Дитяча війна Анатолія Вареника

22 червня в Україні відзначається День скорботи і пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни. Немає в нашій країні сім’ї, якої не торкнулася б страшна війна, що б не втратила близьких і родичів. Все менше залишається людей, хто її пам’ятає, адже 22 червня — виповнюється вже 70 років від трагічної дати початку війни.

Про війну мовлено багато. Розповідали про неї політичні діячі й полководці, пересічні учасники й працівники тилу, партизани і жителі окупованих територій. Спогади дітей майже не зустрічаються, хіба що щоденник ленінградської школярки Тані Савічевої. Втім, є і в Чернігові людина, яка пам’ятає воєнні роки, хоча щоденників не вів, бо був ще малий, не вмів писати, та й не було на чому. Людина ця досить відома в місті, як великий його патріот, патріот своєї малої батьківщини — Лісковиці, засновник її музею. Це Анатолій Вареник.

Напередодні

Як жили люди перед війною, чи відчували її наближення? Тоді Варенику було лише п’ять років, не вмів він читати, телевізор тоді ще не існував, світла Анатолій Іванович не пам’ятає. Хоча дерев’яні стовпи були.
Батько, Іван Миколайович, працював робітником на музикальній фабриці, у 1937-му був заарештований і відбував заслання в Архангельській області. Був призваний у Червону Армію і загинув у Східній Прусії в 1945-му. Мама, Марія Кирилівна, працювала робітницею спочатку також на музикалці, а потім на ткацькій фабриці «Промтекстиль», що була тоді на місці скверу Богдана Хмельницького. Діда Миколу в 1931 році розкуркулили і з рідної Муравейки він переселився у Чернігів до сина. Хату купили по вул. Гліба Успенського, 21. Була вона вже тоді старенька, під солом’яною стріхою. Відремонтували її, але солома залишалася ще довго. У цій хаті Толя народився, прожив усе життя, живе й зараз. А ще з довоєнних спогадів залишився в пам’яті магазин «Потребілка», що стояв під Болдиною горою. А поруч була будка, де продавали питну воду — копійка за відро.
Це було місто Анатолія Вареника. Іншого не пам’ятає, лише згадує, що дорослі іноді ходили «в город». Так називали центральну частину. Тепер уявіть, про що думали люди, які жили тоді на Лісковиці, і чи цікавила їх політика? Звичайно, думали лише про те, як прожити, бо всі жили бідно.

Війна прийшла непомітно

Коли розповідають, що про початок війни дізналися з виступу по радіо Молотова, це не про всіх. Більшість не мала радіо, в усякому разі, родина Вареників. Перші спогади про війну — це авіаналіти, під час яких всі ховалися в Антонієвих печерах. Толя ходив туди з мамою і молодшим братом. Особливої паніки не пам’ятає. Сусід на прізвище Шкурко (по вуличному Шкурка) ніс із собою інструмент, щоб можна було відкопатися, якщо буде обвал. Потім бомбардування посилилися, і сім’я вимушена була піти в Гущин. Йшли через дубовий гай, Малеїв рів, поля, городи. Пам’ятає, як у Гущині варили картоплю у величезному казані.
Вже через багато років Анатолій Іванович зустрів на «Хімволокні» жінку, в якої вони жили в Гущині. Коли повернулися в Чернігів, там уже були німці. Німці на Лісковиці з’являлися рідко. Запам’ятав Анатолій, як вони прив’язували коней до в’язів, що росли на вулиці. Ще один епізод — німці розважалися під патефон біля старого пам’ятника Коцюбинському. Пам’ятає й італійців, у пілотках з пір’ям.

Але не завжди було так спокійно. Одного разу хлопці сиділи на призьбі будинку Гольд-мана (де тепер зупинка тролейбуса № 8 біля Меморіалу Слави) і бачили, як німці з вівчарками гнали циган повз Болдину гору за місто, де, як потім з’ясувалося, їх розстрілювали. Розстріляли й сусідську сім’ю Каганерових, які були євреями.
Маму Толі збиралися вивезти на роботу до Німеччини, але німці якось зважили на двох малих дітей. За рахунок чого жили у Чернігові? Був невеличкий город та корова. Хліб пекли із зерна, що мололи на ручних жорнах у сусідів Тихомирових. Крім того, мама ходила по селах і щось міняла. А ще мама підробляла — шила бурки, а потім модні після війни «бобочки», на старій, але надійній машині «Зінгер». Толя допомагав. Щоб, як показують у фільмах, німці вимагали курей, яйця, — не пам’ятає. Лише одного разу німець забрав трохи сіна, що заготовили для корови.

Усі жили по-різному

Якщо подивитися з точки зору дня сьогоднішнього, більшість людей цікавила лише власна доля. Сім’я Вареників виживала, як і багато сусідів. До речі, дехто з них і зараз мешкає на тій же вулиці, в тих самих будинках. Іноді зустрічаються і згадують ті роки.
Минуло багато років, і Анатолій Іванович вважає, що не слід називати деякі прізвища. Ці люди не служили в поліції, але працювали на німців, роз’їжджали на власних мотоциклах, мали по кілька будинків. Непогано пристосувалися і після повернення радянської влади. Але ніколи не були радянськими патріотами.
«Мене ніхто не примушував, але на свята я завжди вивішував червоний прапор. Вони, а потім і їхні діти, ніколи», — каже Анатолій Вареник.
Визволення Чернігова Вареник не пам’ятає, бо був у діда, який на той час вже жив у Муравейці. Коли поверталися до Чернігова, їхали на підводі через тимчасову переправу, бо міст через Десну був зруйнований. У школу пішов у жовтні 1944-го, а в січні 45-го, повертаючись зі школи, зустрів маму з похоронкою на батька. Ніколи не забуде її очі. Так закінчилося дитинство і війна Анатолія Вареника.

Аркадій Стежеринський, тижневик «Чернігівські відомості» №130

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.