Життя сільської листоноші

Добавить новость

Вторник, 10 Февраля 2009 16:39  |  Просмотров: 8923

Ольга Воробей

Чи то сонце пече нестерпно, чи дощ лупить немилосердно, а  Ольга Воробей – маленька, тендітна жінка - у дорозі. Така вже її доля. Та вона не жаліється, а навпаки – пишається своїми дорогами. До людей іде, і вони її чекають. П’ять років тому вона мала піти на пенсію, але так і не наважилась зробити цього…

Нелегка ноша в листоноші

«На кого я все покину?!, - говорить Ольга Миколаївна. – Якщо в мене робочі години, то я маю бути на роботі. Не можна ні хворіти, ні йти у відпустку, адже підміняти нікому. Та й як можна покинути роботу, якщо там мене завжди чекають люди. От і йду до них і в дощ, і в хуртовину. Іноді вода так розмиє дорогу у якійсь вуличці, що по багнюці ні пройти, ні проїхати, а йти потрібно».
Ось так топче дороги і стежки рідного села Ольга Воробей вже не один десяток років. Дивлюся на неї і, щиро кажучи, не віриться, що за її плечима аж 42 роки щоденної праці у поштовому зв’язку. Працює Ольга Миколаївна з сімнадцяти років листоношею у селі Данівка (Козелецький район). Цього року їй виповнюється 60, а вона й далі випромінює завзяття, і робота кипить в її руках.

Розповідати про себе Ольга Миколаївна не захотіла, тому робити це довелося її начальниці Галині Гламазді. «Коли було багато кореспонденції, наші листоноші працювали шість днів на тиждень, зараз лише чотири, - розповідає вона. – Зменшили кількість годин – зменшилась зарплата. Тому в наш час пошта тримається на таких відданих і небайдужих людях, як Ольга Миколаївна. Ніколи жодних нарікань на її роботу не було. Вона завжди всі плани виконує – і по передплаті, і по продажу. Ніколи не лінується. Сама невеличка, а велосипед так загрузить сумками, що потім ледь його тягне. Бере з собою стільки товару для людей, що сама не здужає поставити торби на велосипед, – допомагають дівчата-колеги. А нагорода за нелегку працю – заробітна плата у розмірі 440 гривень. Інші дві листоноші, які працюють у нас на пошті, отримують ще менше грошей: одна 400 гривень, інша – 366. Ось таке життя».

Служба листоноші, цитуючи добре знайому пісню, на перший погляд, ніби не помітна.

Посередник між світом і самотністю

Здавалось би, що особливого в тому, щоб опустити в поштову скриньку конверт чи доставити до «клієнта» пенсію? Проте сьогодні бути листоношею - особлива праця. Окрім основної, вони грають ще як мінімум дві ролі «на додачу» - психотерапевта та соціального робітника. Адже тривалі розмови про наболіле з односельцями, до яких вони приходять, стають скоріше нормою, ніж виключенням. Не має для Ольги Миколаївни нічого дивного в тому, що самотні пенсіонери запитують в неї: «що відбувається в селі?», «які новини?». Для них вона - посередник між «світом» та «самотністю», друг, з яким можна, нехай лише хвилиночку, але щодня перекинутися словом.

«Оля наша – людина відповідальна і пунктуальна. Здається, і камені з неба падали б, а вона б ішла на роботу, - говорить мешканка села Данівка Ганна Самко. – Взимку буває, стежку до мого двору так замете снігом, що височіють величезні кучугури. Я побачу листоношу здалеку і кричу їй, щоб не йшла, а залишила газети у моїх родичів. Та їй, що кричи, що не кричи! По заметах пробереться і газети віддасть! Звикли до неї люди, поважають її. Всі знають час, о котрій листоноша має прийти, тому завжди чекаємо. Кілька разів Оля спізнювалась, а люди вже переживають: чи не трапилось щось лихе?».

Кожен може, але ніхто не хоче

«Я обслуговую 200 дворів. Колись з кожного двору люди передплачували п’ять-десять газет та ще кілька журналів. Зараз лише - одну-три. Було в моїй поштарській сумці 700 екземплярів періодичних видань, нині – 300, - розповідає Ольга Воробей. – Знаю смаки кожного свого «клієнта», тобто людей, які живуть на тих вулицях, які я обслуговую. Знаю, кому що подобається читати, хто що купуватиме і чим кому догодити… Мій робочий день має тривати шість годин, але працювати доводиться набагато довше. Доки велосипед з товаром дотягнеш, доки в двір зайдеш (поштові скриньки є не у всіх) – і вечір настає. Та й ходити мені доводиться немало-небагато, а по 20 кілометрів. Чоловік і діти сварять, кажуть, що пора вже вдома сидіти, а не бігати за мізерну плату з сумками по селу. А я не уявляю себе без цієї роботи. Звикла - от і шкода залишати. Молоді ж люди не хочуть працювати листоношами. Їдуть на роботу в Київ, Бровари, Козелець, Чернігів. Автобусне сполучення у нас добре налагоджене, тому без проблем можна і виїхати з села, і повернутися назад. Ще наші односельці працюють у місцевому сільгосппідприємстві та геріатричному пансіонаті, який розташований у сусідньому селі. Деякі люди живуть лише за рахунок власного господарства. Одним словом, хто як може, так і перебивається, але на пошту ніхто не хоче йти працювати. Хоча спеціальна освіта для професії листоноші не потрібна – було б лише бажання та вміння любити і поважати людей».

Що несе у сумці листоноша?

Так, непрості часи зараз переживає пошта. Ринок її послуг "забирає" Інтернет - ноутбуки та комп’ютери вже є й у селах. Листи і вітальні листівки пишуть рідко, – практично у кожному дворі є мобільний телефон. Менше стало посилок – а що відправляти, якщо в усіх містах і селах у продажу одні і ті ж самі товари?! «Колись люди відправляли та отримували посилки напередодні новорічних свят, - говорить Галина Гламазда. - Тепер цього вже немає. Зараз лише посилки в тюрму відправляють. Коли «садять» нашого односельця, то ми вже знаємо - його родичі будуть нашими клієнтами. І найнеприємніше – зменшилася передплата на періодичні видання: через низькі доходи багато людей змушені відмовляти собі у задоволенні передплатити улюблений журнал, газети. Тому, щоб вижити, пошта і змушена займатися торгівлею. Люди похилого віку цьому радіють, бо за пачкою вермішелі чи прального порошку їм вже не доводиться йти понад кілометр до магазину. Але зараз в селі працюють три магазини, де вистачає всякого товару, і він копійок на десять дешевший, ніж у нас. Тому у пошти стали купувати менше».

До речі:

Але як би там не було, а уявити наше життя без листонош неможливо. Не викличе заперечень і той факт, що саме пошта і її працівники  є необхідним ланцюжком зв’язку редакції газети з читачами. Саме завдяки їхній роботі тижневик «Чернігівщина» має можливість «розповісти» своїм читачам останні новини, цікаві історії, поради та анекдоти. Тому і Ользі Миколаївні, і всім листоношам бажаємо енергійності, завзяття, працьовитості та професіоналізму.

Валентина ФЕДУСЬ

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: