Село на узбіччі

І знову рано-вранці в дорогу з дідом Михайлом. Проминувши хоч і опорні у цій лісовій місцевості, але витихлі Боровики, повернули на Будище.
Село на ранній осінній порі, як вичахле кострище. Ліворуч обгорілі стовбури яблунь та кров'янки битої цегли, праворуч - обвита диким хмелем похняблена хатина. Село ніби закодоване руйнівним часом і, здасться, змирилося з вироком долі. Йому б жити в дусі християнських приписів, але концентрат негативу вже в 90-ті роки був такої щільності, що селянин не витримав. Молоді повиїжджали хто куди, середульші поспивалися, а старі покірно чекали, коли Бог забере їх із пекла земного у пекло небесне, а праведників - у рай.
Ще в 60-ті роки минулого століття це невеличке село з промовистою назвою Квасня перейменували на соціалістичний лад - Будище. Що це було - злий жарт партійного чиновника чи реальне окреслення майбутнього, яке мало обнадіяти не вельми схильних до книжної вченості, але практичних у житті селян? Адже, на відміну від сусідніх малих сіл Лісок чи Ворохівки, у Будищі не було навіть невеличкої колгоспної ферми. А що вже казати про школу, клуб чи крамничку! Цих традиційних навіть для невеличкого соціалістичного села атрибутів цивілізації зроду-віку не мала колишня Квасня.

Дві рільничі ланки трудівниць, які вирощували капусту й буряки, доглядали колективний сад, - ото і весь бойовий підрозділ сусіднього колгоспу. А загалом у селі мешкало з сотню чоловік. І, принаймні, на невеличку крамничку і клуб Будище могло претендувати. Колись. Тепер уже ні. Остання надія - колгосп, який давав роботу тутешньому люду, залишив після себе руїни ферм у ближніх селах, а у Будищі - всохлий сад. Висохло й болото, куди колись навіть свійська худоба не заходила, бо могло затягнути у безвість.
Чому в давнину люди вибрали це місце для постійного проживання? Може, з одного боку непрохідне болото захищало їх від недругів, а з іншого - густі соснові праліси! А, може, тут водилася дичина і було що вполювати, аби прогодувати родину. А ще у болотистій місцевості росло багато квасцю, тобто щавлю. Можливо, звідси й перша назва села, а може, жителі уміли варити квас? Хтозна. Та і все це - подаленіле минуле. У реальності більше суму і безнадії в очах.

Жоден дідусь нам не трапився на осінній вулиці Будища. З бабусь довоєнного покоління тільки дві залишилися, та й тих уже ноги за хвіртку не виносять. їхні діти - хто вже на пенсії, а хто, позбувшись роботи, а відтак і заробітку, гне спину на городі, збирає гриби і ягоди в лісах. Треба ж за щось жити. І синам та дочкам, які в міста повиїжджали, допомогти хочеться. У місті теж життя - не мед. У робітників, службовців, інтелігентів - колишніх селюків, навчених змалку все витерпіти, пережити, доля по-різному склалася. Відійшовши від села, його глибинних традиційних параметрів духовності й культури, так і не пристали до міського статусу, до вченої духовності. Вони першими відчули ринковий прес, першими опинилися в екстремальних умовах безробіття. Та не стали масово повертатися на малу батьківщину. Для багатьох сапа і вила вже музейні експонати. Не живуть - в'януть у міських «хрущівках», ностальгуючи за радянською добою. А батьки, які свого часу силоміць випихали з домівок синів і дочок «у світи», аби їм було легше, аби знайшли свою долю, доживають віку в одинокості у витихлих селах.



Будище - не виняток. На його вулицях восени і взимку не дзвенять дитячі голоси. А влітку хутір оживає. Дачники, а їх тут чотири родини, з'їжджаються, зрідка привозять онуків до бабусь колишні мешканці цього лісового сільця.
А ось Галина Данилівна Буренок хоч і найстаріша жителька Будища (1929 року народження), ще самотужки город обробляє, курочок тримає. На жаль, не застали старенької вдома. Люди сказали: поїхала в Дніпровське до дітей і онуків допомогти викопати картоплю.
Повноцінна сім'я у Будищі - щаслива рідкість. З Ольгою Іванівною Скибою розговорилися, коли та несла кошик стиглих яблук.
- Я не тутешня. Живу тут із 1982 року. З чоловіком і сином. У сина є робота, - гордиться. - Він - лісник. А ми, батьки, вже пенсіонери.
Молодші жителі села, а їх три, всі лісникують. Дідів у Будищі немає. Повмирали. Залишилося так зване середнє покоління пенсіонерів. Одна з них Надія Буренок. Жінка ще бадьориться, хоч недавно відійшли у засвіти чоловік і мати. її подвір'я палахкотить жоржинами, а на захатті дві гірки гарбузів.
- Худобі згодую.. Ще є сили тримати живність у дворі. Ось собачок вовки побрали. Заходять сіроманці в село. А ще шкодять дикі кабани. Бува, так город зриють, що половину врожаю втрачаю. На все село у нас ще п'ять корівок.

- А колись було 70, - згадує Іван Олексійович Півень. - Я взимку живу в Чернігові. А з теплом приїжджаю у батьківську хату.
Таких дачників у селі кілька. А постійних мешканців і двох десятків не набереться.
- У часи моєї молодості, - перегортає сторінки спогадів Надія Олександрівна Буренок, - було не менше сотні жителів. Тепер хто до нас заб'ється? Від Чернігова до села кілометрів 70. На узбіччі життя опинилися ми, -сумом наливається голос жінки.


Надія Буренок

У селі жодної конячки, тільки в Олександра Щербенка малий тракторець.
- Купив недавно. Хоча б свій город обробити, - каже чоловік.
Мій добрий товариш Михайло Мироненко із Жеведі каже, що раніше і в це село приїжджав молотити ниву. У Михайла Васильовича свій комбайн. А нині ніхто не засіває городи.
- Кажемо ж, дикі свині так пориють, що і колоска не зостанеться, - безнадійно махають руками жінки.
Хоч і близько двох десятків жителів у Будищі, а таке враження, що хоч голим бігай вулицями, ніхто не побачить.
- Хто в лісі на роботі, хто в хаті сидить. Куди в нас піти? Хоча бларьочок поставили, хліб завозили. Було б і людям де зібратися, і купити чи олії, чи крупів якихось, - каже Надія Буренок.
Весела вона жінка. На таких ось Надіях Будище і тримається. Та чи довго воно буде ще - село їхнє, яке вже стало невеличким хутірцем?
- Сади у нас чомусь сохнуть, берези, навіть верби, - розповідають жінки. - Воно ж і земля - один пісок. А, може, і досі Чорнобиль дає про себе знати?

Споконвіку утверджувалася святість родинних зв'язків: батьки - діти, діти - батьки. Та вже у 60-х роках минулого століття ці зв'язки порушилися. Батьки, які рвали жили на колгоспній роботі, чия молодість рано зів'яла від непосильної і належно не оплачуваної праці, випихали з домівок дітей, аби ті знайшли кращу долю. Та чи знали батьки, що дітям доведеться забути їхні пісні, рідну хату, а комусь і мову, що не буде повернення «на круги своя»? Може, здогадувалися. Але ж яка мати не бажає світлого майбутнього своєму чаду!
Роз'їхалося село. Ось воно Будище - спустілі хати із забитими вікнами, здичавілі без людей городи й сади.
Сіється дощик на посивіле від часу і нудьги село. Тиша довкіл, самота. А з грудей стогоном виривається: Будище, ти будеш ще? Либонь, і будеш, та чи надовго?

Микола Будлянський, тижневик «Деснянка вільна» + «Деснянская неделя» №5 (464)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.