Військові попросили відзначити майстра на віс руки з села Травневе

Одну з нагород - Почесну гра­моту і нагрудний знак — від Чер­нігівської облради, які були вру­чені останнім часом, отримав жи­тель невеличкого села Травневе що на Городнянщині, Олександр Назимко. 3 ініціативою відзначи­ти його патріотизм, активну гро­мадянську позицію і допомогу ЗСУ звернулися військові.



- Чим довше я з ними спілку­юся, тим більше гордості за них. Був би молодший, пішов би з ци­ми хлопцями і у вогонь і в воду, — каже Олександр Якович. — У ми­нулорічному серпні мені виповнилося 70. Знав, що це неможливо, та так хотілося зібрати за святко­вим столом усіх захисників, з якими я став однією сім'єю з початку повномасштабної війни.

Деякі все ж таки змогли загля­нути. Подарували сучасний мо­більний телефон тепер ми по­стійно на зв язку.

Військові почали звертатися до Олександра Яковича, дізнавшись, що в нього не тільки золоті руки, а й укомплектована всім необхідним. Для ремонту техніки майстерня. - Верстати старенькі, але пра­цюють. Зламаються полагоджу. Справа звична змолоду слюсарював на заводі «Агат» (з вироб­ництва кольорових телевізорів) у Городні. Завжди намагався навчи­тися чогось нового: починав складальником радіоелектронної апа­ратури, потім освоів професії тока­ря, слюсаря-ремонтника. Чоловік мусить уміти все. Так часто гово­рив мій батько, який був ковалем.

Через ці уміння, сміється, ко­ли після строкової повернувся на підприємство, ганяли з дільниці на дільницю.

Був постачальником, по­тім мене призначили начальником транспортної дільниці. Там було 80 одиниць техніки і купа проблем. Коли все налагодили, думав, пра­цюватиму тут до пенсії. Та при за­воді на той час створили підсобне господарство (підприємство отримало землі бригади тодішнього колгоспу імені Попудренка у Трав­невому. Авт.). і мене переки­нули туди - призначили його ке­рівником.

З'явилася можливість спробувати себе ще в одній галу­зі сільському господарстві. А ро­боти там теж було непочатий край. Та я ніколи її не боявся.

З часом у Травневому виросли нові ферми, ремонтна майстерня, приміщення для переробки вирощеної сільгосппродукції, овочес­ховище, котельня.

Однієї тільки великої рога­тої худоби було більш ніж 200 го­лів. Збиралися відкривати ковбас­ний цех.

Ми постійно посідали перші та другі місця у змаганні серед під­приємств Міністерства засобів зв'язку СРСР, - згадує Олександр Якович.

Згодом по досвід до Назимка стали приїжджати з усіх куточків колишнього Союзу.

У 1999-му завод збанкрутував і Олександр Якович почав «осво­ювати нові горизонти» — у РЕМі. Звідти й на пенсію пішов. Але ро­боти менше не стало — посипа­лися замовлення від підприємців, приватних осіб і на деталі, і на ре­монт.

А минулого року почали звер­татися військові. Для них майстер не шкодував ні сил, ні часу, ні ко­штів — адже багато чого доводи­лося купувати самому.

- Головне — дружина не сва­рить, — посміхається — Знайшов таку, яку шукав. Два шлюби розпа­лися. Обидва - через 7 років. А з Ларисою ми разом уже 30.

- Кохання, на жаль, довго не жи­ве Та коли після нього з'являються повага і розуміння — тоді кожен день в радість.

Про це він говорив зі своїми ді­тьми — дочкою від першого шлюбу та сином від нинішнього і говорить з військовими. Бо це сьогодні во­ни — захисники, коли ж закінчить­ся війна, холості стануть чиїмись чоловіками, батьками, а ті, що вже одружені, повернуться до сімей, що так сильно на них чекають. Го­ловне — щоб повернулися.

Плати за свою роботу майстер не бере.

Віддаю замовлення, і хлопці завжди запитують:«Що з нас?» А я завжди кажу: «З вас - Перемога. І щоб після неї були щасливими».

Джерело: газета “Гарт” від 30.03.2023, Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.