Як одна жінка стерегла небо Кавказу

Муж, казала мати, як мала дитина.
Ми, жінки, насправді, - сильна половина.
Бо розумна жінка добре розуміє:
Голова - мужчина, зате жінка – шия!

Жінок, бува, називають «слабка стать». Але, повірте, це не завжди так. Саме до Міжнародного жіночого дня «Чернігівщина» пропонує розповідь про сильних жінок, яким інколи й чоловіки заздрять - за стійкість, дух і силу волі.
У наші часи деякі представниці прекрасної статі впевнено підіймаються кар'єрними сходами, інші добре розуміються у політиці чи економіці, дехто успішно веде власну справу, а ще хтось вправно кладе цеглу... Та, мабуть, найсильніша жінка - та, що пройшла війну. І не просто її пережила, а навколішки просила забрати її на фронт, вимагала негайно відправити її туди, де ллється кров. Вважала, що має здійснити подвиг заради любові до Батьківщини. Саме така жінка живе у Бобровиці - Євдокія Іванівна Луговська (Гомельська). Усі негаразди вона поборола і твердо вірить: те, що не вбиває, робить нас сильнішими. А випробування - лиш перевірка життєстійкості, витривалості й терпимості кожної людини.

«Виправте рік народження і відпустіть воювати…»

«Нам звичні жінка-телефоністка, радистка, медсестра, кухар, водій тощо - професії, не пов'язані з потребою... вбивства. Але жінка-льотчик, снайпер, стрілок, зенітниця, десантниця - це вже щось інше, – почала свою розповідь пані Євдокія. - Але жорстока війна штовхнула мене на цей крок. Це бажання самій захищати від нещадного ворога Батьківщину, будинок, сім'ю...»
У той час молоду худорляву Дуню доля закинула на Кавказ. Дівчина намагалася дістатися до сестри, що жила поблизу кордону Азербайджану з Іраном. Та не доїхала - паспорта не було. Зупинилася в Баку. З початком війни «рвалася» на фронт, їй не важливо було, куди йти, аби лише Вітчизну захищати. Та не пускали її, бо не було 18-ти. Тоді вона заявила: «...виправте у паспорті рік народження і відпустіть воювати». В райкомі партії були шоковані такою поведінкою. Та згодом викликали, і чоловік у захисній гімнастерці запитав: «Твердо вирішили йти на фронт?». «Так!» - відповіла Дуня. «А вас не бентежить, що важко буде?» «Ні!»

Зенітниця-розвідниця, що не боїться смерті

Так у квітні 1942-го року молоду дівчину направили у 513 зенітно-артилерійській полку відділ розвідки. «Там були різні дівчата - завзяті й стримані, галасливі й спокійні; коротко стрижені і з довгими товстими косами; механіки, парашутистки... і просто комсомолки, які ніколи не тримали в руках зброї та нічогісінько не розуміли в авіації. Але доля змусила все швидко опанувати», - розповідає Євдокія Іванівна.
Армійська дисципліна, солдатська форма, що на кілька розмірів більша, чоловіче оточення, важкі фізичні навантаження - все це стало нелегким випробуванням. Але це була саме та буденність Л війни, про яку вона, коли просилася на фронт, не підозрювала. Потім був і сам фронт - зі смертю і кров'ю, щохвилинною небезпекою і прихованим страхом. Стерегла тоді молода Євдокія небо Кавказу, аби страшний ворог не прорвався у цьому стратегічному напрямку.
«Дні й ночі минали в окопах. А з допоміжного інвентаря - лише бінокль... очі та вуха. Ми тоді зобов'язання писали: не дамо впасти на Баку жодній бомбі. Нам казали, що ті документи Сталіну передадуть, тож це була неабияка відповідальність і страх. Тих, хто воював, нібито запрограмували: Гітлера треба «розбити». Тоді ніхто не думав про своє життя чи життя свого близького. Серед захисників Вітчизни були й «ображені» владою. Але всі твердо знали, що Батьківщину треба захищати, залишаючи в стороні особисті образи», - зі сльозами на очах згадує ветеран.

Зі зброєю та піснею

Євдокія Іванівна й досі пам'ятає капітана Погребняка, який був парторгом їхнього полку і, звертаючись до юних зенітниць, казав: «Тримайтесь, дівчата! Скінчиться війна, перед вами за ваш подвиг шапки знімати будуть».
Наперекір смерті звучала тоді в окопах і бліндажах, на коротких привалах і на фронтових дорогах пісня, допомагаючи вистояти наперекір голоду і тяжкості втрат... «Ми зовсім не боялися смерті. Тепер і навіть згадувати страшно. Йшли, яхто кажуть, по трупах. Бо були завзятими патріотами. Нині таких немає!», - переконана пані Луговська.
Для жінки-ветерана і досі найважливішою датою у житті є День Перемоги. «Ми тоді сиділи в окопах. Аж ось сповістили, що війна,скінчилася. Перемога! Всі повилазили із землянок і почали стріляти в небо, співати, танцювати і вмиватися... сльозами радості. Відчуття, яких не можна передати, якщо їх не пережити...», - підсумувала Євдокія Іванівна.

Життя готова віддати, аби країну «залатати»

Після війни Євдокія повернулася на Чернігівщину. З родини залишилася лише сестра, яка жила в Росії. Брати загинули на війні. Батько помер через тяжке поранення.
«Своя хата згоріла. Жити доводилося в різних умовах і в різних сім'ях. Підробляла де-не-де, адже яка робота у післявоєнні роки? Згодом познайомилася з директором маслозаводу і він забрав мене працювати інспектором із заготівлі молока. За два роки він звільнився, а я очолила це масштабне підприємство», - розповідає співбесідниця. Півтора десятки років ця сильна духом жінка управляла заводом.

А от сімейне щастя Євдокії Луговської тривало не довго. Вийшла заміж за гарного молодого офіцера за кілька років після Перемоги. Вони кохали одне одного. Проте у 1963 році родину спіткало страшне горе - чоловік потонув. Після того пані Євдокія уже не наважилася створити нову сім'ю. Життя присвятила роботі. У неї завжди було багато друзів, гарні стосунки з сусідами. Однак ні родичів, ні сім'ї уже не мала. І в свої 88 лишилася зовсім сама. Тож звикла покладатися лише на себе. Проте й досі у неї оптимістичні погляди на життя. Вона обожнює читати пресу, передплачує чимало газет, цікавиться російськими і світовими новинами... І вірить: наступні покоління житимуть краще, а головне - мирно!

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №10 (338)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.