Про автомобілі і білявок за кермом. Інтерв’ю з викладачем теорії водіння Миколою Бечко

Хто не чув анекдотів про жінок-водіїв, а тим паче – про білявок за кермом? Їх безліч, і майже всі вигадали чоловіки. Це й не дивно, адже вроджене бажання керувати притаманне сильній статі ще з часів Адама. І цим правом вони не поступляться ніколи! А нині доводиться ділити владу над автомобілями й дорогою зі слабкою половиною людства. Чоловіча солідарність гуртує водіїв-чоловіків, а жінка може розраховувати лише на себе. Ми попросили розповісти про тонкощі водійської науки та розвіяти міф, що дівчатам місце лише на пасажирському сидінні, одного з найдосвідченіших викладачів Чернігівщини з теорії водіння. Знайомтеся: Микола Григорович Бечко, фахівець своєї справи, людина, яка майже 40 років навчає чернігівців упевнено почуватися за кермом. Микола Бечко більшу частину свого життя віддав роботі у Чернігівській автошколі «ДОСААФ», навчив керувати автівками кілька тисяч людей…

– Миколо Григоровичу, чи правда, що жінки гірші водії, аніж чоловіки?
– Це, поза сумнівом, чоловіча версія і зовсім безпідставна. Я вам розповім про такий випадок. Колись довелося навчати військового хірурга, офіцера, чоловіка зі сталевими нервами та твердою рукою, хороброго і мужнього. А як сяде за кермо – куди та хоробрість і дівається. За моєї пам’яті він намагався навчитися керувати автівкою 10 років, але так і не зміг оволодіти цією наукою. Я вже там не працював, тож не знаю, чи отримав він права, гадаю, що ні. І жінки є такі. Моя дружина, наприклад, навіть на велосипеді не вміла їздити. Тому не варто клеїти ярлики. Немає жодної різниці, якої статі людина, що бажає керувати автомобілем. І не важливо, якого кольору у неї волосся, – це щодо білявок. Дорога й техніка суворі до всіх однаково.
А ось, так би мовити, статеві особливості у культурі керування автотранспортом є. Жінки сумлінніше вивчають Правила дорожнього руху, вважають водіння надзвичайно серйозною справою, керують автомобілем відповідальніше і ґрунтовніше зубрять теорію. На дорозі вони обережніші. Так і має бути, адже жінка за своєю природою – мати, у неї більш розвинений інстинкт самозбереження. Чоловіки ризикують частіше.

– А ви дисциплінований водій? Нині дуже суворо карають випивох за кермом. Ви таким не грішили?
– Я, звичайно ж, не монах і інколи у компанії можу випити келих вина, а горілку не люблю. Але жодного разу не сідав за кермо «під мухою». І не поважаю тих, хто так чинить. Дорога помилок не вибачає, і справа тут не у покаранні, а у цінності людського життя. Це стосується і пішоходів. Вони упевнені, що водій їх помітить і обов’язково загальмує. Та, на жаль, не розуміють, що з вікна автомобіля кут огляду зовсім інший. Сам часто бачу, як пішохід починає переходити дорогу, навіть не дивлячись у бік машини, ще й із «мобілкою» біля вуха. А тут має значення доля секунди. У 90 відсотках транспортних пригод не вистачає буквально одного метра гальмівного шляху, щоб вчасно зупинити авто. Таких шибайголів водії потім клянуть до десятого коліна. Тож треба бути уважнішими. Я часто запитую у своїх учнів: «Ви вже стали водіями і як, на вашу думку, ведуть себе пішоходи?» Відповідь завжди однозначна: «Лише тепер зрозумів – жахливо…»

– У вас за плечима 40 років викладацького стажу. Не хотіли змінити професію на більш легку?
– Ніколи. Хоча було і важко. Одного разу мені довелося викладати у групі глухонімих. Спочатку це запропонували моєму колезі, але той так злякався, що звільнився з роботи. Після цього директор автошколи закріпив їх за мною і сказав: «Якщо відмовишся – звільню й тебе. Вчи їх, як хочеш, але навчити мусиш». Мало того, це були не просто люди з вадами слуху, а група хуліганів-розбишак. І щоб вони не били байдики, районний відділ освіти доправив їх до нас на навчання.
Перед початком занять я два тижні майже не спав, так хвилювався. А куди подінешся, треба вчити. Прийшов на заняття й сурдоперекладач. Я прикріпив плакат, намалював стрілки, щоб було зрозуміліше, і почав навчати. Коли вони бешкетували, за інерцією хотілося нагримати, заспокоїти. А потім ловив себе на думці: навіщо ж кричати? Все одно не почують. А згодом я до них вже й звик, знайшли спільну мову. Через кілька років зустрів одного хлопця з цієї групи, він мене впізнав, підійшов, привітався. Мої учні і у Франції живуть, і в Іспанії, пам’ятають мене, іноді телефонують.

– Які марки автомобілів Вам більше до душі?
– Транспортний засіб має бути надійним і зручним, це найголовніше. Перше авто, у якому я сів за кермо, – ЗІС-5, це було у 1958 році на Уралі. Такий автомобіль тепер, як реліквія, стоїть на п’єдесталі біля Чернігівської пожежної частини. А моїм вчителем з водіння був німець, Яшка. Ми з ним познайомилися на боксерському ринзі. Я відвідував тоді секцію з боксу. Отже, спочатку понабивали одне одному пики, а вже потім потоваришували.
Тоді й подумати не міг, що сам буду вчити людей водійській справі. Хоча я мав досвід і іншої професії. У мене було, як у тому анекдоті: «Двоє кумів їздили у далекі рейси. І одного з них почала сварити дружина, що вдома рідко буває, діти батька майже не бачать. Ось він і покинув цю роботу. Через рік зустрічає свого кума і той запитує: «Ну як тобі живеться без далеких мандрівок?» А він йому відповідає: «Жінка рада, діти батьком називають і собака вже не рве». Так ось і я спочатку працював п’ять років ревізором, був постійно у відрядженнях. Дружина почала нарікати, що сини без мене ростуть. Тож покинув роботу і пішов до автошколи.

– А які учні розумніші – сучасні, чи ті, що вчилися 20–30 років тому?
– Я відповім словами ректора Києво-Могилянської академії: нині окремі індивідууми набагато розумніші, а загалом – відстаємо від минулих десятиліть. Сучасні – більш ледащі, і дисципліна підкачала. Бо життя зовсім інше. Колись було все дуже строго, викладачів перевіряли, чи варті такої роботи. Ми щотижня писали звіти, щомісяця – підбивали підсумки. Пам’ятаю випадок, коли я навчав допризовників. А це було замовлення Міністерства оборони. За радянських часів хлопці перед армією мали отримати права. Багато моїх учнів несли службу в Афганістані. А якщо в бою уб’ють водія, машину має вести той, хто залишиться живим. Така була ідеологія. Так ось, напередодні іспиту до аудиторії заходить замполіт, мене просить вийти, а хлопцям видає папірці, у яких вони мають анонімно висловити свою думку про викладача, тобто, про мене. Який я спеціаліст, яка людина і який педагог. Це було останнє заняття, і молодь могла писати все, що вважає за потрібне, адже можна не боятися, що насварю, бо курс завершився. Я ці папірці зберігаю й донині, їх більш як 20, і на кожному написано тільки добре про мене.

– Кого більше на ваших заняттях: молоді, чи людей старшого віку?
– Звичайно, молоді більше, але бувають учні й інших вікових категорій. Найстарший мій учень був пенсіонером-залізничником, водив паровоза. Він прийшов на курси разом з донькою, вона тоді працювала завідувачкою кафедри у педагогічному інституті. Кого тільки не доводилося вчити за 40 років! А скільки знайомих та друзів – не злічити! І синів своїх вчив кермо тримати, і онука.

– Ну, з теорією зрозуміло. А яку витримку потрібно мати, щоб навчити керувати автівкою «з нуля»?
– Якщо витримки не вистачає, краще змінити професію. Інструктор має бути терплячим, адже водію-новачку навіть з місця зрушити проблематично. Буває, що не встигаєш зреагувати, як учень уже врізався в чужу машину. А іноді водії навмисне «підрізають» навчальні авто, щоб налякати менш досвідченого автомобіліста. Пам’ятаю, одного разу інструктор після уроку повернувся до школи і в руках приніс відламаний важіль коробки передач – учень так перехвилювався, що відірвав його.

– Чи все Вас задовольняє у сучасній програмі курсу теорії водіння?
– Звичайно, ні. Нині на вивчення будови автомобіля відведено лише 8 годин, це дуже мало. Деякі школи цю частину теорії взагалі відкинули. Цього не можна робити. А якщо машина зламається вночі, у лісі, на перехресті? І ви залишитеся один на один із залізякою, а допомоги чекати нема звідки? Тому кожен водій має знати хоча б елементарне з устрою та технічного обслуговування автомобіля.
Та й обсяг матеріалу завеликий. Раніше було 40 квитків і в кожному по 10 запитань. А тепер – 93 квитки, а це 1860 запитань і на кожне – від 2 до 5 відповідей, а правильна лише одна.
Тому й іспити з першого разу складають лише 50 відсотків учнів. А ще років 20 тому цей відсоток сягав 90.


Микола Григорович Бечко

Алла Пирог, тижневик «Деснянка вільна» №5 (304), фото Віктора Кошмала

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.