Полинова доля

Варвара Бистревська з Лугового поховала двох своїх дітей і зятя. І взяла опіку над чотирма онучатами. Відпрацювавши важко у місцевому колгоспі, Варвара Іванівна пішла на заслужений відпочинок. Усього два роки по тому прожила у спокої - нікуди вже не треба поспішати, вільним часом розпоряджалася сама як хотіла. А потім горе й біди посипалися на її враз посивілу голову, немов ті груші з дірявої торби...



ЗЯТЬ

Свого часу Варвара Бистревська жила у Рогізках, що у Щорському районі. А тоді доля закинула її на Менщину, у тихе мальовниче село Лугове Ленінівської сільської ради.

Дочка і син зі своїми сім’ями залишилися жити і працювати в Рогізках. Однак бачилися з ненькою часто, допомагали їй по господарству, а вона, у свою чергу, з радістю і задоволенням приїздила тішити онучат.

Дочка і зять Варвари Іванівни жили дружно, у великій любові. Ніби знали, що їм відміряно коротке подружнє життя.

1993 рік став нещасливим для родини. Електрострумом було смертельно травмовано зятя Варвари Бистревської, батька трьох донечок - однорічної Іринки, трирічної Марійки і чотирирічної Оксанки. А під серцем їхня мама носила синочка, який побачив світ у травні того ж трагічного року. Назвали його Сашком.

ДОЧКА

Від туги й розпачу дочка Варвари Іванівни тяжко захворіла. Ніякі ліки не до* помагали, у відчаї мати чотирьох крихіток відмовлялася від їжі, нікого не хотіла бачити, ні з ким не спілкувалася. Ото тільки й усміхалася крізь рясні сльози, коли гладила по білявих і чорнявих голівках своїх діточок. А через чотири роки після смерті чоловіка не стало і її.

Сільська рада Рогізок вирішила оформити сиріт до інтернатів і до дитячого будинку. Та Варвара Іванівна грудьми стала на захист онуків:

- Доки ноги мене носять і доки я дихаю на цім світі, нікому дітей не віддам!

Привезла їх у Лугове, старшеньких у школу віддала, меншеньких удома доглядала.

БАБУСЯ

Оформила бабуся опікунство над онуками. Гроші на їхнє утримання держава виділяла. Та й сама жінка не лінувалася -город обробляла, худобу та птицю тримала. Діти голодними ніколи не були.

Співмешканець Варвари Іванівни - військовий відставник - мав хорошу пенсію, тож час від часу початій вони вдвох прикладатися до чарки. Сільська рада, учителька початкової школи, де навчалися старші діти, гуртом ударили на сполох. Пропонували не від давати бабусі «дитячих» грошей, а щоб за них учителька чи хтось інший з порядних односельців купував дітям усе необхідне.

Були перевірки, комісії, рейди... Варвара Іванівна дуже переживала через усі ті візити і... потай топила свої переживання у горілці.

А потім ніби хто полуду з її очей зняв. Радо пристала на пропозицію, коли її онукам запропонували відвідати Італію. Швидко зібрала потрібні документи, вбрання нового дітям накупила...

СИН

- Я думала, що всі сльози виплакала за донечкою і зятем, - говорить Варвара Іванівна. - Аж ні, і для сина лишилися. У 2004 році й він покинув цей світ.

І за що на мою душу стільки Бог страждань посилає?

Овдовівши, синова дружина попросила свекруху віддати їй на виховання онучку Іринку. Варвара Іванівна не хотіла робити цього, але невістку послухала. Розсудила, що та учителька, розумна і щира людина, у неї росте синок, тож буде невістка доброю порадницею і її онучці. Та й сама, бідолашна, у турботах про дітей, може, швидше забуде горе.

Друга онука — Маринка — після закінчення дев’яти класів вступила до Новгород-Сіверського медичного коледжу. Зустріла своє кохання й вийшла заміж за хлопця з Рогізок. Уже й синочок підростає. Марина хоче продовжити навчання, свекри на цьому наполягають.

Оксана із Сашком живуть з бабусею. Вона купила в селі гарний будинок, тримає господарство. Оксана навесні закінчує школу, Сашко у дев’ятому класі навчається. Хороші онуки у бабусі, допомагають в усьому. А ось самій Варварі Іванівні нездоровиться.

Раїса Михайленко, «Гарт» №51 (2335) від 21 грудня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.