Столітня ювілярка має ліки від старості

Мешканка Гвоздиківки Єфросинія Рубашкіна першого липня відзначила сторічний ювілей. Втім, бабуся зізнається: це було несправжнє сторіччя. Бо воно - тільки за паспортом. А їй більше подобається відзначати день народження на Покрову, бо «так мама казала».
Справжню дату, коли вона з'явилася на світ, зараз уже ніхто не встановить, бо ні її документи, ні сільрадівські архіви не збереглися. Тільки рік народження ювілярка знає точно - 1912-й.

Гостей, крім рідних, було чимало. Голова Щорської РДА Олександр Грабовський приїхав привітати від імені Президента Віктора Януковича. Завітали районні депутати, сільський голова - вся бабусина хата була у квітах. Ювілярка сердечно дякувала кожному.
Побажання від глави уряду жінка, хоч як би хотіла, прочитати не змогла б: неграмотна.
«Вчитися не було часу, - зітхає. - Така доля колись була в усіх старших дітей у сім'ях. На моїх руках - майже вся робота в хаті, на городі та ще й двох молодших треба було няньчити».
А підросла - колгоспна робота додалася. У війну забрали в Німеччину. Там теж - робота. На заводі. І так - увесь вік.

Навіть на власному весіллі погуляти не довелось, бо свою другу половинку Проня зустріла на чужині. Іван теж працював на заводі. Родом був із Кавказу. У Німеччині народилася їхня перша дитинка.
Там же її і поховали. Другій теж не судилося вижити.
«Її могилка тут, на сільському кладовищі. Хоч поплакати є де», - втирає сльози старенька.
Розповідав, що Олечка народилася, коли чоловік, відслуживши в армії після Перемоги, приїхав жити у Гвоздиківку. Та не тільки доньчину могилку, як ще ноги носили, ходила провідувати, а й обох синів, двох онуків, чоловіка.
Її старший - Іван - був з 1949-го. Петро - з 1951-го. Обидва вони чорнобильці. Померли невдовзі після того, як повернулися з ліквідації наслідків аварії. Онук Віктор повісився. Іншого - Ігоря - зарізала наречена. Вже більше 30-ти років, як не стало й чоловіка. «Так багато горя довелось пережити, - каже жінка, - що радості здається, тільки жменька. Добре, що Бог послав її зараз - коли самій уже несила хазяйнувати».

У бабусиної радості - цілих три імені: онук Сергій, його дружина Ірина та їхня донька Віка. Вони, хоч і живуть не по сусідству, та навідуються часто. Тому і в хаті баби Проні завжди чисто, тепло і до столу завжди є: і для себе, і для гостей. Жінка дуже любить, коли до неї заходять люди. Кожного привітає, розпитає, пригостить. До кожного - з добром і ласкою.
«Це через незлобливість Господь її так довго на світі тримає, - кажуть люди. - Щоб усі вчилися, як треба жити».
«А ще через те, що роботяща, - додає сільський голова Ніна Моцар. - Корови вже давно не тримає, а на городі порається. Дарма, що його - кіт наплакав. їй більше й не треба, щоб натрудитись господинею себе відчути. Великий город Сергій з Ірою обробляють».
Для цього Єфросинія Кирилівна купила онуку трактор. За свої «остарбайтерські». (Щоб їх отримати, бабусі довелось терміново вчитися писати. Раніше вона зазвичай ставила у відомостях хрестик. А тут треба було поставити підпис. З півгодини морочилась, поки дві букви вивела).

Розпитую про здоров'я.
«Уже неважне», - розводить руками.
Пігулок за своє життя баба Проня майже не вживала. Хіба «від голови». А зараз погано чує. Телевізор любить, але більше дивиться його, ніж слухає. І ноги болять. Найкращі ліки для неї зараз - турбота й увага. І в них Кирилівна дефіциту не відчуває», - розказують родичі.
Із цим не посперечаєшся: радість дійсно продовжує життя. Кожному, хто її має.

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №30 (358)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.