Власними силами та за власні кошти чистить річку

Працював чоловік на Півночі, заробив пристойну пенсію. А повернувшись додому, заходився чистити річку. Власними силами і власним коштом. «Нащо це тобі? — дивуються люди. — Що ти з цього матимеш?» — «Нічого, — відповідає Микола Обернієнко. — Комусь щось залишиться. Хочу, щоб було красиво». «Дивак!» — хитають головою ті, кому й на думку не спаде зробити щось безкорисно, просто щоб було красиво.

Вивчився на музиканта, а тоді рушив за Полярне коло. Щоб повернутися

У Варві Миколу Олексійовича знають усі. Тут він народився і виріс, сюди повернувся після закінчення Чернігівського музичного училища, працював в оркестрі районного будинку культури, керував художньою самодіяльністю на Гнідинцівському газопереробному заводі. Захоплення музикою у нього від батька Олексія Івановича. Славний був гармоніст. А ще — відомий пасічник, чудовий столяр.
Микола на гармошці не грає. Його інструмент — тромбон. Був незмінним учасником духового й естрадного оркестрів, виступав на обласній сцені і в столиці. Працював артистом естрадного оркестру «Зелений вогник» у Черкасах. Може б, і залишився там, але помер батько. Старий солдат ще з фронту носив у собі дві кулі — під лопаткою і біля серця. У сімдесят сьомому війна наздогнала його. Микола повернувся додому. Мати хворіла, треба було бути біля неї.

Від батька він не тільки музичні здібності успадкував, а навчився й біля бджіл ходити, і столярну справу перейняв. Вікна і двері в батьківському домі, де він живе, гарні лави й дерев'яні дивани — то все витвори Миколиних рук. У нього виходить усе, за що не візьметься. Отака він людина.
На Північ рушив у вісімдесят третьому. Працював у Ямало-Ненецькому автономному окрузі спочатку помічником бурильника, а далі бурильником, на капітальному ремонті свердловин на нафтовидобутку. Далі — в експедиції, начальником бази. Вахтовим методом. Два тижні там — два вдома. Далі місяць там — місяць вдома, два місяці там — два вдома. І так аж до пенсії, яку на Півночі дають у 55 років.
— Заполяр'я — край суворий, — каже Микола Олексійович. — Там людина проходить через складні випробування, починає цінувати дружбу і взаємовиручку, чесність і відвертість у взаєминах. Життя набуває іншого змісту. І вдома, на рідній землі, починаєш дивитися на світ іншими очима.

Магазин «Перекопівський», бар «Ліга», капличка, цегельний завод

Перед батьківською хатою був вигін. Колись дітьми вони тут гралися, тепер же це місце просто пустувало. В яку хвилину прийшла в Миколину голову ідея збудувати тут продуктовий магазин, він точно не пам'ятає. Але ідею цю підтримав поважний сусід Іван Іванович Леонов, царство йому небесне, який тоді очолював район. Микола Олексійович на той час ще працював на Півночі. На будівництво ж магазину використав час між вахтами. Назвав його спочатку «Север». Це вже потім перейменував у «Перекопівський», як здавна зветься ця місцевість. Після ремонту встановив на другому поверсі більярд, власними руками відремонтував старий. Тепер тут бар «Ліга», куди збираються футбольні фанати, аби дивитися по кабельному телебаченню найцікавіші футбольні матчі.
Обернієнко на Півночі, далеко від домівки, захопився історією рідного краю. Тепер він знає, що тут, де стоїть його хата, була колись фортеця. І церква тут колись була.

Власне, вона й тепер є. У ній безбожна влада відкрила будинок культури, тепер тут — кінотеатр. У когось із людей збереглася древня Перекопівська ікона Божої Матері. Відреставрувати б церкву. Зробити її Божим храмом — це поки що нездійсненна мрія. А от збудувати капличку, де співатиме дитячий церковний хор, молитимуться люди, — це вже близько. Віруючі обрали Миколу Олексійовича церковним старостою. Сьогодні вже готовий проект майбутньої каплички. Гадають навесні розпочати будівництво.
Розпрощавшись остаточно з Північчю, Микола Олексійович створив у Варві приватне підприємство «Север». І викупив цегельний завод. Колись їх було в - селищі аж чотири. Трьох уже немає, а його — працював. Ще минулого літа працював. А це — 40 робочих місць, цегла для району. — Ліцензія є, гроші заплачені, — каже Микола Олексійович. — А дихать не дають. Уже два роки не підписують документи на відведення землі в кар'єрі. Чому? Пишемо листи в різні інстанції — нема ні відповіді, ні пояснення. Нині завод стоїть, люди на біржі. А цегла ж потрібна. За нею їдуть у Ромни чи Лубни. І далеко, і за якістю наша була краща, ви вже повірте мені. Кому заважало, що завод працював? Краще, коли стоїть?

Удай — річка дитинства

— У дитинстві ми бігали на річку купатися. То були щасливі часи. Тепер же Удай перетворився на занедбане болото. Ніде ні покупатися, ні з вудочкою посидіти, ні просто до річки підійти. І так мені це заболіло, що вирішив почистити Удай в районі Барви. Узяв в оренду на 25 років два гектари землі біля річки, замовив проект. Ось папка під назвою «Поліпшення екологічного стану водойми та прилеглих до неї угідь біля смт Варва Чернігівської області». У перспективі це буде зватися пожежною водоймою. Річка в цьому місці стане повноводною і глибокою. Гектарне плесо омиватиме рукотворний острів. Він, до речі, вже є. Минулого літа я посадив там 300 стеблин розсади капусти, 200 — перцю. Врожай одержав хороший. Перці були завбільшки з тарілку. А у ставу, який узяв в оренду, риба розвелася. Усе, як годиться.
А тоді, у 2003 році, купив понтони, екскаватор «Драгляй». Був він без двигуна, розібраний. Склав сам, власними руками. Працюю на ньому сам. Відтоді пройшов уже метрів триста.

Тоді ж тут, у створеній водоймі, вперше варвинці посвятили воду. А у 2004 році ми вже вирізали з криги хрест. Свято Водохреща збирає сюди щоразу дуже багато людей. їхня вервечка тягнеться аж з гори.
Що ще добре, то це те, що влітку люди почали сюди ходити купатися. Я зварив вишку для стрибків у воду, встановив. Хочу, щоб з часом тут був хороший пляж.
Потроху облагороджую цю місцевість. Ось тільки не знаю, як привчити людей не смітити, прибирати за собою. Зробив альтанку, у ній стіл і лави. Сидіть, відпочивайте. Але ж дотримуйтесь порядку!
Змушений був поставити огорожу. Ну я ж не двірник, не прибиральник. Залишають після себе гори сміття, просто біда.

Сьогодні у Миколи Обернієнка вже три екскаватори, два бульдозери, КамАЗ, ще один екскаватор для роботи в кар'єрі. Працює сам, власними руками рятує річку свого дитинства.
— Селищний голова оце завела мову про те, що треба підготувати місце для свята Івана Купала, — каже він. — Гадаю, наступного року ми його влаштуємо. З обрядами, вогнищами, купанням, вінками на воді...
Матеріально йому не допомагає ніхто. Усе сам, власними силами і коштом.
Батьковим однодумцем став старший син Ігор. Він із сім'єю живе в Москві. Має свій бізнес.
— Ми з Ігорем при в'їзді у Варву хочеш побудувати продуктовий гіпермаркет, у ньому ж — готель на п'ять кімнат, — ділиться планами Микола Олексійович. — Проект уже готовий. Навесні розпочнуться роботи. Бригаду будівельників Ігор обіцяє прислати.

Біля Удаю я купив стару хату. Син хоче зробити з неї будинок мисливця. Щоб стояла там українська піч, була мазана підлога, відповідні меблі. Каже, мисливці їздитимуть сюди. А щоб було на кого полювати, хочу взяти в оренду десять гектарів землі, розвести там диких свиней.
— Ну, ви мрійник, справжній романтик,— кажу я. — Плани ваші грандіозні. Люди спасибі скажуть.
— Поки що дивуються, — сміється він. — Запитують: «Навіщо тобі це? Що ти з цього матимеш?» — «Нічого, — відповідаю. — Комусь щось залишиться. Хочу, щоб було красиво».

Додам, що Микола Обернієнко з 1972 року не курить. І вже чотирнадцять літ не п'є. Ні краплі алкоголю.
До батьківської хати зробив прибудову. Тепер тут багато місця, є де гратися онукам-москвичам Гоші, Вероніці і Єлисею, що приїздять до дідуся на гостини.
А понад Удаєм, коли закінчаться роботи по його розчистці, виросте горіхова алея. Ще ростиме калина і, звичайно ж, верба. Таку красу творить для рідної Варви її вірний син Микола Обернієнко.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №51 (1337)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.