Черниговская Епархия

ДО ПИТАННЯ ПРО МОНАСТИРСЬКЕ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ НАПЕРЕДОДНІ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
П. В. ПИРІГ (Київ)
     Після загарбання у 1618 р. Чернігівщини Річчю Посполитою в регіоні відбулися суттєві зміни в системі феодального землеволодіння. Значна частина земель була відібрана у попередніх, власників і передана в користування польським магнатам і шляхті. Значного розвитку набуло й монастирське землеволодіння.
     Одним із великих землевласників був Новгород-Сіверський Спаський чоловічий монастир, що виник не пізніше першої половини XII ст. Земельні володіння він одержував ще під час князювання Василя Івановича III (1505-1533 рр.), які були підтверджені грамотою Івана IV Грозного 1552 р., оригінал якої, на жаль, не зберігся і відома вона лише за сильно зіпсованим монастирським списком. Ця грамота все ж дає можливість визначити, що у XVI ст. Спаський монастир володів обширними земельними угіддями, які простягались на південь до р. Сейм,, а на схід - до м. Рильська. Після Деулінської угоди архімандрит Корнилій разом з монахами, прихопивши монастирське майно, перейшов з Новгорода-Сіверського в межі Російської держави: спочатку в Рильськ, а потім - в Севськ. Монастирем заволоділи домінікани, він зазнав значних спустошень "...а не архимандриты, а не иное старшины духовное, в монастыре Спаском не было". Однак і надалі він продовжує бути власником попередніх земельних угідь, зокрема сіл Горбова, Погребків при р. Десні, Глазова при р. Бичисі та ін.
     Земельним власником на Чернігівщині продовжував бути також Клюсівський Преображенський чоловічий монастир. На підставі акту від 5 вересня 1634 р., Фащ підтвердив за монастирем його попередні володіння: "островов четири, т. є. Спасскій, где церковь и монастырь стоит, другой - Кутовый, третій Красный, четвертый - Корябин, зо всеми принадлежитостями их, т. е. з борами, с лесами и з деревом бортным в нем будучим и з стоялим, и з вшелякими ловлями и пожитками рибными и звериными". Пізніше всі ці маєтності в "моц и в держане и в спокойное вживане вечними часи" були підтверджені Осипом Бороздною актом 1643 р.
     На території майбутнього Ніжинського полку каштелян київський Кисіль відновив існуючий з XVI ст. Максаківський монастир. 10 жовтня 1646 р., Кисіль видав монастирю грамоту на володіння поселенням Максаки, для заселення якого відводилось "шматье земли Менское" - земельну ділянку на правому березі Десни біля міста Мени. Через деякий час магнат віддав Задесенський чи Красноставський ключ, до складу якого входило 5 сіл, що раніше належали Менському замку.
     Значні володіння одержав, згідно акту 1627 р., складеному "капитаном и войтом" чернігівським Яном Куновським, Чернігівський кляштор. Маєтності Онбиш і Лосинівка "со всем угодней, ... з кгрунтами ораними и не ораними, з будинками, дворами, огородами, садами, лесами, борами, бортем, ланами, сеножатами, реками, речками..." були подаровані Катериною Угорницькою Онбишському монастирю.
     Земельними маєтностями володів Нікольський Крупицький монастир, що знаходився на березі р. Сейма, за 7 верст від Батурина. Один з документів свідчить, що Крупицький монастир виник "издревле". Досі не вивченою залишається історія одержання ним земельних володінь. Відомо, однак, що в досліджуваний період власник Батурина Оссолінський актом 1636 р. затвердив за монастирем землі, які "здавна до того св. Николая монастыря належали". Це частина берегів р. Сейма, біля озер Усороча і Стучка. Села Обмочів і Вірьовка згадані в акті Оссолінського як такі, в яких були лише "грунта", що належали монахам.
     Розглядаючи питання про монастирське землеволодіння, слід зазначити, що значну кількість сіл на Чернігівщині мав Києво-Печерський монастир. Зокрема, йому належали, як свідчить люстрація Київського замку 1552 р., села Навоз, Мньово, Гдень, Сорокошичі, Глибове, Ошитковичі, Новоселки на р. Дніпрі, Тарасовичі, Сваром'є, Слободка на р. Десні, Дубечня, Погреби інші. Вказівки на володіння монастирем цими селами маємо і в першій половині XVII ст.
     Можна навести й інші приклади монастирського землеволодіння на Чернігівщині. Все це свідчитьщо в розглядуваний час воно досягло чималих розмірів, що дає підстави не погодитись з точкою зору М. П. Василенка, буцімто монастирська колонізація на Чернігівщині в першій половині XVII ст. не була значною.