Понорницька громада живе і розвивається

З головою Понорницької територіальної громади Віктором Івановичем Іващенком плану­вала зустрітися вже давно, але все не складалося. Не встигали застати його на місці. Тобто, у селищній раді. Бо його робоче місце - уся Понорницька громада. Дійсно, він не кабінетний працівник.
- Та голова довго не сидить на місці, бо справ у громаді дуже багато, все на ньо­му тримається, - відповідали журналістам його заступники.
Минулого року, десь у цей час, мені пощастило, але не зовсім. Бо вдалося поговори­ти всього декілька хвилин - поспішав. У Авдіївці облаштовували поліцейську станцію грома­ди, бо вже наступного дня було відкриття. А після того подався у Криски, там добудовували їдальню до школи, та і взагалі зробили із старого приміщення лялечку.

Нещодавно наша зустріч таки відбулася після завершення сесії. Наша розмова - про життя громади до і після початку ши­рокомасштабного вторгнення.



Як усе починалося

Два роки тому на початку грудня від­булася установча сесія. Це була перша сесія Віктора Івановича - саме його люди обрали головою. У Понорницьку громаду тоді влилися всі села Понорницької зони та Авдіївка з Шаболтасівкою Сосницького ра­йону. І хоча Понорницька громада де-юре була створена раніше, але і Понорниця, і Верба залишалися «під районом». У кожного - свій бюджет і нічого спільного. І ось два роки тому саме Віктору Івановичу зі своєю командою треба було створюва­ти Понорницьку громаду з нуля. Це були складні часи - з якого боку не подивися.

- Спочатку було дуже скрутно. Треба було створити відділи, яких не було, а це дуже копітка робота. І фінвідділ, і відділ освіти, службу у справах дітей та інші, аби мати можливість отримувати фінансу­вання, виплачувати заробітні плати тощо. Тоді всі вісім чоловік сиділи в одному ка­бінеті колишнього голови. Стола не всім вистачало. У декого - тільки стілець, на колінах - ноутбук. Мережа не витримувала навантаження. Більше трьох комп'ютерів включимо - світло вибило. І холодно було. Включимо обігрівач - знову без світла. Тоді ремівці допомогли, збільшили потужність, - згадує Віктор Іванович.

- Свою діяльність розпочав із проведен­ня поточного ремонту в адміністративному приміщенні Понорницької селищної ради, з 4 кабінетів від того часу, коли пройшла перша сесія, на сьогодні в приміщені се­лищної ради функціонують 14 кабінетів, де працюють 20 посадових осіб та служ­бовців. У приміщення підведена вода, для працівників облаштована кімната для приготування їжі, в усіх кабінетах здійсне­ний косметичний ремонт, в тому числі за кошти місцевого бюджету, придбані меблі з бюджету. Усі працівники забезпечені комп'ютерною технікою, за кошти місце­вого бюджету придбано 6 комп'ютерів та моніторів, 1 ноутбук, 3 багатофункціональні пристрої та один принтер. Хочу подякувати депутатам Юрію Кобизському та Юрію Іващенку, Андрію Бородюку за придбання двох ноутбуків, багатофункціональних пристроїв та принтера. Завдяки спільним зусиллям кожен працівник забезпечений у певній мірі технікою та в повній мірі канце­лярськими товарами. Крім цього, зроблено стоянку біля приміщення селищної ради, прибрано територію.

У спадок від району Понорницька громада отримала величезні борги. Майже 4 мільйони гривень. Винні були і освіті, і культурі, і сільським радам. Здавалося б, як тут можна піднятися, коли розпочинати треба з віддавання заборгованих кимось мільйонів. Пригадується, коли Коропський район ділили на дві громади, говорили, що Коропська буде самодостатньою, себто сама на себе зароблятиме, а ось Понор­ницька не зможе існувати, не вистачить коштів. Але на установчій сесії Понор­ницької селищної ради новий голова сказав: «Треба рахувати гроші, і ми будемо ще успішні». А оскільки Віктор Іванович - гарний господарник, мав аграрний біз­нес, то добре розумів, що видатки ніяк не можуть бути більшими від доходів. Тому довелось приймати непопулярні рішення, які не були схвалені жителями громади. На другій сесії було прийнято рішення про утворення трьох старостинських округів, що спричинило закриття сільських рад майже в усіх селах громади. Для людей це було незрозумілим. А вже на п'ятій сесії вирішувалися питання щодо оптимізації освітніх закладів громади, внаслідок чого залишалися лише 4 заклади загальної се­редньої освіти та 3 дошкільної. Тоді люди були не задоволені, бо звикли жити і з сільською радою, і з школою, але згодом зрозуміли, що це були вимушені кроки для подальшого розвитку громади. Та чи мала Понорницька громада інший вихід?

- У нас тоді були величезні борги і перед людьми, і за світло, газ. Майже 4 мільйони для такої невеликої громади як Понорниць­ка, - то величезні кошти. Найстрашніше, коли приїхали відключати світло у По­норницьку школу, а мороз на вулиці до 15 градусів. А скільки приписів усіляких було.

І від пожежних, і від газовиків. Усі питання вирішували. Потихеньку розрахувалися з боргами із заробітної плати. Моя позиція - люди повинні вчасно отримувати заро­бітну плату. Нехай вона буде меншою, але людина має розраховувати на неї. Мені казали, аж нехай потерплять пару місяців, з нового року прийде нова субвенція, роз­рахуєшся. Але ж субвенції більше не буде, і вже наступного року буде не два місяці заборгованості, а всі п'ять, - розповідає Віктор Іванович.

Головне - уміти рахувати кошти

У Понорницькій громаді змогли роз­рахуватися не тільки з боргами. Уже торік було зроблено багато добрих справ. Пе­ред виборами доводилося чути від скепти­ків, що коли громаду очолить Іващенко, то розвиватиметься його рідне село Авдіївка, а Понорниця з навколишніми селами за­чахне. Але що бачимо сьогодні? Громада розвивається, жодне село не залишається поза увагою. Уже минулого року, не дивля­чись на мільйонні борги, вдалося зробити дуже багато. Оновилася і добудувалася Крисківська школа, вставлені вікна у Деснянській школі, зроблено ремонт та впорядковане подвір'я в Авдіївській шко­лі. Про облаштування ФАПів та медичних закладів громади ми уже розповідали у попередньому номері.

- На часі - встановлення твердопа­ливного котла у Понорницькій школі. З початку моєї діяльності вже встановлено дванадцять котлів по громаді, - каже Ві­ктор Іванович. - Скоро не залишиться жодного приміщення на газу. Таким чином зекономимо чимало коштів. Котел вста­новлюватимемо власними силами і на цьому також виграємо. Торік ми першим ділом взялися за заклади освіти, аби діти навчалися у належних умовах. Спочатку, коли закривали чотири школи, батьки були невдоволені, але сьогодні ні від кого не чув, що ми зробили не правильно. Адже краще, ніж витрачати субвенцію на зарплати і утримувати малокомплектні школи, ми придбаємо для закладів освіти комп'ютери, мультимедійні дошки тощо, забезпечимо якісний освітній процес.

- Громада - небагата, як вдається стіль­ки всього робити, - розмірковую.
- Та якось виходить, - скромно відпові­дає. - Найголовніше - вміти рахувати гроші, і ми тоді будемо успішні, - каже. - Можна було б всім дати заробітну плату, як у сусідніх із нами громадах, роздути штати, а можна жити ощадливо. У нас всі відділи зведені до мінімуму, працівників на паль­цях можна порахувати. І зарплати невисокі.

Де беруть гроші?

- Кажуть, ви багато чого робите за власні кошти?
- Багато ремонтів робимо власними силами, і з людьми треба розраховуватися готівкою. Десь може і за свої, - нехотя зізнався. - Але зараз і у нас, аграріїв, немає прибутків.

Велике діло - підтримка. У Віктора Івановича вона є. І серед депутатського корпусу, і серед місцевих фермерів. Ще минулоріч збиралися разом за ініціативи селищної ради. Тоді і вирішили створити громадську організацію «Аграрії Понорницької громади». Внесок фермерів у розвиток громади значний. Саме за до­помогою цих коштів минулоріч будували котельню у лікарні, їдальню у Крисківській школі, вирішили багато проблем. У цьому році також хотіли багато чого зробити, але війна перекреслила всі плани. Усі гуртом: фермери та працівники селищної ради, підприємств, установ, організацій, шкіл - зібрали півтора мільйони гривень і використали на потреби Збройних Сил. Допомагали захисникам, коли тривали бойові дії в регіоні, а зараз чим можуть підтримують тих земляків, хто у гарячих точках. Допомагали і на автомобілі, купу­вали тепловізори, одяг, взуття, ліки, все, що було потрібно.

Життя у часи війни

24 лютого. Ми ніколи не забудемо того чорного дня для України, коли Чернігів­щиною довжелезними колонами сунули рашистські війська і розпочалися крово­пролитні бої на підступах до Чернігова. Понорницька громада знаходилася якраз на шляху пересування ворожих танків. Через Авдіївку і Шаболтасівку вони тиж­день сунули і сунули безкінечним потоком. Деякі і в Понорницю спробували заїхати, але довелося їм кинути техніку та тікати. У людей була величезна паніка від того. У магазинах, як і скрізь, порожні полиці, ні хліба, ні ліків.

- Усі згуртувалися, коли треба було громаду забезпечити всім необхідним. Скинулися грошима на бензин. У нас тоді три машини їздили за товаром, одна приїз­дила, інша-виїздила. Завозили продукти.

У нас тут швидко все з'явилося у магази­нах. Нам вдалося оперативно запустити Деснянську хлібопекарню. Я наступного дня після вторгнення поїхав у Шостку, і ми привезли 700 кілограмів дріжджів. Так і з борошном. Ще колони йшли, а громада хлібом вже була забезпечена. Старости, підприємці розвозили по селах, проблем з хлібом не було. І з ліками також. Ми скину­лися грошима і спершу поїхали у Короп в аптеку, накупили різних ліків. Коли у Коропі вже нічого не було, їздили у Кролевець, аби паніку в населення збити. Розвозили медикаменти по ФАПах, - згадує перші дні війни керівник громади.

З початком війни бюджет громади зменшився, як і скрізь. Довелося врізати видатки настільки, аби не влазити у борги, процентів на 50-60, а по деяких статтях і більше. А потім бюджет став наповнювати­ся і вирівнявся. Основні надходження - це ПДФО та земельний податок.

- Ми з аграріями збиралися, і вони по­годилися розірвати старі договори оренди і укласти нові під 12 відсотків. Більшість це вже зробила. Отож за рахунок цього зе­мельний податок у нас не зменшився, - роз­повідає Віктор Іванович. - Завершимо рік без боргів. Якщо на початку року за згодою працюючих довелося зменшити надбавки, то тепер, як і обіцяв, люди отримали їх назад. Учителям за престижність ми до­плачуємо 30 відсотків. Але війна вплинула на наші плани. Хотілося зробити більше. Зараз робимо те, що важливіше для лю­дей і в міру наших можливостей. Наразі займаємося медициною, щоб населення громади могло отримувати якісні медичні послуги на місці, трішки - культурою. Що можемо, те і робимо.

Про гарячі обіди, ремонти і плани на завтра

- У Понорниці до вашого приходу працював пункт гарячого харчування, зараз його немає, зменшилася кількість працюючих.
- Я відразу сказав, якщо забезпечувати гарячими обідами, то у всіх селах громади, аби не ділити людей. Але такої можливості немає. Тих коштів, які виділялися благо­дійниками на обіди, вистачало ледве на продукти для невеликої кількості людей, а треба й інші затрати - утримання кухаря, енергоносії. Щодо штатів терцентру, то там працює керівник, бухгалтер, цього достатньо, та 16 соціальних працівників, які опікуються одинокими людьми. Усі, хто потребує допомоги, її отримують. Треба буде - збільшимо кількість саме соціальних працівників.

- Кажуть, ви контролюєте все: ремонти у школах, ФАПах, встановлення котлів, ремонт грубок... Щодня ви на об'єктах.
- Хочу, щоб усе було по-господарськи, не на один день. Щоб зробити і братися до нового об'єкту, а не завтра повертатися і переробляти. Та і немає у мене такого заступника хазяйновитого, аби вів би всі ці ремонти. Оце ми з вами сидимо, а мені треба край їхати в Іваньків, бо там шуру­поверт поламався і мінвата на утеплення закінчилася. І ось робітники будуть прогу­лювати, а я не люблю, коли прогулюють, бо за це треба платить. Це не те, що я їх контролюю. Треба вирішувати всі питання.

- У ваших планах Понорницьку громаду зробити успішною?
- Ми стараємося і потихеньку робимо нашу громаду комфортнішою для людей. Щоб і освіту сільські діти отримували якіс­ну, і медичні послуги люди.

- Для вас є різниця між Авдіївкою і Понорницею?
- Жодної. Ви ж бачите, що однаково скрізь по селах щось та робимо. Я постій­но між людей, у селах громади. Сьогодні був в Іванькові, люди раділи, що їхньому селу також приділяємо увагу. Але є і ті, хто критикує, але такі завжди будуть, від них ні­куди не дінешся. Сидить людина у Польщі і критикує, не бачачи всього, що робиться.

Мав бізнес, а тепер... головний біль

Не могла не задати Віктору Івано­вичу запитання, для чого йому весь цей головний біль. Мав свій аграрний бізнес, який розпочинав з нуля. Колись, як й інші, возив на Москву картоплю і м'ясо, таким чином і заробив, аби розкрутитися. Зараз передав усе сину, а сам робить можливе і неможливе, аби Понорницька громада мала майбутнє.

- По правді, це мені не треба було, але розумів, що ми нікому не потрібні Я пере­живав за Авдіївку. Спершу ми хотіли, аби була Авдіївська громада. Але не вийшло. Авдіївка розділилася, там взагалі нічого не робилося. Якби ми пішли у Сосницю, то кому ми були б треба? А тому докладали всі зусилля, аби все-таки бути з Понорницею, щоб не відійшла вона до Коропа. Слава Богу, не помилилися. Зараз у Коропі щось робиться, і в нас щось робиться. Ми тоді зібралися, авдіївці і понорничани, го­ворили, кого хочемо бачити головою. Один фермер відмовився, інший. Але ж треба було такого очільника, який би зміг бути добрим господарем у громаді, щоб вона розвивалася, щось робилося. Умовили мене, пообіцяли, що всі будуть допомагати. Ми на вибори йшли командою. Ось тому у нас тепер так дружно і злагодженого ви­рішуються всі проблеми. Є підтримка. І є результат.

- У вас була і є більшість у депутатсько­му корпусі. А як ті, хто у меншості, вони вас наразі підтримують?
- Як приклад, на останній сесії всі голо­сували одноголосно. У нас є дискусія, але немає суперечок, ніхто палок у колеса не ставить. Ми ж для людей усе це робимо.
І навіть коли голосували за закриття шкіл, депутати всі добре розуміли: якщо залиши­ти все, як було, ми себе закопаємо. Вони не були проти, просто утрималися, коли голосували за закриття школи у їхньому селі, бо що ж люди скажуть.

- Що найбільше цінуєте в людях, з яки­ми працюєте?
- Щоб я їм міг довіряти. Своєму колек­тиву я довіряю, вони це знають. А вони, в свою чергу, бояться мене підвести.

- Які у вас плани на завтра, якою ви хочете бачити Понорницьку громаду?
- Планів багато, але все впирається у кошти. У планах - ремонт Понорницького будинку культури, треба міняти вікна, роби­ти опалення. Якби не війна. Планували, що Юрій Кобизський розпочне виготовлення палетів, але довелося йому відкривати молокозавод. А так би оце все тут вирубу­валося, і територія розчищалася, і людям робота була у зимовий час. Ось вам і плани. Але все це буде - не сьогодні, так завтра. Я хочу, щоб громада розвивалася.

Про Віктора Івановича Іващенка пра­цівники відгукуються як про людину слова і діла. Якщо пообіцяв, то обов'язково зро­бить. До людей відкритий і не байдужий до чиїхось проблем, намагається допомогти. Він гарний господарник і менеджер. Лю­дина конкретна і ділова. Він старається вирішувати всі питання життєдіяльності громади. Якщо треба, то і за власні ко­шти. Бо хоче, аби Понорницька громада розвивалася, бо це його рідна земля, де народився і пустив коріння. Тут жити і пра­цювати і йому, його дітям, і його землякам.

Джерело: газета “Нові горизонти” від 01.12.2022, Людмила КОВАЛЬЧУК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.