Ігумен Єфрем: «Піст має принести плоди»

Якось, ще будучи юнаком, він прийшов до храму. І знайшов там не лише духовного вчителя, а й свою долю. Колись житель мегаполісу, а нині ніжинець, 30-річний Єфрем Болховітов, без вагань залишив принади мирського життя і став ченцем. Нині він – сільський священик. А ще – студент історико-юридичного факультету Ніжинського університету. Батюшка знається на сучасних інтернет-технологіях і залюбки спілкується з мирянами в мережі Facebook.
У час Великого Посту наша розмова з отцем Єфремом про різні шляхи до віри, особливості служіння на селі, ставлення українців до церкви і сучасні перипетії церковної політики.

– У кожного свій шлях до Бога. У когось складніший: через духовні поневіряння, складнощі, сумніви. У мене початок був легкий і навіть цікавий, і в цьому я завдячую своїй любові до книг. Мене мати дуже рано навчила читати. Пізніше захопився історією. А вивчення її завжди приводить до факту існування релігії. Поступово я прийшов до усвідомлення істинності християнства та православ’я зокрема.
До речі, ще до прийняття православ’я у юності я був у протестантській спільноті, і цей період життя дуже ціную, бо саме тоді вперше взяв до рук Біблію як Слово Боже. А ще на прикладі духовної бідності протестантизму пізнав, наскільки багатша і духовно глибша православна віра.
Моїм першим духовним наставником був священик Дніпропетровської єпархії УПЦ Київського патріархату протоієрей Євген Добрянський. Я познайомився з ним, розшукуючи у своєму рідному Дніпропетровську храм Київського патріархату. Згодом і сам став допомагати йому в служінні, і, власне, на прикладі отця Євгена побачив, хто такий справжній православний священик, труженик на Божій ниві людям і Україні.

- Як трапилося, що ви, житель мегаполіса, знайшли себе у маленькому містечку?
- У Ніжині я живу вже 10 років, хоча народився в Дніпропетровську. Свого часу пожив трохи у столиці і навіть мріяв там залишитися. Але побачивши Ніжин, давнє місто храмів, де навіть атмосфера духовна, укорінився тут.

- Ви замолоду прийняли чернечий постиг. Як зважилися на цей крок? Що надбали і, можливо, що втратили при цьому?
- Ще до прийняття сану людина приймає рішення, одружуватися йому чи ставати ченцем. Є загально помилкова думка, що людина йде у чернецтво через якийсь душевний перелом чи біду, проблему, зневіру. Це невірно, і якщо людина дійсно йде за таких мотивів у чернецтво, то вона там довго не протримається і спокою для душі не знайде.
Але є таке поняття як покликання. Якщо людина займається тим, до чого вона покликана, то вона щаслива!
Для ченця перший обов’язок і перша справа – це молитва за весь світ. Ми бачимо, скільки великих святих були ченцями, і як вони звершували свою справу на благо людей.

- Яке богослужіння було найпамятнішим?
- 9 років тому відбулось моє рукоположення у сан диякона. Диякон – перша ступінь священства, коли людина із мирянина переходить у стан священнослужителя і вперше проходить через Царські ворота, вперше торкається престолу. Дуже зворушливо було! І, звісно, рукоположення мене у священики також залишилося в пам’яті на все життя.
А ще пригадую, як колись допомагав своєму першому духовному наставнику звершувати богослужіння у недобудованому храмі при 15 градусах морозу. Тоді, дійсно, гріє сама молитва.

- У якому храмі ви служите? Що входить до кола ваших обов’язків?
- Основне місце мого служіння – це дві сільські парафії у селах Перемога і Богданівка Ніжинського районі. Особливим є те, що в цих невеличких селах ніколи не було храму. До того ж, одне з цих сіл взагалі утворене в часи організації колгоспів. Це накладає свою специфіку і додає складнощів в духовній праці.
Також я звершую Богослужіння у ніжинському Соборі Всіх Святих.
До кола моїх обов’язків можна додати й викладання основ Православ’я у Ніжинському агроліцеї, ведення сайту Одигітрія (http://odigitrya.at.ua/) і сторінки у соціальних мережах.

- Ви – людина молода і походите з міста. Це не заважає знаходити спільну мову з парафіянами?
- Молодість священика – це не вада. З історії Церкви пам’ятаємо, що преподобний Іов Почаївський почав служіння у досить юному віці. Нестор Літописець і Дмитро Ростовський у дуже молоді роки були священиками. Святитель Петро (Могила) також у молодому віці став настоятелем Києво-Печерської Лаври.
Але є таке явище, яке російською називається «младостарчество». Це сучасна хвороба деяких молодих священників, коли ті, ще не маючи певного духовного досвіду, беруть на себе дуже багато в плані духовного керівництва людьми. Тож молодим священикам треба просити у Бога смирення, мудрості, терпіння і енергії.
А щодо спільної мови між городянином і селянами? Знаєте, якщо спілкування будується на християнських принципах взаємоповаги і любові, то труднощів не буде.

- А що найскладніше для священика на селі?
- Споглядати випадки людської байдужості до духовного життя. Це притаманне і жителям міст, але на селі видніше.

- На вашу думку, чи перейшла «кількість» прихожан у «якість» за останні роки?
- Можливо, через свою молодість я не можу точно сказати про зміни, що відбулися у ментальності поколінь, але, аналізуючи сучасність, скажу (нехай це не буде з мого боку грубістю), що відвідувачів храмів можна умовно поділити на прихожан і „захожан”. Прихожани – це ті люди, для яких відвідування храму є невід’ємною частиною життя, які практикують у своєму житті православну духовність. А „захожани” –ті, хто храм відвідує рідко, в залежності від своїх життєвих потреб – вінчання, хрестини, погребіння. Завдання священників - щоб „захожани” стали прихожанами і членами Церкви у всій повноті.

- Ви як сучасна молода людина дружите з інтернетом. Що вам дає спілкування у соціальних мережах? Між іншим, багато хто з церковників називає Інтернет чимось диявольським…
- Інтернет для мене – це поле місіонерської діяльності. Був випадок, коли до мене через інтернет звернувся член секти свідків Єгови. Людина вже сумнівалася у своїй організації і їй треба було дізнатися про Православ’я безпосередньо від священика. І дякувати Богу, ця людина повернулася в Православну Церкву, веде духовне життя.
Для мене спілкування в Інтернеті – це можливість відповісти на запитання, що хвилюють людей.
Інтернет для священників – це і можливість для взаємообміну досвідом, адже в Інтернеті, і зокрема, у соціальних мережах присутньо багато православного духовенства. А ще глобальна мережа для мене – це можливість для інтелектуального розвитку, завдяки Інтернету я накопичив велику бібліотеку.

- Зараз у православних добігає кінця Великий піст. З якими словами Ви б хотіли звернутися до читачів у ці дні?
- Прошу пам’ятати всіх, що піст не полягає у голодовці. Так, є певні правила стосовно харчування, але піст в першу чергу – це період праці над удосконаленням своєї внутрішньої людини. Цій праці допоможе посилена молитва, читання Святого Письма, сповідь та причастя. Слід звернути увагу на утримання від розваг, безглуздих розмов, необхідність стримання емоцій. Час посту я б назвав проходженням духовної бані, коли ми маємо очиститися від негативних думок, пристрастей. Тож нехай кожен з нас пройде через піст достойно, щоб він приніс плоди – чистоту совісті, душевний спокій і духовне піднесення, чого я всім читачам щиро бажаю від усього серця!

Спілкувався Олег Головатенко, тижневик «Чернігівщина» №15 (343)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.