Миколчина індустріалізація
Свого батька Миколка не пам’ятав. Той пішов на війну, коли малому було всього 4 рочки. Провоював три тижні і був розчавлений у криваве місиво десь під Києвом – якийсь великий дядько будь-що наказав звільнити українську столицю до 7 листопада. А люди – що люди – такого добра у нас як тарганів. Розмножуються, знову ж таки. Он у Миколки аж троє тарганчиків підростає – дві старші і він.
А ще мама – вдова у 29 років. Нічого, витримає, жилувата, як коняка. Правда, на вигляд руденька крихітка, ручки як тростинки. Тими ніби дитячими долоньками вона ворочала з ранку до пізньої ночі, а коли засинала – руки мимоволі продовжували вертітися і підстрибувати.
Так само скакав на ліжку і Миколка. Його гнав голод. Все своє куценьке життя Миколка мріяв одного разу наїстися од пуза.
Поки був зовсім малим – його піддурювали дорослі хлопці. Казали – оно, дивися, ото солодка травичка. І Миколка накидався, як кролик, щоб тільки позбутися вічного завивання у животику. Травичка, як назло, завжди була однаково гірка і несмачна. Хлопці сміялися аж заходились.
Згодом Миколка подорослішав і порозумнішав. Він уже знав, що найсмачніший час – коли на осиках відкладають яйця пташки. Можна пройти болотом, залізти, набрати повну пазуху пістрявих смачнющих яєчок або ж випити їх просто на дереві. Так навіть краще, ніхто не відбере.
Та одного разу не пощастило. Нога зісковзнула з горбочка, і Миколка відчув, як поволі засмоктує його порожнеча. Тоді врятував друзяка Павло. Він був сильний і ходив на болото не з голоду – у нього був батько.
А ще якось Миколка поморозив собі ноги. По дурості. Діло було так. Зранку, коли ще тільки сіріло на вулиці, Миколка пішов до лісу. Там він примітив суху повалену березу. Гілочки обрубав, зв’язав якоюсь ганчіркою та й пішов до сусіднього села. Близенько, всього 8 кілометрів. Там довго стояв серед таких же малих обірванців, але охочих до його берези усе не знаходилось.
Тільки перед обідом якийсь дядько купив його в’язаночку. Ох і зрадів Миколка, аж підстрибом побіг до їдальні і на всі зароблені накупив смакоти – пряник і склянку чаю. А тоді треба було додому бігти, вже сутеніло. Ну і не втримався, щоб не скоротити шляху через ліс. Добігти добіг, але пальчики боліли довгенько.
Одного дня сестричка Витка прийшла додому і розповіла дивну дивину. У її подружки під піччю стоїть ціла сковорода сала! Смаженого і рівненького, не те що їхнє червиве. І уявляєте – стоїть та сковорода, а біля неї нікого! Ніхто не їсть!
Ото здивувався Миколка – невже таке може бути? Ввечері не втримався і побіг під вікно подивитися, чи направду сала може бути так багато? Таки так. Сім’я на чолі з батьком сиділа коло столу і їла картоплю із смаженим салом.
Миколці аж запахло через скло. Він відбіг, сплюнув слину, а запах усе стояв у носику. Хлопчик і висякував його, і виплакував, і все не міг позбутися.
… Коли йому виповнилося 14 – сестра забрала із собою аж у Йвано-Франковськ, там можна було вчитися на столяра. А у 16 вчилище виплюнуло Миколку разом із сотнями таких самих однакових бідаків. Йому належало їхати через усю Україну на південь, у степи, на фабрику.
Але і там не було чого їсти таким дурникам, як Миколка. Усім заправляла когорта дитбудинківських. Вони вламувалися до їдальні із гиканням і руками згребали зі столів увесь хліб. Миколка його й побачити не встигав. Після такої вечері він блукав садками і обгризав абрикоси величиною з копійку.
Та одного разу щось десь зійшло з рейок у небі – Миколці привалило щастя! Та ще й яке! Захворів працівник і миршавенького хлопчика поставили не ящики збивати, як то завжди було, а дверцята до шаф робити. І інструмент дали справжній, гострий. Миколка цілий день не розгинався, а у носі уже пахло хлібом. Ох і наїмся!
Та не все так складається, як гадається. Коли Миколка прилетів на квартиру, надутий своїм щастям і порожнім животом – господиня з порогу вхопила його за вухо. Миколка ледве второпав, що її обдурили його сусіди по квартирі. Двоє метких хлопців поки господині не було покрали речі, попродали і втекли до свого села, до мамки. А розлючена жінка тепер смикала за руку Миколку – ах ви ж негідники! Нехристи! Голота чортова! Безбатченки!
От і нагодилися зароблені гроші. Усе до копієчки віддав господині, аби тільки відпустила. Не хватило. Довелося лишити їй паспорт.
Миколка потім відробив, удома, на торф’янику. І паспорт свій викупив. І все закінчилося добре.
Він працював, і став гарним майстром. І навіть коли його не стане – лишиться пам’ять – різьблена колона у музеї Коцюбинського. Його, Миколчина, робота.
Зараз Миколі 72. Всі його спогади з дитинства і молодості – лише про їжу. А чого ще було хотіти? Невже нових заводів? Така була Миколчина індустріалізація.
А ще мама – вдова у 29 років. Нічого, витримає, жилувата, як коняка. Правда, на вигляд руденька крихітка, ручки як тростинки. Тими ніби дитячими долоньками вона ворочала з ранку до пізньої ночі, а коли засинала – руки мимоволі продовжували вертітися і підстрибувати.
Так само скакав на ліжку і Миколка. Його гнав голод. Все своє куценьке життя Миколка мріяв одного разу наїстися од пуза.
Поки був зовсім малим – його піддурювали дорослі хлопці. Казали – оно, дивися, ото солодка травичка. І Миколка накидався, як кролик, щоб тільки позбутися вічного завивання у животику. Травичка, як назло, завжди була однаково гірка і несмачна. Хлопці сміялися аж заходились.
Згодом Миколка подорослішав і порозумнішав. Він уже знав, що найсмачніший час – коли на осиках відкладають яйця пташки. Можна пройти болотом, залізти, набрати повну пазуху пістрявих смачнющих яєчок або ж випити їх просто на дереві. Так навіть краще, ніхто не відбере.
Та одного разу не пощастило. Нога зісковзнула з горбочка, і Миколка відчув, як поволі засмоктує його порожнеча. Тоді врятував друзяка Павло. Він був сильний і ходив на болото не з голоду – у нього був батько.
А ще якось Миколка поморозив собі ноги. По дурості. Діло було так. Зранку, коли ще тільки сіріло на вулиці, Миколка пішов до лісу. Там він примітив суху повалену березу. Гілочки обрубав, зв’язав якоюсь ганчіркою та й пішов до сусіднього села. Близенько, всього 8 кілометрів. Там довго стояв серед таких же малих обірванців, але охочих до його берези усе не знаходилось.
Тільки перед обідом якийсь дядько купив його в’язаночку. Ох і зрадів Миколка, аж підстрибом побіг до їдальні і на всі зароблені накупив смакоти – пряник і склянку чаю. А тоді треба було додому бігти, вже сутеніло. Ну і не втримався, щоб не скоротити шляху через ліс. Добігти добіг, але пальчики боліли довгенько.
Одного дня сестричка Витка прийшла додому і розповіла дивну дивину. У її подружки під піччю стоїть ціла сковорода сала! Смаженого і рівненького, не те що їхнє червиве. І уявляєте – стоїть та сковорода, а біля неї нікого! Ніхто не їсть!
Ото здивувався Миколка – невже таке може бути? Ввечері не втримався і побіг під вікно подивитися, чи направду сала може бути так багато? Таки так. Сім’я на чолі з батьком сиділа коло столу і їла картоплю із смаженим салом.
Миколці аж запахло через скло. Він відбіг, сплюнув слину, а запах усе стояв у носику. Хлопчик і висякував його, і виплакував, і все не міг позбутися.
… Коли йому виповнилося 14 – сестра забрала із собою аж у Йвано-Франковськ, там можна було вчитися на столяра. А у 16 вчилище виплюнуло Миколку разом із сотнями таких самих однакових бідаків. Йому належало їхати через усю Україну на південь, у степи, на фабрику.
Але і там не було чого їсти таким дурникам, як Миколка. Усім заправляла когорта дитбудинківських. Вони вламувалися до їдальні із гиканням і руками згребали зі столів увесь хліб. Миколка його й побачити не встигав. Після такої вечері він блукав садками і обгризав абрикоси величиною з копійку.
Та одного разу щось десь зійшло з рейок у небі – Миколці привалило щастя! Та ще й яке! Захворів працівник і миршавенького хлопчика поставили не ящики збивати, як то завжди було, а дверцята до шаф робити. І інструмент дали справжній, гострий. Миколка цілий день не розгинався, а у носі уже пахло хлібом. Ох і наїмся!
Та не все так складається, як гадається. Коли Миколка прилетів на квартиру, надутий своїм щастям і порожнім животом – господиня з порогу вхопила його за вухо. Миколка ледве второпав, що її обдурили його сусіди по квартирі. Двоє метких хлопців поки господині не було покрали речі, попродали і втекли до свого села, до мамки. А розлючена жінка тепер смикала за руку Миколку – ах ви ж негідники! Нехристи! Голота чортова! Безбатченки!
От і нагодилися зароблені гроші. Усе до копієчки віддав господині, аби тільки відпустила. Не хватило. Довелося лишити їй паспорт.
Миколка потім відробив, удома, на торф’янику. І паспорт свій викупив. І все закінчилося добре.
Він працював, і став гарним майстром. І навіть коли його не стане – лишиться пам’ять – різьблена колона у музеї Коцюбинського. Його, Миколчина, робота.
Зараз Миколі 72. Всі його спогади з дитинства і молодості – лише про їжу. А чого ще було хотіти? Невже нових заводів? Така була Миколчина індустріалізація.
Добавить в:
