Зцілення любов’ю

Історії кохання Тетяна й Володимир Єгорови під силу змінити ставлення до людини з обмеженими можливостями або принаймні поглянути на неї під іншим кутом зору, адже вона довела, що ці можливості насправді обмежені тільки нашими уявленнями.

Саме той нещасливий квиток, що волею долі випав на сирітство Володимира й Тетянине життя в інвалідному візку, згодом стане поясненням того, чому, зустрівши її, він побачить у дівчині ту свою єдину, а вона, покохавши всім серцем, заради нього здійметься на ноги.
— Я розпрощалась зі своїм минулим, — каже дівчина, маючи на увазі свій звичний пристрій для пересування, котрий залишила в рідному селі ще до того, як стати на рушник. Можна лише здогадуватись, яких неймовірних зусиль варті ці кроки на милицях, які у свої 29 років Тетяна робить вперше для того, щоб стати «повноцінною жінкою». Здавалося, було б набагато простіше залишити все, як є, адже її майбутній чоловік полюбив її саме такою.

Маленький шанс

Майже всі спогади про дитинство у Тані Андрушок пов’язані з лікарнями, по яких її змалку возили батьки з рідних Неданчичів у надії, що дочка, врешті-решт, зможе ходити. Але інвалідність надовго стала в житті стіною, що відгородила загалом комунікабельну дівчину від зовнішнього світу. Адже, окрім традиційних проблем із транспортом, пандусами, візками, жебрацькою пенсією додавалася банальна відсутність спілкування. У школі з однолітками Тетяна намагалася тримати дистанцію, але і це не рятувало від «випробувань на міцність», іншими словами, знущань. Бувало, розкидають її підручники і дивляться, як Таня по всьому класу їх збирає. Щоправда, у рік випуску їх ставлення змінилося, і її вже не вважали за «не таку».

Таня вивчилася на швачку, вдома здебільшого займалася тим, що допомагала виховувати маленького синочка сестри. «Але мене часто не полишала думка: чому при люблячих батьках, які зробили все, щоб я не відчувала дискомфорту, мені так самотньо?» — згадує вона. Зрозуміло, як і кожній дівчині, Тетяні хотілося створити сім’ю, що для дівчини у візку залишалося нездійсненною мрією.

Зміни в житті були потрібні, як повітря. «Мій прихід до «Шансу» став для мене маленьким шансом у житті, — каже вона. — Світлана Віталіївна (Федорова — керівник ГО «Шанс») добре поставилася до мене, і було таке відчуття, ніби я в себе вдома. Там же Олеся Валеріївна (Баринова — худ. керівник) запропонувала мені взяти участь у танцях на візках. Спочатку я вагалася: чи впораюсь? Але погодилася, коли побачила, як вона сама не раз сідала у візок, щоб зрозуміти наші можливості». Щоб реалізувати себе в танцях, Тетяні довелося докласти, передусім, моральних зусиль — перемогти свій страх, забути «не зможу», «не подолаю». Незабаром прийшла і друга перемога — кубок, який вона разом з іншими учасниками привезла минулого року з Польщі, де «Шанс» брав участь у фестивалі.

Втім, підкорення свого власного справжнього Евересту в Тетяни припало на півроку перебування у Всеукраїнському центрі реабілітації інвалідів (с. Лютеж, Київщина), куди порадили їй поїхати друзі з «Шансу». Відеофільм про центр переконав, що умови там і справді добрі, а головне — є можливість опанувати собі спеціальність оператора комп’ютерного набору, розвіятися, врешті-решт, знайти нових друзів.



«Таню, не журись,твої ноги — це я»

Саме там почалися романтичні стосунки з Володимиром (працюючи в Мені, хлопець кілька років тому отримав виробничу травму, тож також проходив тут реабілітацію). Звичайно, не всі розуміли, чому стрункий, підтягнутий хлопець безперестанно опікується Танею, адже там було повно дівчат, які мали незрівнянно менші проблеми зі здоров’ям. Але Володимир був людиною, дитинство якої пройшло в інтернаті, а життя навчило дуже гостро відчувати душевну красу, рівно, як і душевне каліцтво. Він побачив у ній те, чого не бачили інші. «Таню, я не дивлюсь, як ти пересуваєшся», — не раз говорив він, але щоразу своїми вчинками доводив, що налаштований серйозно. І все ж Тетяна вагалася, адже об’єктивно оцінювала своє невтішне становище. Час розставив все на свої місця, тож коли прийшов день від’їзду, Володимир купив квитки на двох і сказав, що проводжатиме. Та не встигли вони доїхати до батьківського дому дівчини, як на одній із пересадочних станцій Володимир попросив її руки.

«Яка в тебе була весільна сукня?» — питаю у Тетяни. «Ой, з нею було не все так просто. Я вже думала брати щось таке святкове в «Шансі», — розповідає Тетяна, — але завдяки добрим людям сукня у мене з’явилася!» Виявляється, наречена змогла придбати собі лише фату, на інше не було грошей. «Світлана Віталіївна знову буде сваритися, що я її згадую в газеті, але якби не вона, я була б «неправильною нареченою», — ділиться Тетяна. — Адже це вона привела мене до торгового центру, де власниця бутика Галина Іванівна запропонувала мені вибрати в подарунок одну з трьох суконь на вибір, — згадує Тетяна. — Тоді ще Світлана Віталіївна сказала важливі слова: «Ти починаєш абсолютно нове життя з чистого аркуша, і воно має бути світлим і чистим, як ця сукня…»

Весілля відбулося 8 жовтня на батьківщині нареченої, в день народження Володимира, якому того дня виповнилося 35 років. Автор святкового сценарію — Світлана Федорова, зробила все можливе, щоб молодятам цей день запам’ятався, як особливий. До сільради їхали не в машині, а по старинці — на підводі, разом зі свідками в національному вбранні та з українськими прапорами. Молодятам сигналили зустрічні машини, а бабці, побачивши молодят і згадавши свою молодість, вибігали з дворів, вітали і самі раділи, як діти. А потім Володимир, щиро посміхаючись, вальсував зі своєю дружиною на руках... Весілля і справді було незвичним.

Незвичним не тільки через те, що одружувалися двоє з особливими потребами, яких випробування зробили сильнішими за багатьох здорових людей. Незвичним тому, що багатьом подарувало віру в дива, які рідко, але бувають.



Лада Седнівець, тижневик «Чернігівські відомості», 28 грудня 2011 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.