Тетяна Соколовська, яку повернули з російського полону знов в лавах ЗСУ

Чим ближче 16 березня, тим рідним Тетяни Соколовської з Корюківки тривожніше від спогадів. Саме після цього дня рік тому во­на перестала виходити на зв’язок. Мати Наталія Михайлівна і се­стра Олеся (вона із сім'єю мешкає в Бобровиці) по крихті знаходили інформацію про обстановку в Ма­ріуполі, де тоді перебувала Тетяна — діловод-статист медичної роти 56-ї окремої мотопіхотної бригади.



Обстановка була шокуюча: оку­панти прицільним вогнем знищу­вали об’єкти життєзабезпечення міста, спалили всі міські автобуси, підготовані для евакуації населен­ня. Саме 16-го ворог завдав уда­ру по місцевому театру, який ви­користовували як бомбосховище і де загинуло близько 300 людей. Цього ж дня була зруйнована бу­дівля басейну «Нептун», де також перебували цивільні. 17 берез­ня українські військові контролю­вали лише половину Маріуполя. А станом на 7 квітня було знищено близько 90 відсотків інфраструкту­ри міста — крім житлових будинків, 7 лікарень, 57 шкіл, 70 дитсад­ків, 3 пологові будинки.

І серед усього цього жаху була їхня Тетяна. Що з нею, чи жива — ці питання залишалися без відпові­ді. Знали тільки, що 56-та бригада захищає металургійний комбінат імені Ілліча (назва залишилася навіть після декомунізації — у 2016-му підприємство перейменували на честь ученого Зота Некрасова — теж Ілліча, як і Ленін). Про те, як їй там, Таня не розповідала. Тільки: «Ми — сильні, вистоїмо». Так во­на постійно говорила починаючи з 2014-го, коли стала волонтеркою. Служити пішла у 2017-му. А силь­ною була завжди — змусило жит­тя: сама ростила дочку (Олексан­дра вже доросла, за фахом — ди­зайнер, зараз в евакуації). І в той же час рідні, близькі, знайомі зна­ли й іншу Таню — турботливу, щи­ру, люблячу.

Молилися за неї. Олеся не пе­реставала шукати хоча б якісь ві­домості про сестру, але безре­зультатно. Тільки через півтора мі­сяця побачила фотографію Тані в російському телеграм-каналі і ді­зналася, що вона — у полоні. Як з’ясувалося пізніше, з 13 квітня. Олеся згадує:

— Фотографії полонених жінок виставили без імен і прізвищ. Були тільки номери.
Вона вдивлялася у знімок і лед­ве стримувала сльози: обличчя се­стри дуже змарніло, очі сумні. Та головне — Таня була жива. Для то­го щоб вона повернулася додому, Олеся Карвацька разом із рідни­ми інших полонених створила гро­мадську організацію «Полігон 56» і не зупинилася, поки бранок (цьо­го разу їх було 108) не обміняли. Це сталося 17 жовтня — через пів року.

Рідні знову побачилися з Танею в Дніпрі — перед тим як вона ра­зом з іншими визволеними з поло­ну жінками мала їхати до реабіліта­ційного центру в Київ.

На зустріч Олеся їздила з ма­мою:
— Минуло шість місяців, а зда­валося, прожито ціле — зовсім ін­ше — життя. Ми обнімалися, пла­кали. А серце просто не вміщало­ся в грудях.

Олеся боялася випускати руку сестри зі своєї, усе ще не вірячи, що вона — поруч: дуже схудла, у свої 46 років — зовсім сива. І без­межно рідна.

Тоді Тетяна говорила про полон небагато, згадувала тільки окремі, менш драматичні, епізоди: бере­гла маму. А коли приїжджала в Бобровицю з реабілітаційного цен­тру, відкрилася більше.

— Таня розказувала, що їх по­стійно перевозили (зокрема в Бєл­городську, Курську, Брянську об­ласті. — Авт.). Демонстрували си­лу, намагаючись принизити. Били. Виснажували фізичними вправами (віджиманнями, присіданнями та іншими) і при цьому майже не годували. Давали в основному за­литий водою комбікорм і гнилу ка­пусту. Хотіли зламати морально: «Украины вашей нет. Вы никому не нужны».

Таня казала, що зносити таке було ще важче, ніж фізичні знущан­ня. Адже в полоні весь світ звузив­ся до місця, де вони перебували.

«Вас тут нет», — нагадували що­разу росіяни, підкреслюючи, що полонені в них неофіційно, тож во­ни можуть зробити з ними що за­вгодно. А в жінок часто не було на­віть сліз, щоб виплакатися і полег­шити душу.

Не зламатися, не впасти у від­чай, говорила Таня сестрі, допо­магали віра, що Україна поверне їх додому, та думки про рідних і до­рогих людей. Згадували їхні слова, вчинки, посмішки, голоси, запахи. Тетяна, з-поміж інших, — запах ма­миного чаю з лісовими та лугови­ми травами, які ненька збирає вдо­ма, на Корюківщині. Цей запах ні з яким іншим не сплутаєш.

Вона вистояла, як і обіцяла. Втомилася від полону, проте не здалася, не прийняла, як не зму­шували, російського громадян­ства, не скорилася.

— Після того, що Таня пережи­ла, я навіть уявити собі не могла, що вона повернеться на службу, — не приховує Олеся.

Та вона помилилася. Бо Тетяна не могла уявити іншого: як в умо­вах війни можна піти з армії. То­му після реабілітації вона знову в строю.

Працює для Перемоги і її мама — разом із подругами плете мас­кувальні сітки. А сестра продовжує добиватися повернення в Україну полонених, які ще й досі в рашистській неволі.

Джерело: газета “Гарт” від 09.03.2023,  Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.