Поки дочка вчилася, їздив до Канади виховувати онуків. Тепер повезе жінку і сваху

60-річний Віталій Ємець з Березни Менського району разом з дружиною 54-річною Наталією перебирають у дворі картоплю. Обробляють гектар землі. Кажуть, треба з городиною скоріше впоратися, бо діти запросили на новорічні свята до Канади. До цього родина займалася квітами, тримали теплиці з тюльпанами.


Дід на няньках

На заробітки до Манітоби 35-річна Ольга і 37-річний Сашко Бойко виїхали 10 років тому. 34-річний син Ємців Сашко живе у Торонто.

— Дочка з зятем до Канади виїхали по робочій візі ще у 2008 році, — розповідає Віталій Ємець, батько Ольги. — Контракт був підписаний на два роки. Працювали на канадському м’ясокомбінаті різноробочими. Зять Сашко з Кладьківки Куликівського району. Разом вчилися у чернігівському педуніверситеті. З роботою за кордоном допоміг я, — хвалиться чоловік. — Через знайомих знайшов у Києві центр працевлаштування.

У Олі з Сашком ще тут народилася донечка Валерія. Назвали на честь мене нашу Лєрку. Їй зараз вже 13 років. Поки діти були на заробітках, за малою дивилися ми з мамою. Після закінчення контракту, через два роки, перед ними постав вибір: або дітям повертатися, або лишитися і шукати іншу роботу. Дочка вирішила поступити у канадський університет. Треба було здати іспит з 12 предметів, аби узаконити свій диплом. Щоб працювати вчителем молодших класів. Тоді ж народився Богданчик, йому вже сім рочків. Він громадянин Канади.

— Батьку довелося чотири роки туди-сюди літати, аби допомагати виховати малих, — додає жінка Наталія Ємець.

— Мову так і не вивчив, — сміється чоловік. — Підійшов в аеропорту до працівників. Кажу: «Ай ноу спік іншгліш». Приставляють людинку, яка розуміє нашу мову, проводить, допомагає.

На «Боїнгу» летиш 12 годин. Якщо з пересадками — 14-16. Там відпочиваю по два місяці. Тоді на трішки додому повертаюся. Був на знаменитому Ніагарському водоспаді.

Ольга влаштувалася в школу помічником учителя і паралельно вчилася. Я сидів з малими. Зараз дочка працює вчителем молодших класів. Інтернатів для дітей, схожих на наші, там немає. Діток на виховання беруть прийомні родини. Для кожного вчителя, при бажанні, є помічник. Якщо є непосиди, розбишаки. Або ж дітки, які відстають у розвитку. У нас тільки почали вводити таку систему. В Україну повертатися діти не хочуть, бо тут нестабільне життя. Сашко теж перейшов на іншу роботу, у нафтову компанію. Монтують свердловини недалеко від Брендона.

Років шість тому канадський долар був рівний американському. Зараз дешевший (по курсу на 22 жовтня — 21,5 гривні). Помічник вчителя отримує 18-20 канадських доларів за годину. Основний вчитель — 30-35. Зять отримує більшу заробітну плату. На життя вистачає. Пенсії там від 2 до 2,5 тисячі канадських доларів.

Пальне, хліб у них по долару, яйця — приблизно 3 долари. М'ясо — від 5 до 8 доларів.

— Житло винаймають?

— Система кредитування дозволяє купити дім під 3-4 проценти річних. Спочатку купили готовий будинок. З часом побудували свій, двоповерховий з цокольним поверхом. Вони його «бейсмендом» звуть. На будівництво теж брали кредит. Більшість людей там так живуть. Побудувалися за півроку. Якщо брати на гривні — півмільйона пішло. Купили по машині. Зять їздить на позашляховику «Гранд Черокі», дочка — на «Хюндаї». Он вона, біля свого автомобілю і колишнього будинку, — показує фотокартки. — Син Сашко спочатку був у Англії на заробітках, потім теж переїхав до Канади. Зараз обжився у Торонто. Став підприємцем, кладе плитку. Розписався з дівчиною з Черкас.


Олександр, Ольга, Валерія, Богдан

— Як часто приїжджають у Березну?

— Раз на два роки точно бувають. Частіше не виходить: то робота, то будівництво.

— Дорога затратна, — перехоплює жінка.

— Ну як затратна, — розраховує чоловік. — В один кінець на літаку коштує приблизно 600 доларів. По наших грошах дорого. А діти за три дні можуть їх заробити.

Запросили нас у гості. Вже є квитки на новорічні свята. Мамі, тату і свасі, — хвалиться Валерій. — Повезу тепер я мам у Канаду на екскурсію. У них там розвинена українська діаспора. Про нашу культуру не забувають. На свята вдягають вишиванки. Сашко у ролі Святого Миколая кожен рік малечі роздає подарунки. Зять ще був козаком Вакулою. В школах є українські предмети. Читають раз на тиждень історію України, щоб не забували українську мову.

---

Забрали і дітей до Польщі

20 жовтня з Березни до Польщі поїхала родина 48-річного Олександра та 43-річної Світлани Стовбун. З собою забрали 6-річного сина Станіслава та 10-річного Дениса. Будинок у Березні залишили на батьків.

— Обставини життя змушують. Поки ця хвиля докотилася до Північної України, Західна «оббомбила» Польщу давно. Пішли в Чехію, Германію, до Скандинавських країн добралися, — розповідає 70-річний Іван Таран, батько Світлани. — Зять до цього три роки їздив на сезонні заробітки до Польщі. Полуниці збирав, яблука рвав. їздив у Чехію. Сортував металолом, загружали у вагони. Там більше платять. Був і в Німеччині, але не вийшло. Треба знати мову. За професією водій. Якщо брати нашу Березну, хоч ким будь — роботу складно знайти.

У Польщі влаштувалися на завод з виготовлення дюбелів. Працюють по вісім годин на добу. Дочка Світлана трудилася медсестрою. Рік як розрахувалася. В кінці літа наважилася теж поїхати до Польщі, разом із зятем. Офіційно. Дали їм квартиру. Два місяці попрацювали. Познайомилися з родиною з Полтави, які теж так виїхали. Зустрічали і білорусів. З керівництвом залагодили питання перевозу дітей, влаштування в школу.

За два злотих можна сходити в туалет, — каже чоловік. — А за злотий купити кіло картоплі.

— Ой, діду, ну що ти таке мелеш? — свариться дружина, 66-річна Валентина Степанівна.

— У планах дітей — там залишитися жити. Тепер бабі доведеться міняти мобільний. Був простий, а треба сенсорний, аби можна було нормально спілкуватися. Стасик переїзд до іншої країни сприйняв нормально. Ще ж тільки другий клас. А от старшенький не хотів їхати. Висказував і мені, і бабі, як прощалися: «Я, бабо, з вами б жив». Як доросла дитина — одні проблеми: треба контролювати гульні, вино, дівчат. Це нам, мабуть, таке грозить із старшим онуком, — сміється Іван Пилипович. — Дмитро служить у Чернігові на контракті. А з меншими, як хворіють, подвійні переживання. Тим паче, було у нас таке. Діти поїхали до Польщі — а у малого апендицит.

Четвертий онук, 18-річний Ростислав, не втікав від призову. Поїхав до Польщі з другом за копійкою. Оббивають меблі тканиною. На Новий рік повинен приїхати.

— Мо’, ще й назад повернуться, — невпевнено каже жінка.

— Дітей зірвали — значить, розраховують на щось. У яке місто, мені без різниці. Скільки отримують, не знаємо, їхніх грошей вже не рахуємо.

Підготувала Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №43 (1693), 25 жовтня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.