Через горілку втратили дітей. Тепер шукають

Добавить новость

Среда, 14 Февраля 2018 16:05  |  Просмотров: 2863

45-річна Людмила Тарасенко та 54-річний Михайло Приходько з Рогізок Сновського району рік і 10 місяців шукають синів, 6-річного Сергія і 5-річного Дмитрика. На сайтах оголошень, на ОLХ пропонують винагороду за будь-яку інформацію. Соціальна служба вилучила малих з родини. Суд позбавив батьківських прав. Усе через любов до горілки. Коли батьки оговталися, почали збирати документи на відновлення батьківських прав, виявилося, що малих уже всиновили.


Людмила Тарасенко з чоловіком Михайлом Приходьком

«Як не п'ють, таких ще пошукати треба»

— Городи обробляють, хазяйство тримають, гроші заробляють, — каже про Людмилу та Михайла Тамара Семенок, староста Рогізок. — Як не п’ють, таких ще пошукати у селі треба. На тиждень-два у рік заходять у запій, тоді хазяйство сусіди порають, дітей шкода.

2 лютого Людмила та Михайло у погребі перебирають картоплю. На продаж. Тверезі.

— Ось-ось Саша з Дніпра повинен приїхати, по 3,20 обіцяє забрати, — Людмила надворі миє руки, веде в хату. Нова кухня. На столах банки з молоком, топиться сир на продаж. — Двічі на тиждень вожу молочку у Чернігів, на Центральний ринок, продавати, — веде до кімнати. На стіні плазма, нова шафа, диван, крісла. У хаті чисто. На будинок алкоголіків не схоже. — Ось мої хлопчики, — показує фото синів. — Сергію 2 березня буде сім рочків, Дімочці 22 квітня — шість.

Народилася я в Прилуках. Мама померла при пологах. Батько був однолюбом, більше не одружився. Вчилася то у Прилуках, то у. бабусі (маминої мами) у Казахстані. Як мені було 16 років, батько помер. Після 40 днів поїхала в Казахстан, вивчилася на швачку. Повернулася у 2000 році, коли батьковій мамі через цукровий діабет відрізали ноги. Батьківський будинок перейшов дядьку. Мені нічого не лишили. Як дідуся і бабусю догледіла, поїхала у Київ. Працювала нянею. Рік охороняла під Києвом дачу Віктора Ющенка (колишнього президента).

Дев’ять років тому познайомилася з Мишею. По оголошенню в газеті. Півроку спілкувалися телефоном. Тоді переїхала в Рогізки. Народила синочків. Вирішили: розписуватися не будемо. Штамп у паспорті ролі не грає. Але Миша дітей записав на себе.

«Затяжні свята двічі на рік»

— Як Серьожка малий був, до Миші приїхав брат з Калінінграда {Росія), знайомитись зі мною, — продовжує жінка. — Купили новий спальний куточок. Зібрали. Відмічали приїзд тижнів два. Після того, щоб не збрехати, місяців 10 не пили. Був Серьожці рік. Знову відзначили. І хтось з сусідів подзвонив у Сновськ, у службу. Минуло майже два місяці, саджаємо біля хати город. Соцслужба їде. Перевірили — все в порядку. Через рік народився Дімка. Ну, і знову святкували. Затяжні свята у нас були максимум двічі на рік.

— За три роки шість чи вісім протоколів тільки склали, — додає Михайло.

— Може б, закодувалися?

— Ми ж не алкаші прокляті, — відмахується Михайло. — Я почесний донор України. 40 разів точно кров здавав. До 2000 року працював у Чернігові, на «ЧеЗаРі». Завод розпався — перспективи ніякої. Та ще і за батьками треба було доглядати. Повернувся у Рогізки. Анатолій Євлахов, нардеп, зробив подарунок до Нового року — протезування зубів. Як схочемо, зав’яжемо. Речей же не пропиваємо.

— Євлахов дітей знайти не допоміг?

— Над нами головний Ляшко, — перебиває Людмила. — Зверталися до його помічника. Півроку вели переговори, а результатів немає.

— Ми навіть знаємо, хто нас здав. Сусіди. Себе називають правильними, непитущими. А він жодної чарки не пропустить. Щоб розмови по селу не ходили, за горілкою посилає інших.

«Мамочко, більше сюди не приїжджайте. Дітей усиновили»

— Коли ми випивали, мені вистачало сил наварити малим картоплі з молоком, — каже про минуле Людмила. — А та сусідка зачастила до свекрухи. То сік принесе, то в магазин сходить. Не задарма. Баба то півтисячі за це дасть, то тисячу. Свекруха померла, а з тими сусідами тепер не спілкуємося.

Два роки тому весною приїхали і сказали, що дітей забирають. Я сама малим склала одежу. А 6 травня був суд щодо позбавлення батьківських прав. Повістку ми отримали того ж дня о шостій ранку. Ні адвоката, ні свідків знайти за 8 годин не встигли.

— Стару бабу у селі спіймали, і то вона два слова нормально сказати не могла, — додає чоловік.

— Скільки у Рогізках сімей, які народжують одне за одним і до мене приходять хліб, олію просять, — каже Людмила. — І нічого ні в кого не відбирають. Тоді було перше і останнє судове засідання. Шансів на виправлення не дали. По закону, як нам вже потім пояснив адвокат, у нас було 10 днів, щоб оскаржити рішення.

Адвокат казав, на апеляцію дуже не надійтеся. Щоб трійка суддів змінила рішення, треба, аби була дуже важлива причина.

Суд програли. Малих відправили у дитячий будинок у Хмільницю Чернігівського району. За рішенням суду нам дозволили провідувати синів. їздили раз-два на місяць. І почали процедуру поновлення батьківських прав. Світлана Лихошерст, начальник служби у справах дітей Сновської райдержадміністрації, сказала, ми можемо знайти прийомну родину, яка на деякий час візьме до себе дітей. Поки ми зберемо документи, виправимося. Так і зробили. Павло Куценко, у нього в Сновську будинок сімейного типу, погодився забрати. Зібрали документи, пройшли курси в Чернігові. А дітей уже немає.

Ще 19 грудня, на Миколая, на Новий рік привозила подарунки, бачила їх. На Старий новий рік поїхала, 13 січня. Мене зустріли психолог і директор: «Мамочко, більше сюди не приїжджайте. Дітей немає, усиновили».

— Бухаєте і зараз?

— У роботу вкинулись.


Старший Сергійко з братиком Дмитром

«Дітей продали за гроші»

— Їздила до екстрасенсів, — каже Людмила. — Спочатку в Чернігів. Ворожка розказала про моє життя. І про Сергійка з Дімою. Сказала, що вони недалеко. Їх продали за гроші.

— Ворожка побачила жінку у білому, — додає Михайло. — Дітей своїх мати не може, безплідна. Чоловіка немає. Але багато грошей.

— Таке саме сказала гадалка зі Сновська, — продовжує Людмила. — Запевнила: дітей знайду і поверну. Але не зразу.

— Час іде, а результатів немає. Хоч детективів наймай, — махає рукою Михайло.

— Оголошення про пошуки результатів не дають, — бідкається Людмила.

— Скільки готові віддати за інформацію?

— Будемо дивитися по ситуації. Дурили декілька разів. Перший раз 150 гривень попросили, другий — 200. Через п’ять хвилин приходить СМСка: «Ми вас розвели».

Аби знайти своїх малих, повернути, ні грошей, ні часу не шкода. У мене і зараз у шафах одежа для них лежить. Велосипеди на даху стоять.

Чотири корови у нас. Молоко не здаю. Вигідніше сир, масло, молоко у Чернігів на базар відвезти. У місяць тисяч шість вторговую. Ось картоплю здамо — 16 тисяч плануємо виручити. Чотирьох поросят, мінімум, купуємо кожен рік. Двох здаємо на м’ясо в Березну. Кури, гуси, індоутки. Ягоди, гриби виручають. Майже два гектари землі обробляємо. Поклали трохи грошей на депозит. Усього вистачає.

Та є проблема. Горілка. Якось сіла, підрахувала, скільки витратили грошей за минулий рік. 80 тисяч. Замінили два вікна на пластикові. Провели воду в хату. Три холодильники, морозильна камера забиті, консервації півтисячі банок. У цьому році хочу машинку пральну змінити, новий диван придбати. На суди, коли долар був по вісім, витратили 15 тисяч гривень. Хіба у людей, які безпробудно п’ють, є такі гроші?

Та як трохи на свята вип’ємо, зупинитися не можемо, продовжуєм. Але ж не зовсім кончені, щоб відбирати дітей.

«Ще чотирьох забрали у Прилуках»

— Вони мене так запекли, що і говорити нічого не хочу, — каже з порогу Світлана Лихошерст, керівник служби у справах дітей Сновської РДА. — Діти усиновлені. У кого вони — таємниця. Більше нічого про малих сказати не можу.

— Чому не дали шансу на реабілітацію? Призналися, що випивали, запевняють: зав’язали.

— Усе ж таки призналися. А не призналися, скільки ми з нею панькалися? 12 ночі, він мені дзвонить: «Нема моєї Людки, їдь шукай». Скільки років це тягнулося. Забрали діток у центр соцреабілітації. Вона прийшла в себе, дзвонить, просить забрати. Приїхала. Та у центрі не помітили, що вона під шафе. На завтра дзвонить сільрада: вона вже ніяка.

Було два суди. Перший раз соцслужбі було відмовлено щодо позбавлення батьківських прав. Та після того все продовжилося. Закрити очі не можемо, подали до суду вдруге. На апеляцію вона зробила зачіску, гарна, нафарбована приїхала. Прокурор питає: «Це хто?» — «Мама». Подивився на мене: «Кого ви позбавляєте?»

Люди вони нормальні, роботящі, коли не п’ють. Від мене це все не залежить. Бучу підняла сільрада. Голова сказала, що терпіти вже неможливо. Раптом щось з дітьми, хто відповідатиме, кого зроблять крайнім? Приїжджали зі спеціалістами захисту дітей, співробітниками поліції: батько спить у скирті сіна, мати — у резинових чоботях у ліжку. Бабуся ще тоді жива була, отакими сльозами плакала, просила забрати дітей. У хаті, на підлозі, побиті банки, куски скла. Туалет у них був в умивальнику. Там було все: і густе, і рідке, туалетний папір зверху. Фото ми надали у суді. У сільраді прийняли рішення вилучити дітей, а тоді позбавити батьківських прав. І сусіди зверталися, які доглядали за худобою, поралися, поки вони пили.

Після того, як рішення вступило в законну силу, протягом місяця треба було надати заяву про призначення опіки чи інші форми виховання. Якщо такого не було — готується анкета на усиновлення. Такий закон. Дані про дітей були передані на область. Ми участі у цьому не брали. Знайшлися люди, які приїхали до реабілітаційного центру, встановили з малими контакт. Нам, по факту, надійшло повідомлення про усиновлення. Якщо усиновлювачі проти, щоб біологічні батьки з ними бачилися, ми нічого зробити не можемо. Тільки якщо досягнуть повноліття і самі захочуть спілкуватися з рідними батьками.

Коли приїхала в Рогізки, у службу подзвонили з Прилук. Виявилось, у неї було четверо дітей. Рішенням Прилуцького суду Людмила також була позбавлена батьківських прав. Приїхали до неї додому, попросили паспорт, там записані ті діти. Питаю: «Що це таке?» — «Это мои крестники». Записані у паспорті?

— Ворожка Людмилі сказала, що дітей продали.

— У нас стільки малих у соціальних центрах — чого ж їх ніхто не купує? Вибачте, гіркий жарт. Про які гроші йде мова? Усиновлювачі вибирають дітей, які їм сподобаються.

* * *

— Був у Прилуках у мене чоловік, — зізнається Людмила. — Пив, гуляв. Я його шукала, додому приводила. Нажили діток. Та не витримала такого життя. Пішла від нього. Від дітей батько відмовився. А у мене ні житла, ні постійної роботи. Через це дітей і забрали. Зараз вони вже дорослі, я з ними спілкуюся. Інколи приїжджають до нас у Рогізки. Грошима їм допомагаємо. Найстаршому Віктору вже 25 років. У нього своє життя, своя сім’я.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №6 (1657), 8 лютого 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: