Смолянський чоловік – самотнім жінкам помічник

У щоденній метушні, ми не помічаємо, як незворотньо спливають наші літа. Долаючи життєві перепони, ми поринаємо в них із головою, тож не дивно, що нас не цікавлять справи не те, що сусідів, а навіть родичів. Бо ж і на думку не спадає, що хтось потребує нашої допомоги.
А ось самотнім жителькам села Смолянка Куликівського району жалітися не годиться, адже у них є до кого звернутися по допомогу – і завжди їхнє прохання буде виконано. Опікується односельчанками Іван Пилипович Савенко. Хоч і свого клопоту по господарству вистачає – ніколи нікому не відмовить.

Працює Іван Пилипович у місцевому ПП «Смолянка» (сільгосптовариство), як він каже, об’їждчиком – кукурудзу охороняє. Для роботи йому виділили коника – Тополя, а з таким помічником багато чим можна допомогти людям, тим більше в селі. Всім відомо, як різниться сільське життя від міського: вигоди, газ, транспорт, лікарні. Втім крамниці на селі ще є, місцеві бізнесмени не дадуть пропасти. А от як дістатися до них хворій літній людині? Чи ліки придбати у медпункті, адже Смолянка село немале. Тож не зачиняються двері оселі Івана Савенка, йдуть люди до нього: то дровець із лісу треба привезти, то город заволочити чи наралити, то продукти, ліки доставити, то когось у сусіднє село відвезти, а якщо хтось помре – домовину привезти, та й на похоронах допомагає. І як він усе встигає – і по господарству, і на роботі, ще й на поміч поспішає? Мабуть, любов до життя, до людей, спонукає Івана Пилиповича на добрі справи. Хоча самому випала нелегка доля.

…У сім’ї Пилипа та Уляни Савенків було п’ятеро діток: двоє померли ще маленькими, тож залишилися Іванко і дві сестри. Коли закінчилася Велика Вітчизняна війна, хлопчику було три рочки. Батько Пилип Оврамович повернувся з війни інвалідом – через поранення одна нога стала коротшою за іншу на 14 сантиметрів. Йому призначили пенсію – аж 6 рублів, за такі гроші сім’ю не прогодуєш, тож працював у колгоспі «40-річчя Жовтня» бригадиром, а мама Уляна Петрівна – ланковою. По закінченні 8-ми класів Іван пішов працювати у ветпункт, а коли виповнилося 19 – його призвали до лав Радянської армії. Служити довелося три роки – аж… на острові свободи – Кубі. Мало хто пам’ятає, чи навіть знає, що тоді там базувалися військові підрозділи колишнього Союзу. Радянські кінематографісти зняли навіть фільм про ті події «Когда мир висел на волоске». Щоб підтримати військових, на Кубу прилітала перша жінка-космонавт Радянського Союзу Валентина Терешкова. Нелегко було юнакові на чужині служити. Не раз згадував свою малу Батьківщину, де під мирним небом на нього чекали батьки та кохана.

Повертався із Куби служивий сповнений радості – нарешті ступить на рідну землю, вдихне п’янкий аромат садів, обніме батька з матір’ю та сестер, пригорне до серця кохану… Та не дочекалася та єдина. І лише він знає, як калатало серце, коли дізнався про зраду. Кажуть – час лікує, втім Іван так і не зміг створити сім’ю.
Після армії повернувся на своє місце роботи у ветпункт санітаром, та згодом, після реформування, його перевели у Грабівку, а потім в Орлівку. Сестри на той час вже полишили батьківське обійстя. Старша – Феня долю знайшла у рідному селі. Молодша – Ольга – і на Сахаліні побувала, та все ж повернулася на Батьківщину, оселилася в Киселівці, що у Чернігівському районі. Іван залишився з батьками. Жили не гірше за інших, та не знали, що біда поруч ходить.

Якось зібралися батько із Фенею, зятем та внуком на власному «Запорожці» до Ольги у Киселівку кабанчика зарізати. Та не доїхали… Вантажівка забрала життя усіх чотирьох. Непоправна втрата змінила життя родини Савенків. Це горе Іван Пилипович переживав по-своєму, через стрес залишив роботу. Похитнулося і здоров’я – довелося лікуватися. Коли трохи одужав та отямився від горя, його запросили на роботу у колгоспне лісництво – лісником. А настав час виходити на пенсію – Івана Пилиповича не відпустили, мовляв, – хороші працівники ніде не завадять. Тепер він із Тополем смолянське поле охороняє.
Втім, незважаючи на біди, не зчерствіло серце Івана Савенка, він завжди брав активну участь у житті села. У 1989 році, коли почалася перебудова, смоляни вирішили відновити занедбану Миколаївську церкву. Цю величну споруду зводили ще їхні предки, та радянська влада ледь не знищила її. Тож відбудовували Божий храм гуртом, допомагали – хто чим міг, аби у селі був приход. Іван Пилипович їздив по сусідніх селах – збирав гроші, будівельні матеріали. Словом, хто що мав, те і жертвував.

А коли храм довели до ладу, їздив у Чернігівську єпархію просити, щоб призначили настоятеля у їхню церкву. Сам обирав святого отця, а згодом почав служити у Божому домі паламарем. Та знову страшна біда постукала у двері – втопилася донька небоги. Після цього лиха Іван Пилипович покинув службу у церкві. Ні, не розчарувався, просто біда в’їлася у серце і не давала спокою.
Та через 12 років його запросили на збори церковної двадцятки: батюшка переїздив в інше село, тож вирішили хрест і Євангеліє віддати на зберігання Савенку. Так і вчинили. Втім, нового святого отця довелося чекати недовго, він прибув того ж вечора. І знову Івана Пилиповича запросили паламарем до церкви. Справно служив він, та літа вже не ті – домашнє господарство, робота – втомився. Передав свої «повноваження» іншому чоловіку. А сам господарює, охороняє кукурудзу, доглядає сестру, та і самотніх жіночок не забуває, бо хто їм допоможе, окрім нього?..

Стає тепліше на серці, коли чуєш, що ще не перевелися такі люди, як Іван Савенко. Що людство не безнадійне і що є ким пишатися і з кого брати приклад…

Альона Шевченко, тижневик «Деснянка вільна» №104 (288), фото Євгенії Зборщик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.