Надія Плоска з Ваганичів виростила 11 прийомних дітей, кожному купила хату

Добавить новость

Понедельник, 14 Января 2019 12:41  |  Просмотров: 5744 | Обновлено 23 Января 2019 10:01

64-річна Надія Плоска живе у Ваганичах Городнянського району. Відкрила дитячий будинок сімейного типу.

За день з'їдають сотню млинців

4 січня зранку Надія Михайлівна біля плити. Пече млинці. За день, каже, з’їдають майже сотню млинців. Чекає, коли усі з’їдуться на вихідні.



— Малому ось треба їхати у Чернігів на олімпіаду з математики, — ходить по кухні з телефоном, шукає зв’язок. — Вчителька телефонувала. Поки усього побажала, саме основне і не встигла сказати, зв’язок обірвався. Родом я з Ваганичів, це моя батьківщина. Жила в Криму, в Чорноморську, за Євпаторією. Після Чорнобиля мій син Ярослав хворів. Довелося змінити клімат. Там у мене дуже багато родичів. Усе життя пропрацювала у сфері культури. Чоловік Святослав на сім років молодший за мене. 24 грудня було п’ять років, як помер, інфаркт. Був рибалкою. У Криму ловив кефаль, осетра, сериолу. А тут що? Карасі та щука.

У 2000 році з чоловіком вирішили повернутися на батьківщину, а син залишився там. Йому вже 42 роки. Адвокат. Невістка Назміє у мене татарка. Кухар-кондитер. І двоє внучат-татарчат.

— Після анексії Криму їздили до сина?

— Ні. П’ятий рік все ніяк не можемо зустрітися. Хоча спілкуємося по інтернету кожного дня. Все каже: приїдь, на внуків подивись. А я обіцяю, і все ніяк. Прислали фото онука. Думала, Давид. А то Марат. Оце баба, сміються.


Зліва направо: Віка, Маша, Наташа, Катя, Олена, чоловік Святослав, Валера, Ярослав, Коля, Женя, Вова, Ваня

Їхала за дівчинкою — привезла чотирьох

— Коли повернулися в село, син Руслан запропонував взяти дівчину під опіку. Каже: «Візьми дочечку. Виростиш, і вам не буде сумно». Чоловік був не проти. Поїхала у дитячий притулок «Надія» в Чернігів. За Катею. А у неї ще братик Валера. Не можна розділяти. А там ще і Володя з Іваном, їх не хотіли брати. Соціальники просять: заберіть, бо по етапу підуть. Скоро розділять по різних дитбудинках. Вова обняв мою ногу і чекає, що скажу. Керівник «Надії» каже: візьміть, ви ж у селі живете, не буде накладно. Але ж я за однією дівчинкою приїхала. А додому привезла чотирьох. Трьох синочків і лапочку-дочку. Чоловік злякався: «Надю, ти що, здуріла? Піду збирати чемодани на Крим».

Жили ми завжди добре, все у хаті було. Малі зайшли: «Мамо, це все наше?» «Так», — кажу. Хіба що на люстрі не висіли.

Хотіла як краще. А вийшло, як завжди. В лікарню потрапили. Вони так хотіли цукерок, а ми з чоловіком піддобритися думали, — жартує. — Мішками додому возили. Понаїдалися. Як пішла алергія. Одних везу на Городню в лікарню. Наташа дзвонить: «Мамо, Коля весь чешеться, Валері погано». Більше такого не робили.

На вихованні у мене було одинадцятеро діток. Більшість уже виросли, роз’їхалися хто куди. Свої родини позаводили. Але наша сім’я лишилася. Івану ще 17 років, — загинає пальці на руках. — Ярославу буде 18. Вові і Валері вже є. Юрі 26, Сергію 29. Женя і Наташа — двійнята. їм по 25. Каті 21. Віці 20. Маші 22, Колі 22. Все, мабуть? — сміється.

— Нових прийомних не хочете взяти?

— Та куди? Хоча соціальні служби і пропонували. І діти просили. У мене на вихованні були Маша, Віка і Ярославчик. Взяла їх з дитячого будинку. Вилучили з родини. Мама випивала. А тоді зав’язала, за розум взялася. Почала ставати на нормальну дорогу. Ми дружили з нею, приїжджала до дітей у гості. Допомогли паспорт зробити, інші документи відновили. Вийшла заміж. Народила ще четверо. У минулому році пішла до знайомої на могилу після похорону. Випила чарку. Спека: там і померла. Діти вмовляли мене забрати їх до себе. Це велика відповідальність. У мене цукровий діабет. Раніше на таблетках сиділа, тепер на інсуліні. Не дай Бог що.

Ще є Наташа, Коля, Женя, Юра. Рідні. Юра у мене офіційно не виховувався. Був у тітки по лінії батька. Коли виріс, іти стало нікуди. Сім років живе з нами. Катя зустрічається з хлопцем. Непоганий такий. Але батьки випивають. Аби і він по їхніх стопах не пішов, у Хоробичах хату їм купили. З цього і почалося прагнення, щоб у кожної дитини було житло.

Цей дім ми називаємо базою. Тут усі топчемося, їмо. А на ніч кожен розходиться по своїх кутках. Як повернулися з Криму, купили хатку. З часом добудували. Купили сусідній двір. Зараз наша база — 300 квадратних метрів. У кожного є по коту, — сміється. — Люди підкидають. Троє собак.

«Скоро все село викупимо»

— Усього вже купили 13 хат, — продовжує жінка. — У кожного вихованця тепер є свій будинок. Зробили ремонти. Раніше хати були дешевші, а зараз ціну почали тримати. В середньому 18 тисяч гривень будинки без газу коштують. Скоро все село викупимо. Як ні, то вулицю точно, — сміється. — У нас близько 170 жилих дворів, а скільки пустує... Прийде вовк — не відіб’єшся.

— Усі хати офіційно оформлені на дітей?

— Ні. Купували під розписку. За законом, дітям держава повинна надати житло. І я хочу його вибити. А тоді вже й оформленням займемося. Наташа з Катею живуть у Чернігові. Винаймають трикімнатну квартиру за чотири тисячі в місяць. Подумали: чого платити людям, якщо кредит можна взяти і купити квартиру? Банк мені завжди йшов назустріч. Брали вже на техніку великі суми. Я казала: всі працюємо, гроші з хазяйства заробляємо. Кожен по дві тисячі у місяць дасть — і виплатимо кредит. Але в останню хвилину Наталя передумала. Побоялася.

Робили сири, саджали часник. Перейшли на курей — тільки яйця по двору збирай

— Змалку я дітей привчала до самостійності і роботи. І вони все вміють. Корову погодувати, напоїти, подоїти, у свиней прибрати. Город обробити. Зараз з хазяйством трохи зав’язали. Коли помер Слава, намалювали дошку під назвою «Святославова ферма», на ній намалювали свиней, курей, корівок. Була кобила Марта. Не робоча, їздова. Он, дивіться, у дворі і віз стоїть. Та тягали його ми, а не Марта.

Тримали 27 голів скоту. Займалися молочною продукцією. Робили сири, бринзу, вершки, масло, сметану. Возили у Чернігів на «Шанхай» продавати. Директор нам давав безкоштовно місце. А я йому за це пропонувала безкоштовно продукцію. Та він все за гроші купував.

У Городні у нас черги стояли. Щоб ви розуміли, навіть у селі той, хто хоче працювати і заробляти, буде це робити. В місяць чистого прибутку у нас виходило по 12-14 тисяч гривень. Купили машину «Ланос-Сенс». У всіх дітей є права. Декілька років на сирах попрацювали, а тоді діти на навчання, по роботах. Хазяйство збули. «Пересіли» на часник. Купували сортовий. Перший рік добре пішов. За кілограм і по 45 гривень давали. Тоді і односельці, й інші зрозуміли, що вигідно, теж перейшли. Ціна впала. Зараз займаємося курми. Завели несучок. Порода Легорн. Звичайні півню раді, а у цих не запрограмовано. Навіть на сідало не залазять. Ходять по двору, і яйця випадають. Тільки встигай збирати. Після зими їх стільки під снігом валяється.

Як сюди переїхали, Слава виноградник посадив. Не вспівали полоти.

— Вино з винограду робили?

— Ні. Хоча домашнє вино в ходу. Але з алкоголем я борюсь.

У Сергія своє фермерське господарство. Наташа — директор. Обробляє близько 30 гектарів землі. В основному картопля і зернові. У цьому році з картоплею влетіли. Багато вродило. На крохмальний завод по гривні відвезли. Юра живе по сусідству з Леночкою. Двоє внучат уже є.

— А весілля всім гуляли?

— Ні. Не схотіли. Просто розписалися. А от хрестини відгуляли як положено.

Завжди вчила дітей: що б не сталося, кажіть мені правду. Аби можна було щось виправити і не наробити гірше. А про своє дитинство і як жили до цього, раджу не казати людям. Це з досвіду. Як почали діти жити з нами, селянам же цікаво, хто такі. Чому у нас опинилися. Дітки ж наївні, розказують, у кого батько де і за що відсидів, мати пиячила. Люди за голову бралися.

Катя у нас гарна, цікава. За нею багато хлопців бігає. І кожен кавалер приїздив і у мене на кухні плакав. Чоловік 17 переходило. Кажу, донько, сама закохаєшся, дивись, щоб не плакала.

Приїздить до нас американець Філіп Едмунд. Він знає кожну прийомну родину в нашій області. Всім допомагає.

Діти всі повинні зібратися на Різдво. Одні просять розсольник. Інші борщ. Кажу: «Давайте щось одне». Зійшлися на зеленому борщі. Ось тут у нас вермішель з м’ясом, — відкриває велику каструлю. — Ось — без м’яса. Ярослав вегетаріанець. Каша молочна рисова. Мультиварку таку бачили? — показує на інший кінець їдальні. — 15 літрів. За день іде. Хоча вони у мене примхливі, вчорашнього не їдять. Три морозильні камери у хаті, великий холодильник. Три душові, два бойлери, три пральні машинки. Є у нас і барбекю у дворі за хатою. Самі побудували. Баню поставили. Тепер кожен при ділі. А якби в інтернаті жили, хто знає, де б опинилися.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №2 (1704), 10 січня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: