Дев’яностолітній капітан гвардії позицій не здає
Дев’яностолітній капітан гвардії позицій не здає
Вісімнадцятирічним юнаком із перших днів війни Гаврило Ніконов добровольцем вступив до лав Червоної Армії. Потрапив до Саратовської області, де з початком бойових дій поблизу міста Енгельса формувалася 24-та повітряно-десантна бригада. Період навчання військовій справі для десантників виявився досить складним. Опанувати потрібно було багато, а часу обмаль. Фронт невпинно наближався до внутрішніх областей Радянського Союзу.
У грудні 1941 року особовий склад бригади отримав наказ на передислокацію. Нові зимові квартири воїни отримали під Москвою, поблизу аеропорту «Внуково». На той час після вирішальної в початковому періоді війни битви за Москву, саме тут формувався 10-й повітряно-десантний корпус. Близькість аеродрому надавала десантникам чудову нагоду проводити підготовку до ведення бойових дій. Заняття з фізичної, бойової підготовок, стрибки з парашутом різного ступеня складності вимагали від бійців напруження всіх сил та забирали чимало часу.
— Під «Внуковим» я здійснив 20 стрибків із парашутом. Це був той мінімум, що вимагали від кожного десантника. Стрибки здійснювали вдень і вночі, на поле чи ліс, навіть на озера чи річки. Найголовнішим для нас завданням було навчитись правильно приземлятись, — розповідає сьогодні Гаврило Георгійович.
Проте не судилося десанту висадитися в глибокому тилу ворога, як це планувалося. Вже влітку 1942 року обстановка на фронтах різко ускладнилася. Ворог стрімко просувався до важливої водної артерії, Волги. Саме туди, під Сталінград, у розпорядження Південного фронту наприкінці липня 1942 року і було направлено бригаду.
— Літерний потяг без зупинок ішов до місця призначення, і все ж дісталися ми мети лише через декілька днів, — згадує ветеран. — Саме тут, на роз’їзді у донському степу, ми по-справжньому відчули близькість фронту. На очі потрапляли каркаси понівеченої техніки та вирви від авіаційних бомб, а здалеку постійно долинали рев літаків та гуркіт артилерійської канонади. Нас озброїли гвинтівками замість автоматів і наказали здійснити марш.
Від станції підрозділи йшли до Сталінграда 12 днів. Пересувалися вночі, а вдень відпочивали, ховаючись від спеки та бомбардувальників під кронами дерев та густими кущами. Вже на початку серпня десантники форсували річку Медведицю, що впадає в Дон. Перед очима воїнів відкрилась страшна картина: місцевість, вкрита пагорбами, була ніби засіяна розбитою радянською технікою.
— Відчувалося, що тяжкі бої тривають тут чимало часу. Закріпило цю впевненість у кожного з нас те, що, за словами вояків, яких ми зустрічали, наші підрозділи були вже «третім підкріпленням» фронту оборони, — продовжує розповідь Гаврило Георгійович.
Десантники отримали наказ зайняти рубіж оборони на одному з пагорбів біля станції. На відстані двох кілометрів від них, також на пагорбі, окопалися німці. Звідти через передній край оборони вони обстрілювали тили, а згодом почали накривати артилерійським вогнем і десантників.
Нарешті після трьох діб під обстрілом в окопах бійці отримали наказ наступати і заволодіти висотою, де закріпились німці.
— З ночі наша артилерія розпочала артпідготовку. Вона тривала близько двох годин, і здавалося, снаряди мали знищити у ворожих траншеях усе живе. Та тільки-но ми піднялись в атаку, нас зустріли шквальним кулеметним вогнем. Під час атаки я отримав поранення у вухо, руку та живіт, але відчайдушно біг разом із товаришами вперед, — схвильовано говорить фронтовик. — У пекельному вогні тієї атаки загинув наш командир взводу Микола Рой. До того ж німці швидко оговталися й почали обстрілювати наші позиції. Ми залягли перед німецькими окопами й лише перекочувалися у свіжі вирви, вірячи в прикмету, що снаряд двічі в одне місце не влучає. Результат бою вирішив командир нашого батальйону. Він передав на наші позиції короткий наказ: «Викликаю вогонь на себе!» Одразу ж після цього по німецьких траншеях дали залп «Катюші». Ракетники добре справились із завданням: усі реактивні снаряди потрапили в ціль, хоч і була реальна загроза накрити залпом і нас. Та успіх лишився за нами.
Зі взводу Гаврила Ніконова після бою залишилося 8 чоловік, та й ті всі поранені. Німецький солдат, якого захопили в полон під час атаки, на допиті розповів, що їхні війська з початком артилерійської підготовки відійшли, а після обстрілу повернулися на позиції.
З військового шпиталю Ніконов повернувся вже сержантом. Бригада була переформована у гвардійський стрілецький полк у складі 1-ї гвардійської армії. На Північно-Західному фронті Гаврило Георгійович брав участь у форсуванні річки Ловать та боях за населений пункт Стару Русу. Нагороджений медаллю «За відвагу». Влітку 1943 року брав участь у визволенні Великих Лук та Новосокольників. Під містом Невелем сержанта Ніконова було поранено в ногу і тяжко контузило. Знову госпіталь, а після лікування — навчання в Урюпінському військовому піхотному училищі. В Радянській Армії гостро відчувалась нестача молодших офіцерів. Та вступити в бій вже у званні молодшого лейтенанта Гаврилу Ніконову не судилось. А от день свого випуску він запам’ятав на все життя, адже це було 9 травня 1945 року. Тоді молоді офіцери взяли участь у параді, присвяченому перемозі.
Продовжив службу Гаврило Ніконов у місті Кунгурі Свердловської області. Займався підготовкою та навчанням воїнів, які відбували на Далекий Схід, де йшли бої з Квантунською армією.
Після війни, звільнившись у запас, Гаврило Георгійович приїхав в Україну. Працював у Прилуках, Чернігові. З усмішкою ветеран пригадує, як у п’ятдесят знову стрибнув з парашутом, з гордістю та болем — як побував у 40-річний ювілей Сталінградської битви у священному для нього місті на Волзі.
Незважаючи на три фронтових поранення, з 50-ти років Гаврило Георгійович захоплюється велотуризмом і об’їздив чимало мальовничих і видатних місць України. На своєму «Мінську» ветеран здійснював велосипедні поїздки з Чернігова до Одеси й Миколаєва. А у 80 років подорожував у Криму з Сімферополя через Сапун-гору, Алушту та Судак до Феодосії.
Сьогодні кавалер численних нагород — орденів Великої Вітчизняної війни І ступеня і Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, 20-ти медалей, серед яких найдорожчі для нього «За відвагу» і «За оборону Сталінграда» — на заслуженому відпочинку. Незважаючи на свій поважний вік (Гаврилу Георгійовичу нещодавно виповнилося 90 років), він активно співпрацює з Чернігівською радою ветеранів 1-ї гвардійської армії та постійно бере участь у заходах із патріотичного виховання молоді.
Олександр Парій, тижневик «Чернігівські відомості» №40 (1176)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.