Справжній Чоловік Юрій Солдатов живе у справжньому замку

У селі Дмитрівка Бахмацького району стоїть невеличкий цегляний замок. Все, як годиться: башти, парапет, кам'яний фундамент, арки над вікнами й дверима, в небо дивляться гострі шпилі, а на подвір'ї - рівний зелений газон. Хоч «Трьох мушкетерів» чи «Графа Монтекрісто» знімай - декорації готові!
У тому ж стилі зведені навіть... господарчі приміщення.
Коли селом вперше проїжджають люди, незнайомі з дмитрівською цікавинкою, зупиняються, виходять з машини, роздивляються і фотографують. І цілком серйозно вважають, що це старий панський маєток. А насправді?!

Господар «замку» - не поміщик і не буржуй, що жив сторіччя тому. Це... радянський робітник Юрій Григорович Солдатов, який чудово почувається у свої 82. А ось будинок - зовсім молодий. Йому від сили 20 років. Майже вдвічі старша башта на подвір'ї - за кілька років їй буде 40.
Незвичайний і початок історії спорудження будинку. Ним стала... доповідь радянського лартбоса в комсомольській газеті!
- Це чудова людина, сибіряк. Здоровий чоловік, сильний. Жили з дружиною у старій хаті, дощ її заливав. Вирішили будувати. Використана перепалена цегла. Під час будівництва нікому не заплачено ані карбованця - все зроблено своїми руками, - розповідає колишній Дмитрівський селищний голова Станіслав Ковтун. - Він і зараз усе сам у своєму господарстві робить, на городі працює. Його три доньки й два онуки допомагають лише картоплю збирати. Раніше працював сторожем школи (тоді була «збройна кімната»), так самостійно встановив сигналізацію. І вдома теж: двері відкрив - загоряється лампа. Така він людина - хоче щоб було у нього не так, як у всіх. Якось у нього навіть кліп знімали телевізійники з Києва, так усе село сходилося спостерігати.

Через пів Союзу - на власних колесах

Знайомимося з господарем. Піднімаємося сходами до другого поверху круглої башти. Саме вона й була першою в «замковому комплексі».
- Двері відкрити зможеш? - запитує він. І тут же, не сподіваючись на розкриття секрету, сам запустив руку до отвору в стіні. Двері з гуркотом від'їхали вбік. Відкрилася кімната, обшита деревом, з каміном, з важкими дерев'яними столом і стільцями. На столі - фотоальбом з кліше диплому на обкладинці.
- На Бахмаччину мене спрямували налагоджувати радіозв'язок від тресту Чернігівнафтогазрозвідка, контора якого була у Ніжині. Адже телефонів тоді не було. А раніше я 23 роки, починаючи з 1943, працював на півночі.

У 1964 році Юрій Солдатов мав власний легковий автомобіль. В тогочасному СРСР власне легкове авто не можна було назвати просто «засобом пересування». Перші зразки народного автомобіля по-радянськи, ВАЗ-2101, зійдуть з конвеєра лише за 6 років. Звідки ж така розкіш?
- У 1966 році я приїхав на Чернігівщину власним легковим автомобілем, який побудував у 1964 році. З Ханти-Мансійського округу я проїхав наодинці більше 4000 км. їхав цілий місяць. Наприклад, побачив озеро - зупинився на риболовлю. Бувало, лише 20 км за день проїжджав.

- З яких комплектуючих збирали авто?
- Я придбав новий двигун ІЖ-56. А це означало, що шляху до відступу нема. Купив колеса. З міліції приходили, перевіряли, чи не поцуплені. У мене на деталі зібрався товстий стос документів про придбання! Щоб зареєструвати саморобний автомобіль, треба було його випробувати. Даішники тоді кажуть: тобі їздити - ти й сідай. Поїхали на завод. Ось апарат піднімає машину зі мною, а потім - бах кинув! За долі секунди, поки падав, перед очима промайнули ті безсонні ночі, коли я точив цапфи, вісі... Тією машиною я тут ще 13 років їздив. Мене бувало, запитували: «Ти що, автомобільний інститут закінчував?» А ще раніше, працюючи на півночі, я зібрав напівглісер - швидкісний човен. Мене теж іноді запитували: «Ти закінчував кораблебудівельний інститут?»

«Особиста територія»

Ще коли родина проживала у старій хаті, на початку 70-х, господарка просила чоловіка про літню кухню. Хоча традиційних для села корови, свині, індиків родина Солдатових ніколи не тримала.
- Зрозуміло: жінкам треба власна територія, де вони можуть розвішати свої черпаки, каструлі тощо. І чоловікам треба власний гараж, майстерню. Ось ми сидимо, обідаємо. А у мене доньки: старша - 7 клас, середня - 5 клас і найменша в дитсадку в свої шість років. «Побудуємо мамі літню кухню?» - запитую я. «Так, так», - згодні всі й розповідають, яка вона має бути. Домовились: якщо побачать красивий будинок де-небудь на картинках чи малюнку в книжці або ж у кіно - так і будемо будувати. Довелося мені йти у кіно на історичний фільм «Кромвель». Домовилися ще й так: якщо будувати - то всі разом, а не так, що всі розбіглися, а я тут з камінням один. «Ні, татку, всі разом!» Я пішов у «Межколхозстрой» і виписав камінь по 4,50 за куб на 102 карбованці.

Разом - значить разом

Юрій Солдатов, як і Вінстон Черчилль, по обіді відпочіває. Проте, на відміну від видатного англійця, піднімається ранесенько.
- Жовтень. Холод, мряка. О третій-четвертій годині я встаю, бо вже не можу спати, беру одяг, тихенько виходжу, вмикаю лампу і починаю працювати. За 10 хвилин усі виходять. Кажу: «Йдіть спати!», а вони нагадують, що ми домовилися разом будувати. Що я мав робити? Одна великий камінь тягне, друга - менший, а шестирічна о третій ночі маленький камінець несе. Таких випадків було 5-6. Я виходив як миша, працював тихенько, все позавішував, щоб не чули й не бачили. Ось так ми й звели цю споруду. З часу, як я почав копати яму під фундамент і до вхідчин минуло вісім місяців. Ні проекту, ні малюнку не було: все, що робив - тримав у голові.

Бетонний млинець

- Що мені допомагали робити - це перекриття, підлога, де ми зараз сидимо. Тут залито 5 кубів бетону. Заліза - чотири бухти проволоки «шістки» по 500метрів. А залити треба відразу, без зупинок і перекурів! На роботу дається три години. Інакше піде тріщина, і все це розійдеться. Допомагали 15 чоловіків. Залили перекриття за 2,5 години. Після цього, що називається, «поляна». Я теж трохи здуру випив і кажу: «За таку гарну роботу кожного нагороджу медаллю і дипломом». На тому й розійшлися. А тоді, у 1975 році, ніяких принтерів не було. Вже справа йде до вхідчин. А мене ж «на законних підставах» заклюють, бо обіцяв.

Слово - не горобець

Юрїй Солдатов своє слово тримає. Хоча в сімдесяті роки виготовити власне кліше виявилося непросто. Однак прислів'я каже: «уговор дороже денег». Матрицю для друку диплома виготовили київські фахівці.
Виготовити форму для відливання медалей з різних причин не вдалося ні на двох заводах в Сумах, ні на заводі у Конотопі. Навіть за 100 крб. «Технічну неув'язочку» Юрій Солдатов вирішив по-своєму, тобто своїми руками. У райцентрі Бахмач на «Хіммаші» попросив вирізати два кола з дрібнозернистого чавуна.
- Вдома тиждень без відриву, з двома окулярами, міні-зубильцем з ножовки робив одну сторону. Потім ще тиждень -другу. Медалей я відлив 49 штук. А дипломів надрукував чимало і давав всім, хто хоч чимось допомагав. Ставив на кожен печатку, яку теж сам вирізав.

«Роздрай» насувається!

У багатьох з часів СРСР залишилися нікчемним папірцем ощадні книжки із записаними в них числами. Ех, не читали ми докладу товариша Рижкова - голови Ради Міністрів СРСР!
- Будинок почали зводити у 1987 році. Якось по обіді я, як звичайно, взяв газету. Розгортаю, а там - доповідь Рижкова. їх зазвичай не читав ніхто, крім тих, хто складав. Там, у першому ж абзаці, говорилося, що, мовляв, слід відпустити ціни й переходити до ринкової економіки. Мені аж тикнулося! Як так можна? Адже полиці порожні, а в людей на книжках три річні бюджети лежить. Я скликаю дочок, дружину і кажу: «Ми йдемо до «роздраю», коли на наші 4800 карбованців ми зможемо придбати коробку сірників». Тоді я сказав: все, що з'являється у продажу - забираємо. Якщо привезли три велосипеди - беремо всі три. Аби лише грошей позбутися. Вирішили вкладати гроші і в будівництво. Дружина звільнилася з роботи, доньки теж допомагали.

«Дармова» цегла

- Я знаю, скільки треба сил, енергії, часу й грошей витратити, щоб привезти з заводу тисячу штук цегли. Виписати можна. Але потім день бігаєш по селу, шукаєш вантажівку. А водії відповідають: «Та ти що, голова колгоспу побачить - вижене!» Тому, перш ніж починати будівництво, я зробив трактор і причеп з гідравлікою. Він сам вивантажував цеглу, та так, що жодна не билася. У перший рік будівництва я привіз цегли 16 тисяч. Робив по 5-7 ходок на день по 300 штук. Щоправда, той тракторець повільний був. Пізніше я склав другий трактор, він міг йти 25 км/год. Мене запитували: «Ти машинобудівний інститут закінчував?»
Та «родовий замок» зростав не лише завдяки самовідданій сімейній праці. Матеріали і їх ціни не завжди звичні і звичайні:
- Одного разу приїжджаю на завод і бачу: перепалену цеглу бульдозер скидає у відвал. Я запропонував: сам заберу цей брак. То як викидати - вони знали, а от ціну для мене складали два тижні. Зрештою виписав 140 кубів по 1 карбованцю 60 копійок за куб. Перевозив і перебирав весь час будівництва - три роки. Все подвір'я було завалене. Потім цю цеглу вкладав цілою стороною до людей, а битою - всередину стіни.

Дерево для оздоблення кімнати, де ми вели бесіду, теж мало цікаву долю:
- У нас в Комунгоспі робили труни, для них дошки з обох боків обрізали навкіс. Бачу, прибиральниця цими трикутниками піч топить. Кажу: назбирай мені їх, а я тобі - пляшку. За два місяці зібрала 4 мішки. Ось ця стеля над нами викладена саме ними. А стіни - це «паркан». Бо придбати дошки не можна, а паркан в Комунгоспі замовити - будь-ласка. Плачу 183 крб., даю квитанцію і кажу хлопцям: паркан мені не робіть, краще на дошках зніміть фаску.

«Мої університети»

- Коли я все це збудував, мене чоловіки запитували: «Поясни нам: ти будівельний чи архітектурний інститут закінчував?» Але вони такі ж барани, як і я, бо це один і той же інститут, тільки факультети різні. Насправді ж у мене в атестаті є всього один рядок: «Прослухав курс сьомого класу. Виключений за хуліганство». Все! - сміється.
- Як же опалюється ваш будинок? Газу-то в селищі нема, а площа чимала.
- Я після 23 років на півночі знаю, що таке мороз і як з ним боротися. У стінах будинку цегла і «ракушка» - це вже 45 сантиметрів. Потім стоять обрізні стовбури, оббивка - зі шпальної зрізки. І ще проміжок 20 сантиметрів забитий скловатою. Дим від печі проходить всередині стін через обігрівачі, з яких на вулицю виходить вже холодний. Все тепло залишається в хаті!

* * *

Отже, в наші часи «розпродажів» різними інститутами та філіалами дипломів «в розстрочку» можна ще сказати: «Є Чоловіки в українських селищах!» Наступного разу, коли хтось з нас чи наших «обранців» буде готовий кинути слівце на зразок «криза», хай згадає цього Чоловіка і прикусить язика.

Сергій Стук, тижневик «Чернігівщина» №29 (304)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.