Конголезьке ревю чернігівського миротворця

- Постукав у двері своєї квартири рано-вранці, десь о пів на шосту. Вдома ніхто не чекав та не підозрював мого приїзду. Двері відчинила дружина, яка, судячи з виразу обличчя, ще не прокинулася. Не стримала сліз від радощів та кинулась мені в обійми. Миттю переступив поріг рілної домівки та полегшено зітхнув – «Я повернувся!»…

… з усмішкою згадує приємний момент повернення додому чернігівський миротворець старший прапорщик Олексій Глинін. Дев’ять місяців він провів у справжній гарячій точці планети – в африканському Конго. Майже 300 днів військової служби в неспокійній країні для нього пройшли, як ціле життя. Раніше він вже бував закордоном – в 2002 році у складі миротворчого контингенту в Сьєра-Леоне. Навіть рік військової служби в екзотичній країні, сорокаградусна спека, «тропічні» хвороби та безліч небезпечних тварин не можна порівняти з тим, що чекало українських миротворців за африканським екватором.
- Наші вояки першої ротації у Демократичній республіці Конго, - запевнив Олексій Глинін, - отримали таку дозу адреналіну, якої не здобудеш на жодних крутих «американських гірках» світу. – Це була справжня війна, війна за володарювання у країні. Українські військові витримали моральний натиск в екстремальних умовах, не здали своїх позицій, не зробили жодного кроку назад. Одним словом, повністю виконали свою миротворчу місію та живими повернулися на Батьківщину.

Військова служба починається з десанту

Розмінявши четвертий десяток життя, Олексій Глинін встиг послужити у багатьох військових частинах Чернігівщини. Батько - колишній військовий розвідник – за «радянки» періодично міняв місця служби. Олексій народився в Будапешті. В перший клас пішов до школи у містечку Бєлогорськ, що в Росії, другокласником став вже у Чернігові.
- У четвертому класі 11 чернігівської школи класним керівником у мене була Наталія Романова, - згадує Олексій. – Та сама Романова, яка кілька років тому очолювала Чернігівську обласну раду. Хороший та відповідальний учитель, допомагала учням у всьому. Потім вона стала завучем і контакти з нею у нас практично зникли.
В 14 років Олексій уже працював слюсарем на Чернігівському військовому заводі. Заробляв непогані гроші, у батьків не брав лишньої копійки. Через 7 років його призвали на строкову до, відомої у всьому Союзі, Свірської повітряно-десантної дивізії. Там здійснив свій перший у житті стрибок з парашутом. Зараз в Олексія уже 16 стрибків з різних висот.
Прийшовши з війська, десантник одружився, а вже за два роки народився син Михайло.
- Важкі 90-ті, з роботою у Чернігові було важкувато, - згадує Олексій. – Оскільки вже мав певний військовий досвід з «десанту», то ж вирішив займатися тим, що ближче до душі - призвався на контракт до 1-ї окремої танкової бригади, що дислокується в селищі Гончарівське під Черніговом. Обійняв посаду старшини розвідувальної роти. Закінчив на відмінно школу прапорщиків у навчальному центрі «Десна», потім став старшиною механізованої роти в тому ж Гончарівську, а в 2002 році випала нагода поїхати в миротворчу місію до Африки.
- Жінка була проти, нізащо не хотіла відпускати закордон, - посміхається Олексій. – Ще тоді, поїхати військовим в місію можна було лише зі згоди дружини, то ж довелось вмовляти її всією сім’єю. Батько підтримав мене одразу, мовляв справжній солдат повинен служити там, де Вітчизна накаже.
Зрештою поїхав на рік до Сьєра-Леоне.
Не мед було звикати до місцевого клімату, та й за рідними тужив. В Африці в прапорщик Глинін був старшиною ремонтно-відновлювальної роти. В його господарстві було кільканадцять бронетранспортерів, за якими треба слідкувати та підтримувати у робочому стані. За весь час, який пробув Олексій у таборі міста Буеду не було жодних військових сутичок. Країна, де доволі бідно живуть, поступово виходила з воєнних конфліктів, ставала на шлях демократичного розвитку. То ж зброю до рук українські миротворці брали рідко.
У 2005 році Олексій Глинін служив у 169-му навчальному центрі Сухопутних військ, що в селищі Десна на Чернігівщині. Був старшиною у курсантів-десантників. Потім знову повернувся до Гончарівського, де отримав довгоочікуване власне житло.

Українські «muzungu» на чорному континенті

На цьому «військовий туризм» Олексія закінчився. Переїхав на нове місце служби до обласного центру. Зайняв посаду начальника апаратної 8-го командного пункту армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України, що у місті над Десною.
- Приїхавши до військової частини, - переконує Олексій, - одразу відчув бойовий дух. Цей підрозділ можна, по-праву, назвати «кузнею» українських миротворців, адже тут кожен-другий, як мінімум, один раз був у закордонній місії. А командир, підполковник Сергій Шаповалов, у якого за плечима вже 9 миротворчих поїздок, без перебільшення, справжній «армійський батя» для всіх вояків командного пункту. Він мені й запропонував разом з ним полетіти до Конго.
Цього разу дружина вже не заперечувала чоловікові…
Поїхав на декілька днів у місто Броди, що на Львівщині. Там проходила злагодженість військового підрозділу, особовий склад якого готувався до першої миротворчої місії зі стабілізації в Демократичній республіці Конго.
- «Військові айболіти» наробили чимало щеплень, - розповів Олексій. – як вони запевняли, від різних болячок. Потім командири дещо ознайомили нас із ситуацією в африканській країні та завданнями, які ми повинні були виконувати там. За тиждень нам дали можливість відвідати родини та зібрати необхідні речі. Пам’ятаю, брав із собою дрібнички: сало, домашні консерви, кросівки та книги.
Вилітали з Одеського аеропорту о четвертій ранку рейсовим авіалайнером Одеса-Кігалі (Руанда). Прилетіли під обід. Перше, що здивувало Олексія в руандійському аеропорту, це місцева військова поліція, яка була озброєна до зубів. У Сьєра-Леоне чи Ліберії таких не побачиш. Потім, у супроводі «military police», колона українських військових вирушила до сусіднього Конго.
- До нашого табору в Демократичній Республіці Конго, - пригадує старший прапорщик Глинін, - їхали 4 години. – По дорозі встигли розгледіти напрочуд гарну місцеву природу. Особливо запам’ятався діючий вулкан Ньїрагонго. З табору його побачити було майже неможливо, бо кілька тижнів стояв густий туман. Вже пізніше, ближче до літа, вечорами милувалися пейзажами «палаючої гори».
Миротворці згодом з’ясували, що в ДРК ростуть практично всі овочі та фрукти, які вирощують в Україні: огірки, помідори, капуста, петрушка та картопля, урожай якої конголезці збирають два, а то й три рази на рік. Багато екзотичних ласощів: гуава, папайя, ананас, манго, банани. Військові кухарі часто добавляли до традиційного українського борщу місцевий пілі-пілі – різновид гострого перцю.
Ціни, відносно, недорогі. Наприклад, за один американський долар на місцевому ринку можна купити 4 великих плоди манго, за 2 долари - кілограм соковитої клубніки, або величезний ананас. Багато оргтехніки та товарів народного вжитку з Китаю, Німеччини, Франції, Америки та інших країн. Взагалі, національна валюта у країні - конголезький франк, проте американські гроші йдуть «на ура».
- Аби була згадка напам’ять, - хвалиться Олексій, - придбав собі справжній
японський годинник «SEIKO» майже за 100 доларів. – Жінці привіз ароматні крема та малахітові вироби конголезьких майстрів.
Місцеві жителі завжди привітно віталися з українськими «muzungu», що в перекладі з конголезької означає «біла людина».
- Аbari? – як справи? – цікавилися у наших африканці.
- Muzuri, - дуже добре – відповідали на їхній мові українські миротворці.



«Третя конголезька війна»

Між іншим, часу на відпочинок та розваги в українських вояків практично не було.
Миротворчий контингент розташований на кордоні з Руандою, у місті Гома. Це постійний епіцентр нестабільності у країні, такий собі «революційний осередок». Конфлікт у Демократичній Республіці триває вже майже 15 років. Воєнне суперництво численних радикальних повстанських угрупувань за володіння багатими покладами мінералів вже призвело до загибелі майже 6 мільйонів мирного населення. І всю серйозність, покладеної на наших військових місії, вони відчули на собі вже у березні минулого року. Саме тоді «невідомі» обстріляли один з українських вертольотів, навіть був поранений бортовий перекладач. А восени – розпочалася «третя конголезька війна». Цього разу на свободу конголезців зазіхнуло збройне угрупування «М-23», так званий «рух 23 березня».
- Перші постріли пролунали 18 жовтня, - як зараз згадує Олексій, - ніхто тоді не спав. В таборі було 95 чоловік, всі в повній бойовій готовності: шолом, бронижелет, автомат з пістолетом, гранати. Довкола нашого містечка були розміщені 4 спостережних вишки, чатові мінялись кожних чотири години. Кілька днів під стінами наших «керемеків» (збірні модульні домівки у військовому таборі італійського виробництва) лунали постріли в повітря повстанців – провокували нас відкрити вогонь у відповідь. Командир, підполковник Сергій Шаповалов, дав команду: стріляти лише з його наказу.
Одного дня, о четвертій ранку, неподалік табору пройшли 62 «ребела» - озброєні повстанці «М-23». Олексій з вишки чітко бачив кожного бойовика. Це були типові африканські негри, одягнені в нову військову форму, озброєні автоматами та кулеметами Калашникова, а також крупнокаліберними кулеметами і гранатометами. Позаду плечей у кожного прилаштовані 2 мачете.
- Повстанці увійшли в місто практично без жодного пострілу, - сказав Олексій. – Захопили місцевий аеропорт та адміністративні об’єкти. А вже пообіді на центральному стадіоні міста сотня парубків урядових військ присягнули на вірність окупантам. Ось так міняється ситуація, і не лише в цьому місті, в усій країні так.
Уже в листопаді 120 українських військових готувалися до наступної ротації. В Україну поверталися також з Руанди - 1 грудня. Прилетіли до Львова о другій ночі. Далі - традиційний карантин: медичний огляд та відпочинок.
- Як тільки ступив на українську землю – зателефонував дружині, - згадує Олексій. – Сказав, що приїду до Чернігова через два дні. Та вийшло так, що приїхав на день раніше. А далі… - ранок, сльози радості та обійми жінки.
У 8-му командному пункті, як ніколи зустрічали своїх товаришів по службі. Влаштували теплий прийом, а також урочисто відпровадили до Африки інших миротворців, які продовжуватимуть місію зі стабілізації у Демократичній республіці Конго.
Конголезці знову запитають:
- «Abari», чернігівський солдате?
- «Muzuri», африканцю, - відповість український миротворець.



Віктор Ануфрієв, Чернігів, фото з архіву Олексія Глиніна

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.