Жінки Чернігівської "Громади"

Розділ 1

Громадський рух на Чернігівщині 1861 - 1905 рр. та короткий огляд громадського руху в Україні та участь у ньому жінок

    "Той народ, що не має великих жінок - бідний, як родина без матері"
    М. Шаповал


    У середині і другій половині 70-х років, під впливом тяжкого становища селянських мас, розгортання революційної боротьби народників, серед молодої української інтелігенції посилювалося незадоволення надто поміркованою, лише культурницькою діяльністю громад, і в їх середовищі стали виникати більш радикальні гуртки, які почали називатися молодими громадами, а ті, що раніше діяли, дістали назву старих громад. Молоді громади створилися в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові та в деяких інших містах. До них входили здебільшого радикально настроєні студенти, гімназисти, вчителі, семінаристи та ін.

    Хоча громади в Україні в основному мали дуже поміркований, культурницький характер, царський уряд вирішив заборонити їх діяльність. Спеціальна комісія, яка оцінила громадівський рух як "польсько-австрійську інтригу" і "сепаратизм", підготувала висновки, які й затвердив 18 травня 1876 р. цар Олександр II, будучи в Емсі (Німеччина). Цей урядовий указ, спрямований проти української культури, став відомий під назвою "Емського акта" 1876 р. За цим актом було заборонено ввозити з-за кордону книги на українській мові, друкувати оригінальні твори, переклади, тексти до нот і влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою. Адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання і щоб з бібліотек навчальних закладів були вилучені книги українською мовою. Було вирішено також закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства й припинити видання газети "Киевский телеграф", у якій друкувалися громадівці. До активних діячів "Громади" були застосовані репресивні заходи.

    Емський акт 1876 р. гальмував розвиток української культури і національного руху, хоча повністю його припинити й не міг.

    Та не зважаючи на заборони і перешкоди у другій половині 70-х років, у період загального революційного піднесення, громадівці продовжували свою роботу. Відбувалось масове "ходіння в народ".

    На початку 80-х років ХІХ ст. організації "Громади", під натиском реакції в самодержавній Росії, змушені були відступити. Багато з них розпалися, інші - перейшли на нелегальне існування.

    Попри ряд труднощів, жінки у цей час організовують свої гуртки: "За освітою не губили дівчата і головної мети - вияснення національно-політичних завдань на користь усе тої самої мети: визволення народу", - писала С. Русова про участь курсисток у таких гуртках. Так виникають гуртки Олени Доброграєвої (1883 - 1888 роки) при Вищих жіночих курсах у Києві, які мали національно-народницьке забарвлення. В процесі своєї діяльності гурток визначив за необхідне проводити культурно-освітню роботу серед селян; мав касу допомоги політичним в'язням. Молоді дівчата, які вступали на курси, вже цікавилися не тільки національним питанням, їх уже починав турбувати розгляд саме проблеми становища жінки у суспільстві.

    Отже, у другій половині ХІХ ст. розпочався організований рух жіноцтва за емансипацію й урівноправнення з чоловіками в професійному, суспільному й політичному житті. Це була ліберально-демократична течія жіночого руху (боротьба жінок за право на вищу освіту, благодійницький напрямок жіночого руху, рух самодопомоги, морально-етичний напрямок діяльності жіночих товариств, жіночі клуби). Боротьба за рівність з чоловіками тісно переплелася із боротьбою за самовизначення українського народу, що було зумовлене поневоленим становищем України.

    Мета фемінізму та націоналізму одна - здобуття прав людини. Засоби, яких вживають оборонці національних прав та прав жінок однакові: культурно-освітня діяльність, праця в громадських організаціях, поширення відповідної літератури. Українки мали свою специфіку, закладену ще чи не на генетичному рівні, західні визначення, стандарти в оцінці подібної ситуації не зовсім підходять для руху українських жінок. Зрозумівши народний та національний гніт, вони активно включаються у боротьбу за права народу, що мало принести, за їхніми уявленнями, і статеву рівноправність. Українські жінки боролися не проти чоловіків, не за своє верховенство (радикальний фемінізм), а поряд із національно-культурною боротьбою вони виборювали право бути рівними з чоловіками у політичних, економічних, юридичних, освітніх правах. Ця боротьба була невіддільною від боротьби за самовизначення народу.