«Ми маємо зупинити монголо-татарське іго»

Валентин Руденко до Носівки приїхав 20 років тому. Тоді всі дивувалися: мовляв, зі столиці до районного центру - чого б це? Але чоловік хотів займатися корисною справою, а не ходити у відпрасованих штанях запиленими вулицями великого міста. Його завжди тягнуло до землі. «Це, мабуть, закладено в генах, -посміхається Валентин Костянтинович. - Від батька й діда дісталося...».

Нині фермерське господарство «Земля і Воля Aгpo», яке очолює пан Руденко, непогано стоїть на ногах. Хоча за ці роки було й багато падінь. У такі моменти хотілося все покинути і перебратися до прохолодного офісу, запевняє -чоловік. Але не зміг.
«Приходила весна і мене знову тягнуло в поле. Хотілося бачити результати своєї роботи. Наші можновладці не знають ціни ні колоскам, ні маленьким зерняткам. А я знаю. Сільськогосподарський бізнес найбільш уразливий у нашій країні через чиновницьке свавілля», - переконаний мій співрозмовник.

Всі тікають із села, бо роботе там нема…

Фермеру болить, що немає дієвих державних програм, які б допомагали розвивати сільське господарство. Та більше його непокоїть, що з тіла держави може незабаром зникнути її основна риса - українське село.
«Першого села на карті нашої держави не стало понад тридцять років тому. А сьогодні це - стала тенденція. Більшість експертів сходяться на тому, що продаж землі стане фіналом нашого суспільного феномену під назвою «село». Ринок землі, можливо, справді здатен змінити аграрну економіку. Однак слід розуміти, що село - не тільки господарство. Це ще й 30% населення, і всі 90% того, що робить Україну - Україною. За відсутності елементарної інфраструктури та матеріальних умов у жителів більшості українських сіл вибір невеликий: виїжджати або виживати», - каже Валентин Костянтинович.

«У Раді має бути аграрне лобі»

Пан Руденко переконаний: якби у правлячій верхівці були люди, які працюють на землі, - такого б ніколи не сталося.
«У першому скликанні Верховної Ради України було аграрне лобі. Тоді сільські господарства почали ставати на ноги. Тепер ані господарства, ані селяни нікому не потрібні, бо влада в руках олігархів. Для них головне - нажива. Представляти у парламенті інтереси однієї з найбільш незахищених категорій українського суспільства - селянство - мають люди, які знайомі із селом та його проблемами. Ті, у кого є чітке бачення розвитку сільського господарства в нинішніх умовах. Бо тут роботи, як то кажуть, непочатий край. Треба налагодити цінову політику, вирішити питання кредитів для господарників, страхування...».

Взяв кредит, а потім... взявся за голову

Саме через кредит наш фермер ледь не потрапив до в'язниці. Це сталося 2008-го. Господарник узяв гроші в банку на комбайн. Невдовзі «вдарила» криза.
«Кредит був доларовий, тож переплачувати довелося вдвічі. Банки налетіли, як ворони "на пораненого зайця. Дзьобали до останнього. Справа дійшла до суду. Я просив не робити цього, адже на той час був їхнім клієнтом років 10 поспіль. Запевняв, що зберу врожай і віддам гроші. Але чекати ніхто не став. Порушили кримінальну справу. Мені загрожувало від 4 до 15 років. Як згадаю - волосся дибки стає. З великими зусиллями мені вдалося погасити кредит. Але й досі не розумію, за що мене могли запроторити у в'язницю: за те, що я вирощую зерно і піднімаю економіку держави? Таке, мабуть, буває Лише у нашій країні. Нині людей цікавлять лише гроші, розваги, шоу...».

Телебачення - до побачення…

За переконанням пана Руденка, рано чи пізно людина втрачає інтерес до телебачення, якщо не готова нескінченно споживати сенсації на зразок «безпохмільної» горілки, магів-екстрасенсів чи сімейних драм.
«Я принципово не вмикаю телевізор. Наше українське телебачення, по-перше, не українське. По-друге, ці численні ток-шоу, розваги неможливо терпіти. Це ж із глядачів роблять дурнів! - каже він. -У своїх обрахунках телевізійники орієнтуються лише на рейтинги та масовість видовища, бо це дає прибутки. Годі дивуватися, що на екранах стільки примітиву, криміналу і псевдоемоцій».
Ще більше обурює Валентина Костянтиновича «підцензурність» телебачення, яку сьогодні важко не помітити: одні канали стають гігантами ефіру, інші - втрачають ліцензію після висловленої, не зовсім лояльної, інформації щодо діючої влади.

«Жовту» пресу не читаю, бо від серйозної відрізняю»

До газет чоловік ставиться нормально, але не до всіх. Читає лише ті, які не публікують «жовтої» інформації. Таких, на жаль, на думку фермера, небагато.
Валентин Руденко вважає, що розумні люди, навіть якщо мають цікаві думки, не можуть їх висловити на сторінках газет. Бо це, так би мовити, цікаво, але не для всіх. Дехто просто боїться відверто говорити. Бо завтра ' йото можуть, у кращому випадку, звільнити з роботи. А то й до суду «потягнути».
«У бік влади взагалі не можна нічого казати. Ось вам і демократія. Можна говорити лише на базарі й вокзалі. Я останнім часом читаю «Чернігівщину». Мене захоплюють публікації Леоніда Яковишина. Правдиво, відверто, без перебільшення і про серйозні речі, на які сьогодні кожен мав би звернути увагу. Леонід Григорович у своїх висловлюваннях ніколи не намагався загравати з владою чи «перефарбовуватися» заради власної вигоди. Тепер ще й ми, звичайні люди, завдяки рубриці «Журналіста викликали?», можемо вставити свої «п'ять копійок». Можливо, якщо почнемо більше говорити і не боятися, віз нарешті зрушить з місця?».

Пан Руденко впевнений: багато чого залежить від самих людей, від їхнього вибору.
«Колись у Київській Русі наші предки боялись набігів орди монголо-татар, нині нам потрібно не боятися, а вставати і не дати ніякого шансу цій «орді» взяти владу в свої руки і створити більшість у Верховній Раді», - підсумував фермер.

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №31 (359)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.