Ювілей людини, яка завжди на своєму місці

19 червня виповнюється 60 років Олександру Олександровичу Зевченку, директору Чернігівського міського центру зайнятості.

Олександр Зевченко — людина в місті відома, але ніколи не був у центрі посиленої уваги — каже, це не в його правилах. Просто він завжди робив свою справу, і робив добре.
Напередодні ювілею «Відомості» поставили О. Зевченку кілька запитань.

— Олександре Олександровичу, як так трапилося, що всі історичні потрясіння, революції вас обминули? Чи, може, хтось, як кажуть, підштовхував?
— Цього точно не було. Батьки — колгоспники із села Петрушин Чернігівського району. Жили не багато і у футбол доводилося грати босоніж. Але в школі вчився гарно і отримав золоту медаль. Вступив у Українську сільськогосподарську академію і повернувся в рідне село вже головним інженером колгоспу. Щоправда, потім я ще отримав вищу економічну освіту, бо знань не вистачало. До головного інженера додалась ще одна посада, на громадських засадах — секретаря комсомольської організації колгоспу. Мене помітили: молодий, профільна вища освіта, енергійний, а головне — з сім’ї колгоспників. За анкетою підходжу. І взяли відразу в обком комсомолу інструктором. А потім був кар’єрний зріст — 1-й секретар Срібнянського, а потім Корюківського райкомів комсомолу. Тоді була така система: поступово, від простого до складного. В обкомі вчився апаратній роботі, в Срібному вже була робота самостійна, а у Корюківці рівень вищий, бо район більший. Довелося попрацювати на партійній роботі, але, можна сказати, за спеціальністю, адже я був завідувачем сектору механізації сільського господарства обкому партії, та недовго.

— Мабуть, «ковбасна революція» завадила?
— Так, але мені було лише 36 років, і нове життя починати було ще не пізно. Друге кар’єрне життя тривало сім років, спочатку був просто механіком, потім головним, а закінчував заступником керуючого у «Чернігівоблбудтресті».

— А чому пішли звідти?
— Сказали, що треба працювати без зарплати.

— Тобто треба було починати спочатку?
— Втретє. Але вже мав досвід і виробничий, і управлінський. Прийшов я на посаду заступника директора міського центру зайнятості в 1997 році, а тоді і кілька наступних років був пік безробіття. На обліку було 16,5 тисяч, нескінченні черги, треба було створити якусь дієву систему прийому й обслуговування громадян.

— І цим довелося займатися вам?
— Ми плідно працювали з тодішнім начальником центру Петром Цимерським та іншими співробітниками. Але перше моє доручення було провести ярмарок вакансій. Можливо, як недавньому виробничнику. Це був перший такий ярмарок у місті. І вже тоді я почав розуміти, що треба встановлювати зв’язки з роботодавцями. Спочатку створили групу, потім відділ взаємодії з роботодавцями. Потім почали вивчати становище на окремих підприємствах, виділили ті, які суттєво впливають на ринок праці, де працювало понад 50 працівників, і досліджували їх окремо. Далі почали впорядковувати та систематизовувати прийом громадян тощо. Так створювалась єдина технологія обслуговування незайнятого населення, яка потім трансформувалася в «Єдину інформаційну аналітичну систему» (ЄІАС). Ми були базовим центром із впровадження цієї системи в Україні.

— Ви вже у службі зайнятості 17 років, дев’ять із них — на чолі центру зайнятості. Куди ми йдемо?
— Складне питання. Служба зайнятості є лише соціальним амортизатором і не може вирішити проблему зайнятості. Треба вирішувати кілька завдань на державному рівні. Зокрема щодо надлишкової кількості отримувачів вищої освіти. Бо створити місце для випускників понад 800 вишів країна неспроможна. І друге, поки не працює економіка, важко говорити про нові робочі місця. Тому і закон про зайнятість діє неефективно. Як на мене, нам краще зосередити увагу на бажаючих відкрити власну справу. Та на навчанні й перенавчанні тих, хто хоче бути більш конкурентно-здатним на ринку праці.

Аркадій Стежеринський, тижневик «Чернігівські відомості» № 25 (1213), 18 червня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.