Валерій Марченко підняв настрій усьому селищу

Добавить новость

Четверг, 23 Января 2025 16:44  |  Просмотров: 370

Зараз рідко хто в Понорниці (Коропщина), прохо­дячи повз будинок Валерія і Ніни Марченків, не зупиня­ється, щоб роздивитися новорічне вітання, розміщене на хвіртці та паркані біля їхньої оселі. Воно — на трьох вели­ких плакатах: зі сніжинками, ялинковими гілочками, руш­никами і короваєм. Замість розлогих побажань — тільки одне слово — мир. На одному з плакатів — символ 2025-го — Змія.

— Хотів виліпити зі снігу, а його — катма, — розводить руками Валерій Павлович. — Минулого року так само пролетів із драконом. Тож вирішив намалювати.

Плакати з’явилися минулого понеділка — 13 січня.

— Вирішив, що буде краще перед старим Новим ро­ком, — каже господар. — Моє покоління (Валерієві Пав­ловичу 75. — Авт.) раділо йому більше, ніж радянсько­му святу. Бо ніякий Дід Мороз і поряд не стояв із щедруванням на Маланки та посіванням на Василя. Післяво­єнне дитинство було бідним. І такі свята здавалися нам справжнім щастям.

Зараз війна знову калічить і сиротить дітей. Тож їх хо­тілося привітати в першу чергу. І нагадати, що час щедру­вати - навіть якщо вже й робили це 31 грудня (за новим — новоюліанським — календарем. — Авт.). Та й дорос­лим хотілося подарувати трохи святкового настрою.

І це вдалося. Завдяки йому багато односельців зай­вий раз посміхнулися, комусь трохи полегшало на душі, а це зараз немало важить.

— Це була прекрасна ідея - отак привітати перехо­жих із Новим роком. Люди дуже вдячні, — висловлює думку мешканців селища Світлана Селянська.

Принагідно дехто згадав, що рік Змії ще не настав — згідно з китайським календарем вона стане володаркою тільки 29 січ­ня: на одному з малюнків коро­на тільки висить над її головою. А це означає: новорічні свята три­вають. На щастя, у Понорницькій громаді вони — без обстрілів.

Образ символу року у Валерія Павловича вийшов позитивним. Каже: малював змію доброзичли­вою і раніше.

— Бо це також і найбільш ві­домий медичний символ. Він має божественне походження — пов'язаний із богинею здоров’я Стародавньої Греції Гігією. А її неодмінними атрибутами були чаша і змія, що обвиває ніжку по­судини і звисає над нею.

Медицині Валерій Павлович віддав більшу частину свого жит­тя. Дружина — Валентина Іва­нівна — теж медик. Обоє закін­чили Новгород-Сіверське мед­училище. А працювати випало в Понорниці.

— Змію з чашею я намалював на сейфі з ліками, — розказує мій співрозмовник. — Вона тримала в пащі ключик. І було зрозуміло: він відмикає дверцята, за якими знайдеться рятівне зілля для кож­ного хворого.
Трохи казковий сюжет, та він виправданий. Бо в практиці пра­цівників екстреної медичної до­помоги не так уже й рідко трапля­ються чудеса. А я був на «швид­кій» фельдшером.

Малювати він любив з дитин­ства. Спеціально ніде не вчився. Секрети перспективи, .компози­ції, передачі світлотіні пізнавав самотужки — методом проб і по­милок. Паралельно освоїв і пре­мудрості чеканки. І досі в деяких закладах селища збереглися ви­конані на замовлення роботи Ва­лерія Павловича. З часом це ста­ло його хобі. Точніше одним із них. На першому місці завжди була музика. Міг пропустити уро­ки у звичайній школі, а в музич­ну рвався навіть із температурою.

— Мотивація мені була не по­трібна. Із музикою я забував про весь навколишній світ. Вона діяла на мене магічно. Я мало на коліна на падав, коли слухав «Пори ро­ку» Антоніо Вівапьді.

Закінчивши школу з класу ба­яна, згодом Валерій самотужки опанував гітару, флейту, інші ду­хові і клавішні музичні інструмен­ти. Віддушиною після роботи був вокально-інструментальний ан­самбль селищного Будинку культури, у складі якого він виступав з концертами не тільки у своєму районі (тоді ще Коропському), а й у Чернігові.

Завдяки своїм захопленням не відчув жодного негативу навіть через вихід на пенсію. Навпаки — пришвидшив його: пішов на за­служений відпочинок не за віком, а за вислугою, щоб нарешті втіли­ти творчі плани, які відкладав ба­гато років. Почав більше малюва­ти, писати музику, вірші, деякі з них накладав на свою ж музику. Співав на сцені, вітав сусідів. Тво­рив не задля визнання — для за­доволення, яке при цьому отри­мував. Каже: ніби помолодшав.

— Бо це був не просто драйв. Це робило мене мною. Збувало­ся те, про що говорив колись мій учитель музики. Він зумів роз­гледіти мої схильності краще, ніж батьки. А може, й вони їх бачи­ли, та все одно наполягли, щоб я здобув «нормальний» фах. Музи­кою ж, мовляв, можна займатися й у вільний час.

— Домашні Вас розуміють і підтримують?
— Принаймні намагаються, — посміхається.

У них із дружиною — один-єдиний син. Він — далекобійник, у батьків буває не так часто, як хо­тілося б. Онук із сім’єю (від нього в дідуся і бабусі — уже два прав­нуки) — у Чернігові. Онука пра­цює в Понорниці — у селищній раді. Ще не замужем.
Та найбільше Валерія Павло­вича розуміє методист місцево­го Будинку культури Валерій Маринченко. Бо сам — творча осо­бистість: він навіть на війні — з гі­тарою. Став військовим у пер­ші дні повномасштабного втор­гнення — у 55 років. Його ав­торські пісні піднімають бойовий дух побратимів. А Валерій Пав­лович піднімає настрій односель­цям. Обидва роблять що можуть. Або, як каже мій співрозмовник, несуть людям те, що в них закла­дено.


Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: