І рветься в небо його душа

Вчені стверджують, що світло від далеких зірок навіть після припинення їхнього існування лине до нашої планети впродовж багатьох років.

Так, либонь, і світло пам’яті людини, яка залишила на землі добрий слід, зігріває нас, висвітлює шлях у майбутнє. Це повною мірою стосується і людини чистої душі та великого серця Матвія (Михайла) Захаровича Райхмана, полковника авіації дальньої дії.

Впродовж багатьох років ми спілкувались з ним, любили бувати в цій сім’ї, де чекали нас з дитячою радістю. У нашому домі чекали їх з нетерпінням, бо це завжди було свято.

За характером енергійний, дотепний, гострий на слово співрозмовник, часом надто вибуховий, вишукано красивий. За манерами лорд, в душі великий мрійник. Він завжди ставав центром уваги компанії. Його життєвим кредо було: бути чесним і порядним з людьми, вірити в них, цінувати досвід кожної людини. І не було такої зустрічі, щоб він не згадував своєї фронтової юності. Згадував з посмішкою, кожен раз знаходячи все нові й нові яскраві події з життя однополчан, і тоді здавалось, що сидить перед нами один з героїв славетного фільму Л.Бикова “ В бій ідуть одні старики ”.

У неповні вісімнадцять юнак з Херсонщини почав свою фронтову біографію, літаючи стрілком-радистом на важних бомбардувальниках. І задача його була підтримувати зв'язок та відганяти насідаючи “Мессерів” кулеметним вогнем. Він був наймолодшим членом екіпажу, і його з батьківською ніжністю офіцери називали “Мишком”.

Згодом і весь полк почав називати його так. Як данину пам’яті про своїх старших фронтових побратимів, про яких він згадував з величезною теплотою та підкресленою шанобливістю, він зберіг ім’я Михайло, і тільки родина знала його як Матвія.

Війну він закінчив сержантом з двома солдатськими медалями “За бойові заслуги” та з великою мрією стати офіцером військово-повітряних сил. Здавши екстерном екзамени за середню школу, він вступає в Московське авіаційне училище і отримує лейтенантські погони, а згодом і офіцерський кортик, я к знак приналежності до особливої когорти тих, хто літав вище та далі всіх.

Він літав сам і вчив літати інших, освоював в далеких гарнізонах нову техніку. Охороняючи далекі підступи до кордонів країни, він та його товариші , як ніхто інший , розумів свою відповідальність за спокій однієї шостої планети. І не один раз там, за полярним кругом, в нейтральній зоні він бачив поруч себе американські ракетоносці.
Гарнізони, гарнізони на краю землі, скільки їх було в його житті.

Підійшов час, коли треба було подумати про те: “А як далі?”. Де шукати останній свій аеродром?
І коли йому запропонували посаду начальника авіаційної бази боєприпасів другого окремого бомбардувального авіаційного корпусу, що базувалась на околиці Чернігова, він не роздумуючи погодився.

У вересні 1972 року він приїжджає в Чернігів, який став для нього улюбленим містом. Тут він зустрів своє останнє кохання, свою Асю, великодушну, ерудовану, ніжну, Асю Ісаївну Круглянську – лікаря-кардіолога, якій завдячують своїм життям не один десяток врятованих дітей з усіх районів Чернігівщини.

Тут, рік тому, знайшов він і місце для вічного відпочинку. З гранітного пам’ятника, установленого на його могилі, злітає в небо і не може відірватись величний “ТУ”, бо тут на землі його командир.
Авіаційна база, куди він прибув для проходження служби, була побудована ще в довоєнні роки, під час війни зазнала значного руйнування і повністю так і не була відбудована. До самісіньких воріт бази примикали оселі Забарівки, передмістя Чернігова.

Дивлячись на сотні багатотонних бомб, ракет, що лежали в довоєнних копанірах під навісами, а то і просто небі, він все частіше й частіше задумувався над тим: “А що буде, коли раптом здетонує хоч одна з цих бомб або ракет?” Це може бути результатом технічної помилки персоналу, від якої ніхто не застрахований, збій в системах, врешті аварія літака або падіння метеорита. Так, так, метеорита, адже упав розпечений посланець космосу зовсім поруч, біля села Галків, що на Ріпкинщині.

Боєприпаси, а це і трьохтонні бомби, і ракети різного призначення і габаритів, аж до найбільших “С-24” та “С-25”, везли “Крамази” та “Мазами” по розбитій ґрунтовій дорозі на базу з 101 кілометра залізниці. І було на цій дорозі все, і було на ній всяке. Були випадки, коли авіабомби випадали з кузова автомобіля в багнюку на ходу.

З притаманною енергійністю та напористістю командир частини, депутат Чернігівської міської ради Михайло Райхман добився будівництва асфальтованої дороги до Забарівки. І сьогодні згадують жителі цього мікрорайону добрим словом Михайла Захаровича і називають цю дорогу командирською.

Своїми тривогами він поділився з тодішнім секретарем обкому партії Миколою Васильовичем Уманцем, людиною розумною, далекоглядною. Запросив його на базу, показав господарство, ознайомив з розрахунками балістиків. І врешті решт посіяв в його душі тривогу.
Спеціалісти стверджували: в разі вибуху боєприпасів зона активного враження накрила б більшу частину Чернігова, включаючи всі пам’ятки , що віднесені до надбання світової культури.

А після однієї з навчальних тривог, коли пожежники міста не змогли дати лад палаючій авіабомбі, яка спалахнула “випадково”, зумів переконати керівництво області-база начинена тисячами тонн вибухових речовин, становить реальну загрозу для міста.

Чернігівська база була однією з найбільших, і забезпечувала озброєнням авіаційні частини дальньої дії, що базувались на території України. Говорити в той час про закриття її було надзвичайно складно, а то й ризиковано.

І все таки крок за кроком почалась напружена робота по передислокації озброєння на Вінниччину, аж доки в 1986 році база остаточно не припинила свого існування.

Коли я чую про вибухи артилерійських снарядів в Новобогданівці, які вдалося локалізувати неймовірними зусиллями лише через декілька місяців, надзвичайно складну ситуацію на базі, що знаходиться поблизу Ічні, я завжди згадую Михайла Захаровича. Це завдяки і його зусиллям та наполегливості чернігівці позбавились такого небезпечного сусідства.
Березень 1976 року.

На плацу вишукався особовий склад бази, під звуки оркестру винесено бойовий прапор.

Він карбував крок, і кремезна постать його злегка погойдувалось, і дзвеніли медалі та ордени, мов оті дзвони, що сповіщали про початок іншого, невідомого життя.

Він підійшов до прапора, опустився на ліве коліно, доторкнувся рукою до багряного шовку і відчув сльози, що котились по щоках. Це був останній день служби офіцера Матвія Захаровича Райхмана.

Згодом він стояв біля витоків створення однієї з кращих в Україні пожежно-технічної виставки при відділі пожежної охорони УВС в Чернігівській області і впродовж багатьох років очолював її. Але то вже інша історія й інша сторінка його життя.


Михайло Дідовець, лауреат міжнародної премії в галузі вивчення точних наук

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.