Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Розділ І

Землеволодіння

    Земля надто часто виступала об'єктом купівлі-продажу. Однак Цікаво, що відчуження її найчастіше відбувалося саме тоді, коли община, її окремі члени аж ніяк не були б зацікавлені в цьому, позбавляючись плодів своєї праці. Та й ціна землі в другій половині XVII ст. була відносно невисокою. Цей момент позбавляв можливості триматись за общину.
    На користь індивідуального типу господарства виступають і назви населених пунктів у регіоні.
    Таким чином, немає належних підстав як для повного заперечення общинного землеволодіння в Лівобережній Україні (на Чернігівщині також), так і для його ідеалізації. Можливо, в другій половині XVII ст. воно існувало тут уже у вигляді пережитків минулого, було його відгомоном. Недарма ще професор Кавелін вказував лише на переважання індивідуальної власності в даний час, а не на повне її панування. Оригінальною, на наш погляд, є думка В.Й.Борисенко. У своєму дослідженні він, визнаючи факт переходу в індивідуальне користування орної землі, зазначає, що "в досліджуваний період у спільному користуванні общини залишилися переважно різні угіддя". Джерела ж пізнішого періоду вказують переважно на незначну кількість вільних угідь.
    Гетьманат змушений був прагнути і до того, щоб не втратити шляхетство як "кадри досвідчених хазяїв", адже господарство України зазнало великої розрухи під час Визвольної війни. Універсал, виданий Богданом Хмельницьким 31 липня 1654 р., передбачав повернення на свої місця й шляхетства Чернігівщини. Гетьман обіцяв йому маєтності. І давав. Так, універсалом від 2 вересня 1656 р. надавалось право землеволодіння шляхтичам Мартину і Федору Воронам. "Взявши в протекцію нашу і наклонивши ухо до прозби їх, подалисьмо оним в посесію села... в повіті Стародубском лежавшиє, то єсть село Савастяновичи з селищами Букми, дворищем Вадковичами, Туровичами, деревню Бурновичи з селищем і з гумнищем і зо всіми до них здавна належитостьми і пожитками", а також двір, куплений їхнім батьком у м. Старадубі.
    Універсал же, датований 23 червня 1657 р., підтверджував володіння Катерини Грязної "меновите в селах Слабине, Яновце, Лукашовце, Стефановце, Суличовце, Пересяжжю і всяких до тих сел приналежностях"
    Про земельні надання шляхті, яка вступала в Запорозьке Військо, займаючи там старшинські посади, вже йшла мова вище. Шляхетське землеволодіння в регіоні, як і старшинське, переросло згодом у велике.
    Протягом другої половини XVII ст. саме Чернігівщина (північне Лівобережжя) була місцем зосередження і розвитку великого феодального землеволодіння. Провідні позиції в регіоні займало насамперед землеволодіння козацької старшини, представники якої цілими поколіннями намагалися утримувати в своїх руках всю повноту влади. Недоторканим залишалось монастирське землеволодіння. Феодальні відносини Визвольна війна ослабила тут менше, аніж на Півдні Лівобережної України.