, яких розлучила війна. Те- лекоманда разом із героями випусків готує сюрприз для когось із близьких, хто навіть не підозрює про довгоочікувану зустріч.

Жуковим влаштувати сюрприз для глави родини допомагав брат Вален­тини Олег. Він повідомив Валентино­ві, мовляв є автомобіль для фронту, треба приїхати до Чернігова забрати. А вже тут для Валентина приготували натяки на зустріч із родиною.

Наприклад, автівку Валентино­ві показував нібито волонтер, а на­справді — актор проекту Артем. На його плечі був шеврон «Допомога ЗСУ», який Валентині дали в Німеч­чині у благодійній організації. Колись вона відправляла фото шеврона Ва­лентинові в месенджер, але на Артемові Валентин його не роздивився, бо, як потім зізнався, має поганий зір.

Далі Артем завіз Валентина пере­кусити у відому чернігівську піцерію «Базис». А це — здавна улюблене для Жукових місце родинних по­сиденьок. Там на столі стоя­ла табличка з написом «За­лишилось всього 2 годи­ни». Потім вони заїхали в ди­тячий будинок сімейного ти­пу — передати допомогу від «Благодійного фонду Лілії Ре­брик». І за чаюванням Вален­тинову увагу звернули на пла­кат фестивалю «Червона ру­та», на кліп його донечки На­сті, який був увімкнений на ноутбуці. А ще на господині Оксані він упізнав намисто — «як у моєї дружини» (а це во­но й було, ще до народження дітей він сам подарував його Валентині).

На всіх етапах прихованої зйомки Валентин постійно го­ворив про своїх рідних, осо­бливо про доньку. Однак так і не здогадався про те, що ско­ро її побачить. Коли він з Оле­гом та Артемом приїхав на чернігівський вокзал — ніби­то по документи на цей авто­мобіль для фронту, які йому нібито мали передати провідником, по гучномовцю двічі прозвучало: «Увага! Шановний Валентине Жуков, до зу­стрічі залишилося три хвилини. Доче­кайтеся!»

Валентин підняв руку, показав на себе, мовляв: «Це до мене?» Почав роззиратися довкола. У цей момент до нього підійшла Лілія Ребрик зі знімальною групою. На запитання телеведучої «Чого Ви найбільше хочете, чого чекаєте?». Валентин відповів: «Я мрію про нашу Перемогу, про мир». — «А кого б хотілося побачити най­більше?» — «Дочку та сина».

І тут до нього із дверей від перо­ну вибігла Настя, а слідом за нею — Валентина (Валера приїхати не зміг). Валентин від хвилювання аж на колі­на впав. Так і обіймалися. Валенти­на промовила: «Я зберегла дітей для тебе, я зробила це. Я тобі привез­ла доньку». Він намагався стрима­ти сльози: «Мені не можна плакати». Як потім зізнався на камеру: «Я в шоці від того, що родина поруч. Із 24 лю­того такого не відчував: тоді мене ко­лотило і зараз колотить». «Невже Ви не здогадалися попри всі натяки ?» — спитала Лілія Ребрик. «Розвідку наду­рили!» — заусміхався Валентин.

— Валик дуже відповідальний. Того дня він думав лише про цей ав­томобіль. І ще був дуже втомлений.. Можливо, тому й не звернув уваги на натяки, — припускає Валентина. — А найголовніше — уже дорогою в Укра­їну я з ним зідзвонювалась і запевни­ла, що зараз приїхати не можу. Тож він і подумати не міг про нашу зустріч. Я надзвичайно вдячна Лілії та всій ко­манді проекту, що допомогли мені приємно здивувати чоловіка.

— Що ви робили, коли камери вимкнулися?
— Обіймалися. Гуляли. Поїхали в піцерію «Базис», тільки вже іншу. На другий день Валик побув іще трохи і поїхав у свою частину. Ми й не наговорились, і не наобіймались. Я його зайвий раз не смикала, раділа, що він уночі спить. А сама спати не могла — я взагалі з лютого погано сплю, та й хотіла ніби надивитися на нього, бо розуміла, що ми знову розлучаємо­ся. Хто знає, на скільки тепер... Адже його з підрозділом переводять ближ­че до передової...

Всю дорогу назад до Німеччини я плакала. Так би хотілося залишити­ся вдома, усім разом! Хоч би скоріше закінчилась війна і всі повернулись до своїх! Вірю — дочекаємося!

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.