Як переселенці з Донбасу городнянський "макдональдс" відкрили

Добавить новость

Четверг, 3 Декабря 2015 13:41  |  Просмотров: 3744 | Обновлено 8 Декабря 2015 17:05

http://cntime.cn.ua/

На городнянському ринку з’явився ларьок, який швидко завоював популярність. Особливо він припав до вподоби дітлахам, які із задоволенням прибігають сюди поласувати чізбургерами, гамбургерами, хот-догами, поп-корном – словом, такою смачною їжею, яку до того можна було скуштувати тільки у чернігівському "МакДональдсі" та інших подібних закладах.



Антон, Аня і Єгор під час конкурсу родин, який проводився у районній бібліотеці

З незмінною посмішкою господарі ларька прямо при вас і на ваш смак виконають замовлення. Господарює у ларьочку Тамара Гармаш, допомагає їй син Антон. А у вільний час на допомогу приходять і його дружина Аня та син Єгор. Мало хто з городнянців знає, що ця родина, яка так вдало вписалась у наш побут, насправді є переселенцями з багатостраждального Донбасу. І прихали вони сюди, тікаючи від війни, яка нищить і будинки, і душі.

– Ми родом з міста Шахтарська, – охоче розповідає Антон Гармаш. – Це за 60 кілометрів від Донецька. Мені 37 років, тривалий час працював у тамтешньому відділку МНС. Аня, дружина, за фахом художник мініатюрного живопису, вона викладала у ліцеї. З часом я вирішив спробувати себе у підприємництві. Тоді нічого не передвіщало тих подій, що зараз відбуваються на Донбасі. Вирішив зайнятись сферою обслуговування, організував мережу ларьків, які торгували фаст-фудом, тобто їжею швидкого приготування. У мене все вийшло, і життя та побут налагоджувалися...

Антон розповідає, що перші сигнали тривоги пролунали у травні 2014 року, коли у місті з’явились люди у камуфляжі, без розпізнавальних знаків, зі зброєю у руках. Щоправда, містян вони не зачіпали, заходили тільки у заклади, організації, установи. Але мешканцям було ясно: щось назріває.

– Активна антиукраїнська пропаганда на Донбасі велася давно, задовго до травневих подій, – каже Антон. – У людей сформувався різний світогляд, різні позиції. Ми, наприклад, ніколи не хотіли у Росію. Це чужа країна. Моя мама, Тамара Василівна, родом звідси, з Городні. Тому коли почались активні воєнні дії, обстріли, ми ані на мить не вагалися, куди відправити дітей подалі від небезпеки. Наша п’ятнадцятирічна донька Юля і п’ятирічний син Єгор разом з моєю мамою відправилися на її малу батьківщину – у Городню. Тут живе моя бабуся Марія і мамина сестра. Вони всіх нас кликали до себе, переживали за нас. До них вони і поїхали.

Антон з Анею ще певний час залишались у Шахтарську. Події розвивались блискавично – люди у військовому захопили міліцію, встановили блокпости з написами «Новоросія», у місто зайшла військова техніка. А згодом почались справжні жорстокі бої за звільнення.

– Нічого не працювало, на вулицю було неможливо вийти, – розповідає Антон. – Ми тиждень сиділи у погребі. Втім, як і усі інші цивільні. Було запроваджено комендантську годину. Наближався вересень, доньці треба було йти до школи, а додому повернутися, це було ясно, діти не могли. Тож ми з Анею зібрали свої речі, деяке обладнання з нашого сімейного бізнесу, повантажили, що могли, у свою «Славуту» і поїхали до дітей. Усі блокпости – і ополченців, і українського війська – минули без перешкод. Ніхто нас не затримував, тільки документи перевіряли. На той час відтік мирного населення з Донбасу був великий. Діяли спеціальні коридори, рухались машини, автобуси, ще ходили поїзди. Кожен був вільний їхати, куди хоче. Хто – у Росію, хто – в Україну. Ми – у Городню. Згодом сюди ж приїхав і мій батько.

На окупованій території залишилися батьки Ані. Вони не можуть знайти у собі сили відірватися від рідної домівки. Наглядають і за будинком, у якому мешкала родина доньки – не втрачають надію, що колись все устаткується і діти повернуться додому.

– Але ми поки не збираємось повертатись у Шахтарськ, – каже Антон. – Юля навчається у 9 класі Городнянської районної гімназії, бере участь в олімпіадах з різних предметів. Їй треба далі вчитися. У дітей повинно бути майбутнє. Тут, на маминій батьківщині, нам комфортно, хоч і живемо великою родиною під одним дахом у бабусиній хаті. Держава про нас турбується – отримали виплати на дітей, статус тимчасових переселенців. Аня влаштувалася на роботу у центр дитячої та юнацької творчості, веде гуртки для дітей. Ось розпис стовпів по місту – і її робота теж. Допоміг з працевлаштуванням центр зайнятості. Та й самі ми не звикли сидіти, склавши руки, очікувати від когось допомоги. Мама відновила бізнес, я їй допомагаю. Люди ставляться до нас доброзичливо, маємо тут гарних друзів. Потоваришували з Ларисою Сергієнко – вдовою загиблого у АТО бійця. Та війна – то спільне горе усіх нас, хто не хотів її, кому вона не була потрібна. Моя особиста думка: там просто відбувається перерозподіл сфери впливу, де зав’язані великі гроші. А населення намагаються зіткнути лобами. Ми не повинні цього допустити. Народ єдиний!

Антон і Аня – люди, активній життєвій позиції яких може позаздрити будь-хто. Вони не просто пересиджують у Городні, допоки закінчиться війна. Антон знаходить час спілкуватись з підлітками, допомагає організовувати їм флешмоби (городнянці бачили їх до Дня незалежності, на 1 вересня у районні гімназії), проводить заняття з бітбоксу, навіть збираються їхати у Київ на чемпіонат.

Для чого це йому? – запитає хтось. Він і сам не відповість. Як і Аня, яка теж бере активну участь у суспільному житті громади. Вони просто живуть і вміють бути щасливими. А секрет щастя, як поділився Антон, для них простий: «Віддай краплю – отримаєш океан».

Світлана Чугай, для Час Чернігівський

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: