Побудь зі мною, осінь золота…

Той факт, що час, відведений людині, — штука скороминуча й невблаганна, починаєш розуміти з роками. Та хоч їх кількість і переростає в якість, старість намагаємося не помічати. Тож нема нічого дивного в тому, що всупереч нашим очікуванням і надіям, вона часто приходить не одна, а в парі з подругою днів та вечорів — самотністю.

Щоб якось полегшити життя літнім та одиноким людям, свого часу були створені територіальні центри соціального обслуговування та геріатричні пансіонати, а життя й клопоти підопічних стали турботами їх персоналу. Напередодні Міжнародного дня людини похилого віку, що відзначається 1 жовтня, ми навідалися до двох таких закладів у Чернігові та зустрілися з їх підопічними.

Заощадливі за статусом

Сьогодні послугами територіального центру Деснянської в м. Чернігові ради користується більше тисячі осіб. «Наш основний контингент — це самотні люди непрацездатного віку, котрі залишилися без догляду», — каже заступник директора центру Світлана Носок. Як у Чернігові, так і в інших містах кількість таких пенсіонерів продовжує зростати. У той же час, як констатують у центрі, значно збільшилася смертність серед людей саме такого віку. З цієї причини за перше півріччя 2011-го з обліку було знято у два рази більше людей, ніж у 2009-му за той самий період.
Треба відмітити, що сам заклад є досить затишним і непогано обладнаним. Вистачає тут і соціальних працівників, хоча на одного приходиться до 11 пенсіонерів. Але при цьому не є секретом, що реалізації найзатребуваніших послуг (а це послуги вдома) заважає катастрофічно низька платоспроможність людей похилого віку — пенсії ледь вистачає на харчування. Вже понад рік, як за кожний їх вид пенсіонери мають платити окремо (а ті, хто має договір довічного утримання й за ким здійснюють догляд інші люди, в центрі тепер не обслуговуються). А ще до березня 2010-го літні люди, котрі мали працездатних рідних, отримували соціальні послуги в повному обсязі, відраховуючи 5% від пенсії державі. Це, на думку персоналу, не так боляче било по гаманцю їх підопічних.
Сьогодні за надання послуг цього закладу на дому сплачують усього 87 пенсіонерів. Серед них немає жодного, хто б користувався повним комплексом платних соціальних послуг, адже це коштує від 150 грн. на місяць. «Люди у нас отримують невеликі пенсії, тому вони на собі економлять і вимушені вибирати найбільш нужденні послуги», — пояснює Світлана
Іванівна.

Постать у вікні

Для Євгенії Макарової, котрій 8 грудня виповниться 100 років, справжньою розрадою в житті є соціальний працівник Валентина Мілонова. Жінка вже шість років відвідує стареньку, купує для неї продукти й ліки, допомагає прибрати у квартирі, приготувати поїсти, сплачує за комунальні послуги. Відвідуючи стареньку тричі на тиждень, Валентина Михайлівна часто бачить, як вона очікує її біля вікна. І не дивно, адже соціальний працівник — її єдиний зв’язок із зовнішнім світом. Вона бачила багатьох самотніх людей, але ніхто з них не думав, що саме вони доживатимуть вік на самоті.

На вулицю бабуся вже не виходить. Вдома регулярно слухає радіо, дивиться телевізор, слідкує за сесіями Верховної Ради. Хоч і слабо, але Євгенія Петрівна ще тримається на ногах, тішить її добра пам’ять і ясний розум. «Чогось стало тяжко ходити. З кожним днем чую все гірше. А я ж так добре чула!» — дивується вона сама собі, а тому просить говорити голосніше.

Євгенія Петрівна поховала 15-річну молодшу доньку, пережила на 28 років чоловіка, друзів та всіх своїх сестер і братів. І хоча не перестає радіти успіхам онучок і правнуків, зараз їй особливо тяжко, переживає, адже вчора доньку, яка живе в Києві, прооперували. Тож думки безрадісні. «Всі мої вже померли. Одна я лишилась, — зітхає вона. — Навіщо так жити. Користі з мене ніякої…»

«Отцы и дети»

Геріатричний пансіонат, що стоїть на Подусівці серед самотніх сосен, нагадує собою острівець так само самотніх людей, хоч і оточених певним сервісом його працівників. У народі його називають інтернат або «будинок для престарілих». Але для його майже півтисячі мешканців він, по суті, є останньою розрадою, казенним ззовні та домашнім зсередини.
За словами директора закладу Анатолія Симоненка, на місце в пансіонаті, передусім, можуть претендувати ті особи, у яких немає дітей або діти самі вже є пенсіонерами (проживання «коштує» 75% від пенсії). Звичайно, згідно з Сімейним кодексом України, діти зобов’язані утримувати своїх батьків. Але в людській долі буває всяке, у тому числі випадки, коли життя стареньких з дітьми є ще більш самотнім та навіть нестерпним. «До нас телефонує чимало людей, хто насправді хоче оформитись до пансіонату, але, як правило, це ті категорії, яким законом це недозволено». Виходить, що визначати свою долю й вирішувати, де доживати старість — для нас справа не завжди реальна.



Мої роки — моє багатство

Піднімаємось на поверх до старенької, але напрочуд інтелігентної Ганни Ананко, колишньої вчительки математики. Вона тут вже 11 років. Бабуся недочуває і не встає з ліжка. Дивно, але життя її вирує подіями, щоправда тими, що відбуваються виключно ззовні. Джерело подій, як стверджує сама Ганна Федорівна, авторитетне, об’єктивне — відомі центральні видання. «Газета відкриває мені вікно у світ, — ділиться бабуся. — Я в такому віці, що деградує мозок і пам’ять: процес незворотній, але я намагаюсь його уповільнити, тож розгадую сканворди, кросворди, вчу вірші, пісні. А між вправами роблю посильну зарядку».
Щотижня Ганну Федорівну провідує чоловік онуки Андрій. «Виконує мої замовлення: банани, консерви, сало, — розповідає вона, — слідкую, щоб морська риба в мене була. І газети». Озираючись на порожнє ліжко навпроти, не втримуюсь: «Вам тут не сумно?» «Роблю так, щоб не було сумно, — відповідає вона. — Доводиться спілкуватися з товаришами по нещастю. Звичайно, не з усіма, а тільки з тими, хто мені імпонує». А ще у Ганни Федорівни є бажання прожити якомога довше, «тому що нас там, судячи з усього, ще не чекають».

У своєму оптимізмі вона схожа з Марією Митрофановою, яка живе поверхом вище. Улюблений онук її відвідує рідко, адже живе в Португалії. «Мені вже 85! Я вже баба стара: собака, так той би здох давно. Ну, нічого! Все одно треба боротись, посміхатись, бути серед людей!» — каже вона. На підтвердження намірів розказує анекдоти, декламує власні вірші. Враховуючи те, що старість і хвороби позбавили Марію Василівну можливості бачити навколишній світ та й здоров’я після десяти операцій вже зовсім не те, спраги до життя цій жінці не займати. На своєму віку їй довелося побачити чимало. Марія Василівна поховала трьох своїх чоловіків (останнього зустріла саме тут), а ще в пекельному вогні війни пережила… власну страту. Пригадує, як її, 17-річну, вели на Красну площу, де стояли стовпи з шибеницями. «Партизан Андрюша з Ріпок, якому першому накинули петлю, попрощався зі мною…» Потім сталося диво: за хвилину Марійка тікала. Не чуючи ніг, бігла аж у Киїнку, де тітка Уляна її два тижні переховувала на горищі. Потім повернулася до партизанів, де вже Марію встигли пом’янути, бо вважали загиблою. Загалом, уся біографія Марії Василівни — це приклад героїзму й тема для окремої статті.

Вона, як і багато підопічних закладу, як кажуть, вже «в дитячому віці», але не жаліється і не спекулює своєю інвалідністю. Інколи їй буває соромно за своїх сусідів, які «бува, горілку ковтають» або «зберуться й сваряться». На хвилююче нас питання відповідає: «Попервах сумувала. А тепер нехай виганяють — не піду, ловко мені тут! Персонал — неоціненний! І наварять, і приберуть, і поговорять. А що нам, старцям, ще треба?»

Різні долі, різні характери

Загалом, люди тут різні, кожен зі своїм життєвим багажем. У когось згоріла хата, хтось, взагалі, ніколи її не мав. А є такі, які тільки тут відчули, що таке тепло і турбота. Більше десятка підопічних закладу може похвалитись навіть своїм особистим життям, адже саме тут вони знайшли свою половинку. Розлучення в пансіонаті також не рідкість, щоправда, воно має неофіційний характер: розійшлись по кімнатах та й годі.
«Нерідко буває так: не встигли привезти, як людина Богу душу віддала», — розповідають працівники пансіонату. Одного чоловіка згубило хобі — риболовля. Втік на річку, там на березі його і знайшли: сидить з вудочкою, але серце вже не б’ється. Жіночки люблять виїзди в місто, до родичів або до церкви — помолитись або… «постарцювати» біля неї. Втім, є всі підстави сподіватися, що останнє «хобі» підопічних пансіонату скоро припиниться. Адже на його території добудовується нова капличка, де вони зможуть поставити свічку та помолитися за тих, кого вже немає поряд…

Лада Седнівець, тижневик «Чернігівські відомості», 29 вересня 2011 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.