Як у мами одинадцятьох токсикоз, то родина місяць не бачить картоплі

25 жовтня в родині Милейків з Мени народилася одинадцята дитина. Це вже сьома дівчинка в сім’ї. Назвали Евеліною. ім’я придумала мама. 29 жовтня малечу та 42-річну маму Олену Милейко виписали з пологового.



Маючи одинадцятеро, уже можна двічі стати «матір’ю-героїнею», та статус Олена отримала тільки цього року, Пакет документів довелося збирати двічі — першого разу папери в держструктурах загубилися.

Хлопців називав батько, дівчат — мати

Різниця між усіма дітьми родини — два роки: Матвію 20, він студент чернігівського політеху, Анні 18, вчиться в Чернігові на швачку, Альоні 16, Елі 14, Тимофію 12, Яні 10, Лілі вісім, Богдану шість, Назару скоро мине чотири, Ангеліні два і Евелінка — найменша. Олена Ми-лейко говорить, що чоловік називав хлопців, вона — дівчат. Але завжди радились, щоб обом подобалося.

4 листопада у дворі Милейок тихо. Тільки дворічний пес лабрадор Річі заглядає в дірки металевої кованої хвіртки. На стук з вікон по черзі виглядає цікава малеча, голяка, бо якраз час купання. А за кілька хвилин надвір виходить Олена Милейко. Жінка виглядає трохи стомленою, обпирається спиною об паркан, часто переступає з ноги на ногу. І не дивно — одинадцятеро народити! Це ж яке навантаження на організм. Та й пресу Олена не любить, неохоче пускає у свій світ журналістів.



— Як повідомляєте чоловікові про кожну вагітність?

— Паніки за жодною дитиною не було. Як є, так і кажу: «Серьожа, нам Господь дав ще одну дитинку», — поправляє хустину на голові. — Звичайно, є тривога і за майбутню дитинку, і за своє здоров’я.

Родина Милейків — віруюча. Поряд з будинком, де живуть, звели Дім молитви. Вони — баптисти. У питаннях кількості дітей покладаються не на аптеку чи медиків, а на Всевишнього.

— Спочатку народили няньку, а потім ляльку. Вам старші з меншими допомагають?

— Батьки народжують дітей собі, а не для старших. У всіх має бути дитинство. Якщо хоче допомогти — будь ласка. Якщо ні, то ніхто не змушує. У кожного свій характер. Для одних бавити менших — це стиль життя, його сенс, а є ті, хто до меншого починає тягнутися років з 14.

— Скільки часу на день витрачає мати 11 дітей на приготування їжі?

— Прокинулась, поставила на газ варити м’ясо, тим часом готую сніданок перед школою, потім доварюю перше. Ставлю собі план — до 11.00 треба приготувати перше. Наприклад, каструлю борщу. Годинка-дві, поки старші почнуть приходити зі школи, у мене має бути вільна, щоб позайматися з дошкільнятами.

— Свободу дітям даєте?

— Приклад цьому — вибір професії Анни. Вона гарно вчилась, могла вступити до вишу. Але захотіла бути швачкою-закрійницею, це її мрія. Ми пробували нав'язати своє, не вийшло. Зате тепер гарно вчиться, отримує підвищену стипендію, — пишається наполегливістю дочки Олена.

У дворі Милейків — квіти, пишні трояндові кущі.

— І тут встигаєте, — киваю на різнобарв’я.

— Порядку цього сезону немає, із животом була, і розсадник на городі закинула, — ніби виправдовується співрозмовниця. — Дарма, наступного року насаджу.

— Що дає статус «Мати-героїня»?

— Одноразову допомогу, 23 тисячі.

І, як доживу, до пенсії якусь прибавку.

Взуттяр і активіст



Поки мати купає дітей, батько працює. У нього свій «кабінет» — кімнатка в павільйоні Троїцького базару, де чоловік ремонтує взуття. Робочий день — з 8.00 до 17.00. Щодня, крім неділі і понеділка.

— Взуття приносять? Яке?

— Мало на підборах. Хто і приносить, то навіть на тонких «шпильках» просять ставити поліуретанові набойки, а не металеві. Говорять, краще декілька разів за сезон поміняти, а «цокать» вулицями ніхто не хоче.

У кімнатці, заставленій чобітками і кросівками, — нове обладнання, на полиці — іграшкові машинки.

Дітлахи часто тут бувають, — говорю батькові.

— То з дому зніс, щоб не скрутили колекційні машинки. Чекаю, поки малеча підросте, щоб оцінити їх, — сміється 45-річний Сергій Милейко. — Поки іграшками дорожити не навчились.

На стінах майстерні висять різноманітні дипломи та сертифікати.

— За освітою я нєсостоявшийся електрик, —помітив мій зацікавлений погляд Сергій. — Замолоду вчитися не любив, покинув ПТУ. А оце пробило. То від Німецького Банку Розвитку, то по комунікації з народними депутатами. А он документ, який дозволив мені оновити робоче обладнання.

На дверях — великий плакат «Це підприємство було підтримане в рамках проекту «Зміцнення самозабезпечення внутрішньо переміщених осіб та громад, що постраждали від конфлікту в Україні», профінансовано Німеччиною.

— А вас це як стосується?

— Було мало заявок на участь. Я подався як багатодітний, отримав гроші. За дві з половиною тисячі евро оновився.

На останніх місцевих виборах Сергій Милейко навіть балотувався в депутати Корюківської райради. Але передумав бути депутатом. Зате чоловік — член робочої групи при комітеті Верховної Ради з питань багатодітних.

— У середу мало бути засідання групи. Я вже виїхав з Мени, насадив БлаБлаКар (попутників. — Авт.), коли дзвінок: переноситься. Але ж я попутникам пообіцяв, довелось відвезти їх у Київ.

— Чим займається група?

— Спільно готуємо законопроекти щодо багатодітних. Бо вони завжди поза увагою, часу на нас, певно, не вистачає.

З перевірками не додому, а в майстерню

Милейки до Мени переїхали з Корюківки. У 2000 році. Сергій — корюківський, Олена — з Великого Устя на Сосничині. Познайомились у гостях.

— Олена приїхала на Новий рік до наших спільних друзів, там познайомились, швидко і одружилися, — пригадує Сергій. — На той час ми обоє вже були віруючими. Я замолоду трошки розгільдяй був, але родина віруюча, то і почав ходити на собранія.

— Як реагуєте на кожну наступну вагітність?

— Ніколи не думав, що буде стільки дітей. Воно страшно — перші троє. А потім — нормально. Усі діти народжені в непарні роки, легко запам’ятати. Як тільки такий настає, так і чекаю повідомлення про вагітність, — сміється чоловік.

— От тільки статус багатодітних довго отримували. Подали документи. Олександр Мисник (колишній губернатор. — Авт.) — наш сусід. Кажу йому: «Скоро вручатимете статус?» Не викликають. Уже і Мисник не голова ОДА. Давай я — по структурах, а наші документи загубилися. І заново збирали, що треба.

— Як організовуєте побут?

— У хаті чотири кімнати. У одній — ми з дружиною і черговим немовлям, у інших — старші, розділені за віком і статтю. Двоє найстарших — уже в Чернігові.

— Робоче місце є для кожного?

— Звичайно, так має бути у всіх. Стандарти одні. Але з перевірками до нас додому не ходять, усі і так знають, як ми живемо. Якщо треба, ідуть до мене в майстерню.

— Ніколи не переживали, як прогодувати і одягнути велику родину?

— Ні. Інші ж не переживають, коли витрачають гроші на цигарки або випивку. А ми не п’ємо і не палимо. А це чималі гроші, які йдуть на дітей.

— Від дітей чули запах тютюну чи алкоголю?

— От якось і ні. Бувало, нехороше слово могло вискочить.

— Б’єте дітей за таке?

— Намагаємось пояснити, що це некультурно і неправильно. Хоча зі старшими «по попі шльопнуть» було. Вони і пригадують: «Нам більше, ніж малим, попадало». Та ми з Лєною підросли, порозумнішали...

— Інколи закидають: заради виплат стільки народжують.

— Отримуємо при народженні на кожну дитину, як усі. Плюс півтори тисячі від громади. Якщо багатодітні мають статус малозабезпечених, то отримують доплати. Нам не положено, бо маємо два будинки: де живемо і Дім молитви. Ще я і ФОП. Знижка — 50 відсотків на комунальні, десь тисяча на місяць. Діти їздять у громадському транспорті безкоштовно. Безкоштовне харчування в школі. Чи варті такі пільги 11 дітей? Ні. Треба на себе розраховувати, а не на державу.

— Часу на все вистачає?

— Сам не знаю. Ще й спати лягаємо рано, о дев’ятій-десятій вечора.

Борщ — ні, а пельмені зварить

— З такою кількістю малечі, дружина потребує вашої допомоги. Борщу наварити можете?

— Воно б то і зміг, але не хочу, — відмахується. — Простіше ж купити пельмені і приготувати.

— Це ж скільки їх на обід чи вечерю треба для вашої родини?

— Більше двох кілограмів не з’їдаємо. Ми до їжі не жадібні.

Сергій Милейко говорить, що від домашніх справ не сторониться.

— Город садимо. Маємо соток двадцять. Половина — під картоплею, решта — під грядками. Коли пора закруток, також не лишаюсь осторонь. Огірки зібрать, помить можу. Банки закатувати, щоб Лена менше з окропом, — примружує очі, пригадуючи домашні клопоти.

— Як дружина вагітності переносить?

— Оце тільки за останньою варикоз був. А так — як усі. З токсикозом. Бувало по місяцю картоплі родина не їла, бо Лену від її запаху нудило. Якщо мами вдома немає, тоді можна і картоплі наварити.

Як батист — так усі?

— Чи мають право вибору віри ваші діти?

— Мають, — переконує чоловік. — У нас хрещення відбувається тоді, коли людина вже свідома, не так, як у православії, батьки зазвичай хрестять ще немовля.

— Якщо дитина не хоче ходити в Дім молитви, геть із хати?

— Чого це? Це право вибору кожного. Так, вони ходять з нами на зібрання. Слухають. А чи захочуть? Як підростуть, то їхня справа.

— Кажуть, баптистам не можна дивитися телевізор.

— У нас його і немає. Спочатку через віру не було, а потім зрозуміли, що він і не треба. Є ж інтернет. А заборони на мережу немає. Я сам активний користувач соцмереж.

— Інтернет і для дистанційного навчання дітей треба.

— Зараз уже з дистанційкою якось легше. А минулої весни всі учні-студенти дома як зібрались, а інтернет не тягне. Ото було важко. Навіть зайти на урок, щоб відповісти, було непросто.

— «Ковідом» не хворіли всі покотом?

— Минулого листопада нюх пропадав. Хрін, як траву їли. Але діагнозу не мали, як і температури.

— 2022 року жінка перепочине від вагітності. Що чекати в 2023? Знову поповнення?

— Уже ж і небагато до 2023 року лишилося. Старші підростають, роз’їжджаються, може, і ще будуть дітки, — не заперечує Сергій.

«ВісникЧ» №45 (1852) від 11 листопада 2021, Вікторія Товстоног

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.