Вона носить чоловіка на руках, а він косить сіно, поле грядки, доїть корову, тримає пасіку. Без обох ніг

Добавить новость

Воскресенье, 15 Февраля 2009 20:12  |  Просмотров: 4513

Сім'я Давидовичів: Віктор Анатолійович, Світлана Володимирівна й Іринка

Скептикам, які не вірять у любов, хочу дати адресу, де вона живе: село Скрипчин, Козелецького району, вулиця и Дорошенка, 2. Це дім подружжя Давидовичів. Віктор зі " Світланою побралися, коли нареченій не було ще й сімнадцяти. А потім прийшла біда. Вікторові ампутували спочатку одну ногу, а через рік і вісім місяців — другу. Вижити йому допомогли кохана дружина й донечка, а ще вірні друзі. Відтоді минуло сім непростих літ. Але в селі вам кожен скаже: Давидович! — щаслива сім'я.

Весілля справили у лютому, а зареєструвалися, коли молода підросла

Світлана була сиротою при живій мамі і росла у бабусі Олі в сусідньому селі Бобруйках. Коли старенька занедужала, їх забрала до себе в Скрипчин старша сестра Світлани Віталіна. Тут у клубі на танцях і примітив гарненьку синьооку русявку місцевий красень Віктор Давидович. Йому вже на той час було вісімнадцять, а Світлані тільки п'ятнадцять. Коли ж і закохуватися, як не в такому віці!
Віктор вирішив поїхати на заробітки на Північ. Після закінчення Київського СПТУ-16 мав спеціальність столяра-верстатника-червонодеревника. Півроку будував житло у Тюменській області. Листи із Салехарда йшли Світлані мало не щодня. На одній із фотографій Вітя серед огірків у теплиці. «Надворі мороз, а тут — огірки, як у нас на городі. Не хвилюйся за мене, кохана. І чекай», — писав він. Вона була вірною йому, ні на які гулянки, ні на які зустрічі не ходила, чекала свого Вітю.
— Признайся, Світлано,
— жартують куми Наташа і Валя, — і досі бережеш листи від Віті з Півночі?
— Та ні, десь загубилися,
— ніяковіє вона.
— Ой, не віриться! — сміються жінки.
А тоді, заробивши грошей на весілля, Віктор повернувся в село. У розкішній песцевій шапці, яку тепер донечка надягає на новорічні маскаради. Справжній підкорювач Півночі!
Сватати молоду пішли мати, батько, дідусь і бабуся. Та з примовками, за старовинним народним звичаєм:
— Шукає наш мисливець куницю — красну дівицю...
І весілля гуляли мало не тиждень. Були й кури, і цигани, возили санками свекруху по селу з піснями й музикою. Зима в 95-ому була мокра і тепла, грязі — по вуха. Але ж весело — свадьба!
Свекруха купила невістці сірі чобітки на високих підборах — подарунок на той час справді царський. Подруги й досі пам'ятають, як взувала вона їх на свої ніжки, милувалася, пританцьовувала. Диво чобітки, усім на заздрість.
Сімнадцять молодій виповнилося тільки в травні. Тоді їх і розписали в сільраді. І не було щасливішої пари в усьому білому світі.
У листопаді, на Казанську, Світлана народила дочку Іринку. Усе було добре. Ну, бідно жили, але хіба це головне? Найважливіше — любов, яка поєднала їх навіки.

Біда одна не ходить
Віктор влаштувався завгоспом і столяром у школу. Світлана тішила дитину. Свекри на цей час розбіглися, розділивши хазяйство, пішли від них і завели нові сім'ї. Але головна біда була попереду. У Віктора почала боліти права нога. На мізинці з'явилася темна плямка, з якої весь час текло. Палець почорнів, а згодом і сусідній. Віктор спочатку не зважав на біль, але він не вгамовувався. Довелося лягти в лікарню. Лікування вимагало грошей, яких молоді не мали. Щоб підтримати Віктора, його друзі ходили по хатах, збирали кошти на дорогі препарати.
Два місяці медики рятували ногу, кололи знеболювальне, а потім сказали, що ампутація неминуча. Горю Світлани не було меж. У Чернігові страждав чоловік, а в селі помирала бабуся Оля, найдорожча людина, яка замінила сироті маму, виростила з пелюшок.
4 квітня 2000 року Ольгу Йосипівну проводжали в останню путь. І в цей же день у Чернігові хірурги ампутували Вікторові ногу.
Через два тижні Сергій Смалько, Іринчин хрещений батько, привіз Віктора додому. На милиці він став ще в лікарні, звик до них. А тут, коли з хати пішли всі і вони залишилися удвох зі Світланою, раптом зачепився за поріг і впав. Дружина кинулася піднімати, заспокоювала:
— Не хвилюйся, усе буде добре.
Він переживав за неї, боявся її налякати своєю неміччю. Зробив ще дві пари милиць, дерев'яних, легших за металеві, навчився їздити на велосипеді. Прилаштував до педалі шкіряну петельку, в яку вставляв ногу, клав милиці на руль — і вперед. Так і Іринку проводжав у перший клас. І по господарству все робив — руки ж бо золоті. З Києва йому привезли протез. Прилаштовував і ходив. Навіть танцював. У них чудова компанія. Куми Смальки і Корнієнки без Віктора і Світлани жодного свята не влаштовували. Всі молоді, однокласники, веселі і завзяті. Хоч на річку, хоч до лісу, хоч на риболовлю, просто посидіти за столом — обов'язково разом.
Півтора року було нормальне життя. На «відмінно» вчилася донька. Стала хорошою господинею Світлана. В усьому їй допомагав Віктор. І раптом — нова біда. Почала боліти ліва нога, почорніли пальці. Він знову ліг у лікарню, пройшов курс лікування. У жовтні 2001 року його виписали додому. Але полегшення не було. Мучився, мучився і знову поїхав до Чернігова. Третього грудня йому ампутували другу ногу. У 26 років — повний інвалід. Не хотілося жити. Невідомо, чим би все закінчилося, якби не кохана дружина, сонечко донечка, не вірні друзі. Вони рятували його, не давали впасти у відчай, відволікали від тяжких думок, були завжди поряд.

Спасибі, друзі, за підтримку!
Про подружжя Давидовичів написала нам Наталія Корнієнко, кума, хрещена мати Іринки: Напишіть про них. Нехай молодь знає, що таке справжня любов, які дива вона може творити. Світлану і Віктора єднає велика любов. Вона допомагає їм жити, долати біду».

Ми приїхали у Скрипчин без попередження. Світлана була в полі, збирала кукурудзу, що залишилася на плантації після комбайна. Склавши кияхи в мішок, везе санчатами додому, а далі вже Віктор тре їх на зерно. Щось буде курям на корм, щось змелють для поросяти.
Дім Давидовичів сяє чистотою і порядком. Прибрано й у дворі. Усе по-хазяйськи.
Ми розмовляли з Віктором Анатолійовичем, а через якийсь час до хати завітали обидві куми Наталія Корнієнко і Валя Смалько.
— Почули, що приїхали журналісти, то поспішили до кума на підтримку, — сміються.
Повернулася зі школи Іринка. Вона вже восьмикласниця, відмінниця. Бере участь у районних олімпіадах з української мови та літератури, історії, хімії. Грає в шахи й шашки, настільний теніс, займається спортом — бігає, стрибає в довжину. Останнє захоплення — комп'ютер. Вродливе дівча з довгою косою давно вже мамина помічниця в чималому хазяйстві, яке тримають Давидовичі. У них і корова, й порося, кролі, кури, гуси. Було, що й дві корови тримали. Усе, яку людей.
Жінки хвалили Віктора:
— Ціни йому немає, — казали. — Усе на світі робить. Зробив для себе дві коси з короткими держаками. Косить траву. Поле грядки. Цибулю-сіянку і моркву, які вимагають терпіння, тільки він прориває. Що ще? Гребе сіно, доїть корову. Налисники пече. Салат «Олів'є» — його фірмова страва. Смачно готує.
— Та що це ви, дівчата? — зупиняє кумась Віктор. — Аж незручно слухати.
— А що, неправда? Ще він плете корзини, сітки. З порожніх пляшок чудові клумби зробив. Квітів Світлана сіє багато, влітку тут така краса. Робили ремонт у хаті, то пічку обклав плиткою, шпалери клеїв. Он люстру повісив сам. А ще він пасічник чудовий, медом нас пригощає.
— Пасічником був у колгоспі мій батько, — каже Віктор. — І своїх бджіл тримав. Від нього мені перейшли. Зараз п'ять вуликів. Небагато, але нам вистачає. Качати мед допомагають Світлана й Іринка.
— Вітя молодець, — хвалять кума жінки. — По рибу аж у Пушкарі, це кілометрів п'ять, їздить. І по гриби в ліс, по березовий сік...
— У мене три коляски: оця хатня, ще дорожня і з електроприводом. Нею їжджу на риболовлю. Ловлю вудкою. Торік цілу зиму з морозильної камери їли рибу, — каже Віктор.
— А ще у нас гарна компанія, — продовжують жінки. — їздимо сім'ями на шашлики, граємо в футбол, купаємося в Десні... Усе — з Віктором і Світланою. Де треба, вона його на собі несе. На спині. Ще вона кулінарка чудова. Смачний холодець варить. З курей. А випічка в неї — ніде такої не куштували. Ми всі свята разом проводимо. День пасічника, навіть День інваліда. А що? Нам аби привід, щоб зібратися разом, поспівати, пожартувати. 18 лютого у Давидовичів день весілля. Чотирнадцять років разом. Не кругла дата, але ми прийдемо. Чуєш, кум?
— Та чую, чую. Приходьте, — сміється Віктор. — Яке ж свято без вас!
І тут повернулася з поля Світлана.
— Не замерзла? — Віктор до неї.
— Та ні. А в нас гості? — привіталася. — Що ж, будемо пити чай. Ось у мене рогалики, — дістала таріль з апетитними виробами. — Прошу до столу!
— Коли ж це ти встигла? — сплескують руками жінки.
— А я щодня печу. До чаю чи молока. Нехай їдять,—усміхається вона чоловіку й доні.

Лідія КУЗЬМЕНКО,  щотижневик «Вісник Ч», №  7/1187
 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: