Віра Кочубей 26 років свого життя присвятила хворому сину

Дивлячись на цю менську жінку і спілкуючись з нею, не скажеш, що у неї повно житейських негараздів. Завжди усміхнена, привітна до людей. А їм же не видно, як серце її обливається кров’ю.

Радість була передчасною

У сім’ї Віри Григорівни підростала донечка Ірина, потім на світ з’явився синок Сергійко, а через рік Бог послав батьку-матері ще й Сашу. Раділи його появі, як і попереднім двом дітям.
Віра Григорівна з чоловіком Володимиром Петровичем надумали власний дім збудувати, аби усій сім’ї було просторо і зручно. До цього жили у найманому будинку, отож для початку звели так звану «врем’янку» на дві кімнати. А потім і до будівництва хати приступили – звели стіни, обклали їх цеглою, дах навели, вікна поставили. Відчутно допомагала мама Володимира.

А дітки тим часом росли, радуючи рідних. А тоді Віра Григорівна стала помічати, що із Сашком коїться щось не те – голівка ніяк не тримається, на ніжки не спинається. Будівництво було припинене, а всі кошти спрямували на лікування дитини. Їздили по лікарнях Чернігова і Києва, не обминали і народних цілителів, однак результат був нульовий. Хлопчик не ходив, не говорив, сам не їв.
Згорьовані батьки надії не втрачали – їхали по другому колу по лікарнях. Однак дива не сталося – і нині 26-річний хлопець позбавлений можливості самостійно рухатись, говорити.
– Серце кров’ю обливається, дивлячись на нього, – каже Віра Григорівна, – однак вдіяти нічого не можу, аби полегшити йому життя. Я вже навчилася здогадуватися, що чи чого Сашко хоче. Та про мої щоденні переживання і болі душі переповісти неможливо.

Без надії

Віра Кочубей колись працювала на консервному заводі, а коли він закрився, зосталася без роботи. На пенсію вийшла у 50 років і їй було нараховано 544 гривні.
– Оце добавили, то отримую 940 гривень, а чоловік оформився по догляду за Сашком, щомісяця має 13 гривень. Сашко як інвалід першої групи отримує 1466 гривень соціальної допомоги. Так і живемо, – розповідає жінка. – На нашому провулку є газ, водогін, однак усіх цих благ моя сім’я позбавлена, бо нема за що підключитися. До «врем’янки» нема сенсу проводити, а хату невідомо коли добудуємо.
Справді, їхній будинок вимагає багато грошей і фізичної сили. Нема в ньому стелі, підлоги і міжкімнатних стінок. А ще ж треба електропроводку зробити, опалення…

Тулиться Вірина сім’я з шести чоловік у двох кімнатах. Тісно, ніяких побутових зручностей. Воду носять від сусідів, їжу готують на плиті з балонним газом.
– Перу вручну, – каже Віра Григорівна, – руки мої порошком роз’їдені, не заживають. А що робити? До хорошого і до поганого людина звикає. І я звикла. Дехто дивується, як я живу, мовляв, як можеш? Бачите ж самі, що можу.
Пільг сім’я не має. Авто Сашку не передбачено – хвороба «не та».
– Справжні дива творяться у нашій державі з такими інвалідами, як мій Сашко, – зітхає Віра Григорівна. – Коли за віком йому треба було йти до війська, стільки паперів довелося зібрати, аби підтвердити, що хлопець – інвалід дитинства і не може бути призваний до армії. Хоча, як на мене, вистачило б і однієї довідки про його пожиттєву інвалідність.

Без мами – ніяк

Сашко цілими днями сидить, лежачи йому важко.
– Купили інвалідний візок, то і на вулиці він буває, – каже Віра Кочубей, – а туалетний стілець ще у листопаді минулого року замовили, і до цього часу його нема. Сашко не любить, коли хтось голосно розмовляє, кричить, тоді він дуже нервує. Спимо ми з ним удвох на одному ліжку «валетом», я повинна бути завжди поруч з ним – води дати чи подушку поправити. Як відлучусь куди не надовго, ні від кого з сім’ї не візьме ні їжі, ні води. Оце живемо без зручностей, однак взимку у нашому житлі тепло – машини дров вистачає. Воду для прання підігріваю електрокип’ятильником, аби балону газу надовше вистачало.

Як ще була жива мама Віри Григорівни, то їздила до неї з дітьми у Кудрівку, що на Сосниччині.
– Посаджу Сашу в коляску і їдемо в автобусі, а на нас усі люди оглядаються – хто з цікавістю, хто зі співчуттям, – каже Віра Кочубей. – Нині Сашка я з двору нікуди не вожу. Не хочу, щоб мене жаліли. Колись хтось мені сказав, щоб я дитину в інтернат здала і сама не мучилась. І додумався ж, аби в моє серце ще одну колючку загнати. Іноді я сама собі дивуюся, як воно ще б’ється у моїх грудях, а не розірвалося…

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.