Василь Черниш: «Для нас Вітчизна — поняття святе. Хочеться, щоб і наступні покоління були патріотами»

Тих, хто у роки Великої Вітчизняної війни проявив справжній героїзм, серед живих усе менше й менше. Не дивно: у травні відсвяткуємо 67-у роковину Великої Перемоги. Тому зустріч з людиною, яка у грізному сорок четвертому за особистий подвиг була удостоєна найвищої солдатської нагороди — ордена Слави, схвилювала.

На фронт у сімнадцять хлопчачих літ

Сьогодні хлопець у сімнадцять літ ще дитина, не завжди й школу закінчив. А у сорок третьому, після визволення нашого краю від фашистських окупантів, їх усіх забрали на фронт.
Із сорок першого воювали з гітлерівцями батько Василя Черниша Михайло Іларіонович і старший брат Микола. Тепер же настала і його черга. Пройшовши курс молодого бійця у навчальному батальйоні в Чернігові, юний сержант потрапив до 102-го запасного стрілецького полку, а далі — в 109-ий полк 162-ої Середньоазіатської Новгород-Сіверської стрілецької дивізії Першого Білоруського фронту. Воював і в складі Першого Українського.
Перший його бій з ворогом був у білоруських болотах. Далі — Рава Руська, Сандомирський плацдарм, вихід на державний кордон.
— За усю війну жодного разу не ночував у хаті, — каже Василь Михайлович. — У крайньому разі в землянці, а частіше — в окопі. Війна — це дуже страшно. Але до всього звикаєш. Така вже солдатська доля — жити під кулями.

Фашистська куля пройшла навиліт

За річкою Нарів, уже на польській території, його поранило.
— Ми готувалися до наступу, — згадує старий солдат. — Ось-ось мали йти в атаку. І тут памітили кулеметне гніздо у німців. Тільки хтось із наших підніметься — відкривається вогонь. Комбат Кануков, осетин, людина геройська, викликає мене. Я тоді командиром відділення був. «Бери, — каже, — кого хочеш, а оту заразу унічтож. Мешає, сволоч, кладе наших хлопців».
У нашому батальйоні служили хлопці із Західної України, із Станіславської області. Тепер це Івано-Франківська. Я беру Остафійчука і Неп'юка, прізвище третього забув, і ми вчотирьох, взявши в кармани шинелей по дві протитанкові гранати, уночі перейшли лінію фронту. По-пластунськи підповзли до кулеметного гнізда і закидали його гранатами.
Ну, діло зроблене, треба повертатися до своїх. Повземо, а назустріч нам — група німців. Я з одного боку куща, а з другого — німець. Направляє дуло пістолета прямо мені в серце. А в мене на шиї автомат ППС із відкидним прикладом. На якусь коротку мить німець вистрелив раніше за мою автоматну чергу.

Німецька куля потрапила мені в ліве плече, пройшла навиліт. І німець звалився на землю, прошитий моєю автоматною чергою. Хлопці добили його саперними лопатками. А далі кинулися мене рятувати. Остафійчук схопив під руки, Неп'юк — за ноги і понесли до своїх. Доки несли, я кров'ю зійшов. Ну, тут санітари із санвзводу зробили перев'язку, повезли у санроту, далі — у санбат, а вже звідти — у Брест, у фронтовий госпіталь.
Але поранення було важке. Я багато втратив крові. І відправили мене аж у Желєзноводськ, у Ставропольський край. Лікувався довго, місяців три. У госпіталі почув, ніби мене представили до ордена Червоного Прапора. Але щось там перегралося, і нагородили мене орденом Слави III ступеня.
Ну, організм молодий. Рана загоїлася, і 23 лютого 1944 року я був уже на фронті. Правда, потрапив не у свою частину, а в 7-ий гвардійський механізований корпус, який підпорядковувався Верховному головнокомандуванню.

Вперед, на Берлін, а далі — на Прагу

— У складі 7-го гвардійського механізованого корпусу я воював до самої Перемоги. За форсування річок Одер і Нейсе одержав подяку Верховного головнокомандувача Йосипа Віссаріоновича Сталіна.
У перші дні травня 1945 року ми дійшли до Берліна. Ось-ось мали штурмувати гітлерівське гніздо. І раптом — новий наказ: іти на Прагу, на допомогу повстанцям. Там ми фашистів і добили. Так що Перемогу я святкував у Празі. 9 травня був ще раз поранений, тепер уже осколком у голову.
Після Праги ми стояли біля Братислави у лісі. У місто тільки митися в баню возили. Там мені вручили медаль «За відвагу» і орден Слави. Вручив сам командир нашого Ніжинсько-Кузбаського корпусу Корчагін. Так що моя «Слава» — з його рук.
Далі нас перекинули в Угорщину. Жили в казармах. Це вже був сорок шостий рік. Війна залишилася позаду.

З братом зустрівся у Потсдамі

— І тут наш корпус переводять знову до Німеччини. Стояли в місті Фюнстерваль-де. А брат мій служив у цей час у Потсдамі. Ми списалися з ним і домовилися про зустріч. Для такого діла командування дало мені відпустку на десять днів, і я поїхав до Потсдама, де на вокзалі мене зустрів Коля.
Він у нас 1921 року народження, перед війною закінчив льотну школу. Воював з німцями в небі, літав на нічних бомбардувальниках. У сорок третьому бомбив німецькі ешелони біля Бахмача і Конотопа.
Коли у сорок четвертому мене везли з госпіталю на фронт, перед польським кордоном наш ешелон зупинився. Бачу — поряд польовий аеродром. Подумав: а раптом Коля тут? Вийшов з вагона і до вартового. Питаю, чи не служить тут Микола Черниш?
— Є у нас лейтенант Черниш, — відповідає.
Через когось передав, що лейтенанта чекає брат. І тут біжить мій Коля! Обнялись, поговорили хвилин п'ять. Чую: ту-ту, ешелон рушає, треба бігти.

Отак ми зустрілися у війну, а тепер — знову, вже в мирний час. Брат мій уже був одружений з Тамарою, що служила зв'язківцем у штабі маршала Руденка, нашого земляка, уродженця Коропа. У Потсдамі вони жили на квартирі. Розмовам нашим не було кінця-краю. Згадували дитинство, маму й тата, сестру Олю, рідний Короп. Листи з дому ми одержували, знали, що батько Михайло Іларіонович, який усю війну пройшов у розвідці, був поранений у ногу, уже повернувся додому. І це була радість. Тато мій 1895 року народження, а я — 1926-го. Виходить, я був серед фронтовиків за віком наймолодший, а батько — найстарший.
Незабаром після нашої зустрічі з братом у Потсдамі він побував у Коропі у відпустці. То мама передала мені через нього в Німеччину кусок домашнього сала. Нас тоді годували добре, але те сапо здалося таким смач-ненним, пахло домівкою і добрими маминими руками.
А тут і мені дали відпустку, якраз на 1 травня. Так що й я вперше після 1943 року побував удома.

«Війна набридла. І я вирішив стати вчителем»

— Військова служба моя тривала аж до 1951 року. Після Німеччини служив у Криму, у Багеровому біля Керчі. Побував у тривалому відрядженні у Казахстані, там, де будувався Байконур. Ціле літо п'ятдесятого року ми там були. Тоді ж там пройшло випробування першої радянської атомної бомби. Командиром нашого гарнізону був син героя громадянської війни Олександра Пархоменка полковник Євгеній Олександрович, дуже шанована людина.
Я тоді служив механіком по авіаційних приладах. Після Байконура знову був Крим. Демобілізувався тільки у травні п'ятдесят першого.

На той час я вже закінчив заочну середню школу. До війни встиг тільки вісім класів. А тепер уже мав атестат про середню освіту. Треба було думати, що робити далі. Райком комсомолу пропонував вступити до школи КДБ. Але мені так набридла військова служба, що я вирішив стати вчителем і вступив до Чернігівського учительського інституту на фізмат на заочне відділення.
Працював у школі в Городищі, їздив до брата на Одещину. Був інструктором райкому партії в Коропі. А як розформували район, працював директором школи на Бахмаччині. Там і Ларису зустрів. У 1963 році ми побралися. Уже удвох працювали у школі в Краснопіллі, а потім поїхали в Омбиш Борзнянського району. Я був завучем, а дружина останні сім років перед пенсією працювала директором школи. В Омбиші ми прожили 25 літ. Учителем став і наш син Микола. Така от учительська родина.

Через 64 роки після Перемоги

— У батьківську хату в Короп ми повернулися в 1996 році, як вийшли на пенсію. Живемо собі, як усі у той непростий час.
І ось 2002 року до нас приходить працівник райвійськкомату і каже, що мене ще з часів війни шукають нагороди — орден Слави і медаль «За відвагу». Може, знайшли б і раніше, але жив я в різних місцях, тому досі і не вручені. Повідомлення про це надійшло з головного управління кадрів Міністерства оборони Російської Федерації з Москви. Одержати нагороди можна, звернувшись до Посольства Росії в Україні через державні органи своєї держави.
Здається, все зрозуміло. Та куди тільки я не звертався, писав навіть Кучмі і Ющенку. Відповіді були однакові: нагород неіснуючої держави, тобто СРСР, Україна не випускає, а кошти для їх придбання у Російської Федерації — закінчилися.

Може б, не одержав я свої нагороди і досі, якби не Анатолій Григорович Красно-сільський, що працював на той час головою Коропської райдержадміністрації. Втручання цієї людини поставило крапку в бюрократичній тяганині, що тривала довгих сім років. У серпні 2009 року мої воєнні нагороди привіз до Коропа аташе Посольства Росії в Україні. Я саме лежав у госпіталі, то орден Слави II! ступеня, яким я був нагороджений ще в листопаді 1944 року, і медаль «За відвагу» від травня 1945 року вручили моїй дружині Ларисі Захарівні і сину Миколі.
Тепер у мене два ордени Слави 111 ступеня. Мав би бути II ступінь. Швидше за все, винна плутанина в документах на представлення для нагороди, що у фронтових умовах цілком можливе.

Ще в 1950 році мені з Москви надійшов документ, що я нагороджений двома медалями «За відвагу», хоч вручили мені одну, під Братиславою в 1945 році. А тепер ось — ще одна «Відвага». Що ж, війна є війна, а бюрократія однакова завжди. І за нагороди плата відмінена давно. Повним кавалером ні ордена Слави, ні медалі «За відвагу» я не став. Орденів для цього мало бути три, а медалей — чотири. Та справа не в цьому. Воював, як умів, боронив Батьківщину, матір, сестру, рідну землю. Ми були і залишаємось палкими патріотами. Для нас Вітчизна — поняття святе. Хочеться, щоб і наступні покоління були патріотами. На цьому світ тримається.
3 лютого, шановному Василю Михайловичу Чернишу мине 86 літ. Від щирого серця вітаємо його з днем народження. Будьте здорові, дорога наша людино! Живіть довго! Добра і достатку вашій сім'ї і вашому дому!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №5 (1343)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.