Галина Яблонська: 85 років на сцені

Добавить новость

Пятница, 29 Марта 2019 16:20  |  Просмотров: 5662

Здається, що це неможливо, та для народної артистки України, кавалера ордену княгині Ольги і святої великомучениці Варвари, володарки театральної премії родини А. М. Бучми «Бронек» та жінки року в номінації «Жінка — митець» у 2012 році, громадського діяча Галини Гілярівни Яблонської такого слова не існує. Відзначивши минулого року свій поважний ювілей,талановита жінка знову на сцені і, як і раніше, дивує глядачів своєю неперевершеною грою. Її роль у виставі «Самотня леді» примушує замислитися над сенсом життя, і здається, що жінка не грає, а живе на сцені. Виставу «Самотня леді» глядачі зможуть побачити на сцені Чернігівського драматичного театру 5 квітня о 18:30.



За різні часи вона зіграла майже в усіх класичних українських п'єсах, які ставили режисери-постановники в театрі імені Івана Франка: Галю — «Лиха доля» М. Старицького, Марину — «Марина» за М. Стариць-ким, Настку — «Украдене щастя» І. Франка, Катрю — «Не судилося» Т. Шевченка, Софія — «Безталанна» І. Карпенка-Карого, Анелю — «Для домашнього вогнища» за І. Франком та інші.

— Свій день народження ви відзначали на сцені, грали у виставі «Самотня леді». Ваш персонаж, Леся Богданівна, — теж актриса. Крім цього, чим вам близька ця роль?

— Справа в тому, що ми з дозволу автора — письменника Ігоря Афанасьєва, який зараз живе в Америці, з режисером Петром Ільченком переробили цю п'єсу. Я відразу сказала, що хотіла би більше сказати від себе, української актриси, а почавши працювати, висловила бажання ввести монологи тих жінок, яких мені поталанило зіграти. Наприклад, в авторському тексті героїня читає монолог Медеї. Я сподівалася, що переборю себе й проговорю її слова, проте не знайшла виправдання вчинку жінки, яка вбила власних дітей, аби помститися невірному чоловікові. Тож у «Самотню леді» ми з режисером Петром Ільченком ввели мої улюблені монологи, саме ті, які є сучасними і зрозумілими для молоді. Це — Роксолани (за однойменним романом П. Загребельного), Марусі («Маруся Богуславка» М. Старицького), Галі («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Анелі («Для домашнього вогнища» за повістю І. Франка).

— Саме за виконання цієї ролі ви отримали театральну нагороду родини Амвросія Бучми?

— Так. Для мене це велика честь. І я рада, що вже дев'ятий рік на камерній сцені театру, а раніш у фойє, коли ми починали, з аншлагом іде ця п'єса.

— У виставі «Самотня леді», коли Савва запитує Лесю Богданівну про її ставлення до грошей, слави, вона дуже лаконічно відповідає. А як ви ставитесь до матеріальних речей, наскільки вас змінила популярність?

— Ще колись у дитинстві бабуся подарувала мені дуже красиві туфлі. А ми жили бідно, цей подарунок для мене начебто з неба упав. Мама поставила туфлі в піч, щоб трішки підсохли, а зранку хтось випадково увімкнув цю грубу і туфлі згоріли. І з цього разу для мене цінно тільки те, що заробила я сама. Я вже достатньо років самодостатня людина. Можу собі дозволити одягатися та харчуватися так, як хочу. Така самодостатня, мабуть, як думає дехто, що вже тричі обкрадали. Але я не сумую. Може, комусь щось не так зробила в цьому житті. Я не дуже люблю, коли мене пізнають на вулиці. Я вже не так виглядаю, як мені хотілося б.

— Галино Гілярівно, ви дуже добре реагуєте на глядацьку аудиторію. Я пам'ятаю, як у цій же виставі про самотню леді, коли у вашого персонажа Лесі Богданівни виявляється борг за комуналку і вона ніяк від цього не засмучується, ви звертаєтесь до глядача й іронічно питаєте: «А ви вчасно платите за житло?». Деякі глядачі від вашого питання ледь із місць не повипадали, аплодуючи вам.

— Ну, це з мого боку справжнє хуліганство. Цього в сценарії, безумовно, нема. Але я інколи так відчуваю аудиторію, що мені хочеться так сказати. Я живу серед людей і також переживаю всі ці соціальні драми нашого життя.

— Майже в кожної людини по життю є час, коли вона не зовсім реалізована. Особливо це переживають творчі людини. Одні, як Богдан Бенюк і Анатолій Хостікоєв, створюють творчу агенцію, другі, як Анатолій Гнатюк, стають класними шоуменами і співаками, інші йдуть у антрепризу, а дехто не витримує цих випробувань і зовсім покидає професію. Чи був такий час у вас і що ви робили?

— Мені жити не хотілося. Тим більше, що цей період співпав із моєю особистою драмою. Я дуже кохала свого чоловіка. Доволі пізно, у 35 і в 37 років, народила доньку й сина. Після вистави не залишалася на посиділки, як прийнято, мало жила життям театру, а бігла додому, до дітей. І якось я почула, що моя кохана людина нашому знайомому каже, що не любить мене, а жаліє. Мені дуже було тяжко це усвідомити. Не було скандалів, розмов, я двічі подавала на розлучення, але він не давав згоду. Так і жили. А крім цього, до театру Франка, в якому я працювала вже більше двох десятиліть, прийшов новий керівник, моє становище різко змінилося. Його дружина була теж актрисою, і він розчищав шлях до її успіху. Деякі актори мали захист «згори», а в мене чоловік — льотчик, він взагалі спав і бачив, щоб я пішла з театру. На честь 50-річчя театру Франка мене було представлено на звання народної артистки. Мої друзі вже почали мене вітати з цією подією, але це було передчасно. Нагородили іншу актрису. Але народну я все ж таки отримала пізніше, через 13 років.

Ми не знаємо, які настанови Галині Яблонській дає генеральний директор театру ім. Івана Франка Михайло Захаревич перед виставами, але ми впевнені, що вона буде старатися їх виповнити на всі 100 відсотків. Галина Гілярівна нещодавно втретє стала бабусею. Думаємо, це добрий знак. Життя триває. Ми бажаємо талановитій жінці здоров'я, енергії, здійснення всіх її мрій і ще довго виходити на сцену під оплески вдячних глядачів.

Вікторія Бурковська, тижневик «Чернігівські відомості» №13 (1462), 27 березня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: