Сільська бізнес-леді побудувала справу на в’язанні віників

Добавить новость

Четверг, 5 Февраля 2009 15:49  |  Просмотров: 13612

Людмила Дорошина: "Затягнути добре треба"

У селі Моложава Городнянського району, крім землеробства, збирання грибів та ягід, люди в'яжуть березові віники. Для Східної України. Там нашими мітлами не тільки і не стільки підмітають. Виявляється, їх використовують на металургійних заводах для поліпшення якості металу.

Людмила Дорошина — місцева бізнес-леді. Влітку приймає від людей гриби, чорниці, полуниці. Взимку — віники. Ще й сама в'яже. Вже одинадцять років. Зараз з дочкою. А раніше і сини допомагали.

— Ми з дітьми з лісу не вилазили. Треба ж було якось жити. Зараз один в Америці, другий — у Москві, спортсмен.

1. За день — сотню

Зустрічає мене Людмила Мечиславівна біля своєї майстерні. У хустці, куфайці, бурках. У руках жінки інструмент, схожий на плоскогубці — сікатор.
— Починаємо заготовляти березу обов'язково після перших морозів, — розповідає. — Тоді листочок, який залишився на гілці, відпаде. А якщо вирізати до морозів, то доведеться шмагати. Це десь з кінця жовтня виходить. Та зараз і раніше починають. Кому гроші дуже потрібні. І листки шмагають. А завершують, коли з'являються перші листочки. Це десь кінець квітня. Від весни залежить. Потім вже не ріжуть.

Зазвичай люди ходять на покинуті поля. У своїх городах ріжуть. На ділянках у лісі. Якщо ліс проріджують, то люди просять гілочки. їх усе одно палять. А так і лісгоспам користь, і народ заробить.

— Зріжеш гілочку, а на її місці наступного року три виростає, — говорить Людмила Мечиславівна. — А полів, що не обробляються, стільки! У нас же тут пісок. Минаївське і Моложавське — суцільні зарості.

До лісу їздимо конем. Бо то треба кілометри за два-три. У кучки складаємо. А тоді вже на віз зносимо.

Ідемо до берізок. Снігу — по коліна. І нога людська не ступала. Важко. Ось і перше деревце.

— Берізка має бути молодою, щоб гілочки не покручені, — навчає мене.
Людмила Мечиславівна хвацько береться за стовбур, нагинає його до землі. Вправно зрізає сікатором гілочки. Різати треба близько до стовбура. А от верхівку чіпати не можна. Бо дерево знищиш. Нижні гілки все одно з роками усихають і відпадають.

— Лісник, як бачить, що хтось верхівку зріже, то дуже карає. Мало не буде.

— Скільки на один віник берізок потрібно?

—Як таких, як ми з тобою обрізаємо, то двох вистачить. Як рясна — і з однієї вийде. А якщо берізка маленька, як гілочка (такі підсадами називають), — багато. Зате їх зрізати зручно. По одній, по одній. І пішов. Швидко. Довжина гілочки повинна бути до метра, не довше.

Спробувала і сама порізати. Виявилося, нічого швидкого і легкого. То сікатор випаде, то гілку відрізати не можна. Тут і сила потрібна, і уміння.
Заготовляти ідуть годині о дев'ятій-десятій. І до п'ятнадцятої ріжуть.
В'язати починають після обіду. За день одна людина може зробити до ста віників.

2. І у петлю... ногою

Заходимо у майстерню. На підлозі гора гілочок. Зі стелі звисає довга мотузка, на кінці якої петля.

— А це що за апарат? — лякаюсь я.

— Зараз побачите, — жінка сідає на стільчик, ногу ставить у петлю. Набирає в оберемок березових гілок.—Треба стільки, щоб трошки товщий за пивну пляшку був. Десь 6-8 сантиметрів у діаметрі. Та хто ж його міряє. Так, на око.
Мотузку обмотує навколо віника, за кілька сантиметрів від зрізу гілочок. І ногою, що у петлі, затягує. Зав'язує. Потім переміщує мотузку. Знову затягує. І вдруге зав'язує. Віник готовий. Якщо ж мітлу робити, то для цього треба ще палицю. Вирізають її з горіха чи осики. Якщо з горіха, то він і так гладенький, чистити не треба, а як з осики, то почухрати доведеться.

— Коли в'яжемо, то одягаємо марлеву пов'язку. А дехто і респіратори. Бо пилу з берези дуже багато.

Спробувала і собі віника зробити. Повільно виходило, але до редакції без подарунка не повернулася. Сплела-таки.

3. Криза і сюди добралася

— Я, так би мовити, посередник. А господарі мої у Донецьку. Це молода пара. Вони мені замовлення дають. А я тут уже домовляюся з людьми за ціну, за кількість. Приймаю не тільки в Городнянському районі, а й у Ріпкинському: в Олешні, в Олександрівці. Приїхали б ви у неділю. У мене під двором 25 тисяч лежало. Замовлення із Запоріжжя. Б ще замовлення на 50 тисяч. Відправляємо на Кривий Ріг, Орджонікідзе, Донецьк, Запоріжжя. Беруть, підмітають на заводах.

Нікополь та Маріуполь замовляють для виготовлення металу. І треба не окремі гілочки чи палиці, а саме віники. Ці тонші звичайних, підмітальних. Через те і коштують дешевше. У минулому році по 40 копійок я приймала.
А віники для підмітання — по 50-80 копійок. Залежно від товщини та якості. Мітли — по 1 гривні 50 копійок.

— Минулого сезону я тільки до нового року відправила 300 тисяч. А це вже друга половина сезону, а замовили лише 180 тисяч. Навіть з інших областей їздили до нас, брали. А тепер одна я залишилась. А такий людям заробіток був.

Людмилі Мечиславівні заздалегідь висилають гроші для певної кількості мітел, роблять замовлення. Вона скуповує, скільки треба. Приїздить хура, забирає.

— Оце як машина приїздила, то проїхати не могла. Стільки снігу. Наймали трактор у Городні. Він їхав перед хурою і розчищав сніг. Чотири години їхали.

Марина ЗАБІЯН, щотижневик „Вісник Ч”, № 6/1186

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: