Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » За замах на вбивство і підпал засудили на 10 років

За замах на вбивство і підпал засудили на 10 років

За замах на вбивство і підпал засудили на 10 років
26 травня Апеляційний суд області виніс вирок 46-річній Ірині Авраменко, уродженці Корюківки: 10 років позбавлення волі за підпал і замах на вбивство. За замах їй присудили десять років, за підпал — три. Та більш тяжке покарання поглинуло менш суворе. Мотивом злочину, суд визнав ревнощі. Їй прямо в залі суду наділи наручники, завели в клітку, а потім відправляй в ув'язнення. Також суд зобов'язав Ірину Авраменко відшкодувати 14 тисяч гривень матеріальної шкоди і 60 тисяч гривень (кожному по 30 тисяч) за моральну шкоду потерпілим — колишньому чоловіку 58-річному Володимиру Авраменку і 53-річній Ірині Остапенко, жителям села Наумівка Корюківського району.

«Розписалися, а вона — любителька випити»

Хоча злочин скоєний аж 8 років тому, напевне, в області не було жодної кримінальної справи, щоб розслідування, розгляд і т.д. тяглися так довго.
А почалося все 9 червня 2003 року в селі Наумівка Корюківського району. Саме 9 червня, тільки 2011 року, приїхала туди і я. Господар якраз порався. Ставний, засмаглий чоловік, видно, в молодості був дуже гарним. Це він — 58-річний Володимир Авраменко. Чоловік тяжко зітхав, згадуючи історію, яка ледь не позбавила його життя.

— Володимире Івановичу, як ви познайомилися з Іриною Авраменко?
— Я був одружений, жив у шлюбі 20 років. Та не склалося. І в 1994 році ми розлучилися. Від першого шлюбу у мене двоє дорослих синів. Певний час жив сам, а потім якось на халтурі познайомився з одним чоловіком. Він запросив мене до себе додому. Там я й познайомився з сестрою його дружини Іриною. З'ясувалося, вона вже двічі виходила заміж, дітей не мала. Виглядала привабливо. Так трапилося, що стали часто з нею пересікатися. Вона сиділа на дзвінках у Корюківській школі, а я повз школу ходив на роботу. Згодом зійшлися, десь два роки жили. Я помітив, що вона любителька зайвого хильнути, але трималася. Все умовляла мене розписатися. Я погодився, і в 1999-ому розписалися. Я купив у Наумівці стару хату, підремонтував, решітки від злодіїв поставив на вікна, завели хазяйство: двох свиней, птиці повен двір, городу 60 соток. Я ще й будуватися надумався. Хотілося, щоб все було, як у людей. І тут Ірина показала істинне своє нутро — почала запивати. Приїжджаю додому, а вона п'яна спить, іду вранці на роботу — ще не протверезіла. І просив, і грозив, наполягав, щоб лікувалася чи кодувалася. Дарма. І сестрі, і матері н скаржився. Кажу: «Що мені робити?» А вони: «Роби, що хочеш». За п'янку зі школи попросили. Бувало, як загуде... Я терпів.

«Я вас, голубків, піджарю!»

— У кінці 2002-го вона пішла в запій. Було це на новорічні свята. Я не витримав.
Взяв Ірину і відвіз до матері в Корюківку. Ключі в неї не забирав. Якось мене не було вдома, вона приїхала, забрала половину речей, птицю, порося. Згодом свій бізнес почала — в Корюківці на базарі торгувала. Мене кликала до себе, та я відмовився. Жив сам п'ять місяців. З хазяйством важко впоратися, бо я ж ще й працював водієм у Корюківському лісгоспі. Отож вирішив позабивати птицю і попросив Ірину Остапенко допомогти мені тушонку зробити і позакривати. Людина і прийшла.

Стоїмо в сінях, балакаємо. Собака загавкав, а потім притих. У дворі світло горіло. Бачу, Ірина. Я й сказав Остапенко, щоб ішла в хату. Розмовляти з колишньою, хоча ми ще й не були розлучені, не хотів. Зачинив двері, а вона їх давай вибивать. Я заскочив у хату і защіпнув на гачок. Вона кричить: «Хто там у тебе?» Ірина подала голос. Колишня взяла швайку, що свиней колють, просунула у двері, щоб відчинити гачок. Нічого не вийшло. Тоді стала кричать: «Піджарю вас, голубків, без суду і слідства». Навісила на двері сінець замок. Побігла в гараж, схопила дві каністри з бензином. Облила машину «Москвич», яка стояла у дворі, запалила. Потім взяла м'яло, повибивала вікна в хаті і стала заливать у вікна бензин, кидать запалені сірники у вікна, під двері бензину налила. Все запалало. А нам вибратися ніяк, на вікнах грати, двері ззовні замкнені. Вона ще кабель перерізала, щоб ми міліцію не викликали. Кричати, кликати когось на допомогу було марно, хата стояла на відшибі від села. Вогонь тріщить, таке зарево! Солома на горищі і рубероїд горять; смола капає... Жах!
Ми вибралися через горище. Я вибивав дірки у покрівлі, щоб вилізти. Ледь врятувалися. В хату встигли вскочити тільки двічі, я документи і телевізор виніс, а Остапенко — речі, які згребла у шафі. Схопив відро, щоб гасити, а вже полум'я таке — не поступитися.

Мимо їхав мужик. Я попросив його викликати пожежних. Приїхали спочатку наші, наумівські, потім — з Корюківки. Від хати лишилися обвуглені стіни. Я розібрав недогарки, відвіз три машини на котельню на ферму. А решту — на смітник. На роботі мені дали відпустку. Спочатку прихистили Остапенки. Потім на роботі дали вагончик, і я там жив, поки звів нову хату.

Не було б щастя, так нещастя допомогло

— У вагончик до мене прийшла Лена. Мені було 50, їй — 23. Уже восьмий рік ми разом. У нас народилася доня Настуня. Цьогоріч вже піде у перший клас. Тільки з третьою дружиною, у 50 років, я почав нарешті щасливо жить!
Слухаючи нашу бесіду, Олена усміхнулася.
— Олено Іванівно, а ваша мати не була проти, що обранець за вас настільки старший?
— Спочатку була проти. А потім побачила: у нас всерйоз. Доля звела нас. Я жила у Чернігові, працювала на камвольному. На роботі скорочення. Що робити? Туди-сюди з села сумки возити? Сім'ї не було. От і повернулась у Наумівку. Зійшлася з Володимиром. І не жалкую. Ми розписалися. Нині я працюю завгоспом у літньому таборі. Чоловік у всьому допомагає. Таких ще пошукати треба.
— Після підпалу я подав на розлучення. Але Ірина так і лишила собі моє прізвище.

— Володимире Івановичу, а як же кримінальна справа?
— Її порушили по підпалу, але моя колишня все заперечувала. Вона не підпалювала хату, її й близько не було у Наумівці. Ні мене, ні Остапенко вона того дня у вічі не бачила. Її потримали кілька годин у міліції і відпустили. Справу розслідували чи не рік. Скільки скарг у прокуратуру попописав! Чи не п'ять разів відправляли на дослідування. Це беспредел! Якби мене, простого роботягу, звинуватили у чомусь, то й місяця не пройшло б, закрили б. А то тягли, тягли... Думаю, вона знайшла якісь шляхи.
— Врешті-решт Корюківський суд дав їй за підпал два роки умовно. Я оскаржив цей вирок у Апеляційному суді. І вона оскаржила. Ще й адвоката мого надоумила, мовляв, хай Володимир відкличе свою скаргу. І я відкликав. А вона своєї ні. І суд її виправдав. Як це так? Я ледь не загинув! Мало того, Ірина почала звинувачувати мене, що це я сам підпалив хату, щоб отримати страховку. Чи я з глузду з'їхав? А навіщо б я машину вщент спалив, вона ж не застрахована?

Я образився і звернувся до Верховного Суду. Верховний скасував рішення Апеляційного, що вона не винувата. Тоді Апеляційний суд послав на дослідування, але і це я оскаржив у Верховний Суд, і дослідування відмінили. А справу порушили по двох статтях: замах на вбивство і підпал. І тільки за третім разом Апеляційний суд у новому складі суддів, як того вимагав Верховний Суд, виніс справедливий вирок — 10 років тюрми.
Ірина заперечувала, що не палила. Та знайшовся свідок Олександр Нога, він їхав того вечора за дружиною у Корюківку і бачив, як Ірина ходила по моєму двору. Це довів і на слідчому експерименті.
Страховки я і досі не отримав, бо ще не взяв вироку суду на руки. Та не знаю, чи й отримаю. Стільки років пройшло. Здоров'я, нерви, гроші на адвоката, я стільки втратив!

— Ірина на вид яка була, п'юща?

— Скільки бачив у суді, наче ні. Все хвалилася, що в мене нічого не вийде. Та є Бог на світі і чесні судді. Гроші ще зароблю, було б здоров'я. Ось вигодуємо бичка, продамо і зберемо донечку у перший клас.
При згадці про Настю очі Авраменка засяяли. Видно, любить її понад усе. Для неї спорудив карусельку дитячу, розфарбував яскраво, як у місті на дитмайданчику. Для неї купив комп'ютер, накупляв півкімнати іграшок. Для неї добудовує нову хату, щоб був у Настечки свій дім.
— З Остапенками й досі підтримуємо стосунки, — каже Володимир.

Я просилась: «Іро, одумайся, в мене ж діти!»

Про події восьмирічної давності розповідає 53-річна Ірина Остапенко:
— Мій чоловік товаришував з Володимиром Авраменком. Інколи ми сім'ями з іншими друзями збирались на шашлики. Ірина завжди була незадоволена чоловіком. Все їй було не так. Якось навіть обмовилася: «Не віддаєш мені гаража в Корюківці, так я спалю його». Тоді я не надала значення тим словам Я й досі пам'ятаю події того дня. До нас заїхав Авраменко і попросив мене закрити тушонку. Сказав, що хазяйство велике, він днями на роботі, не встигає доглядати. Отож хоче половину птиці порізати. Я пообіцяла, що допоможу з консервацією наступного дня. Пообіцяла, а своєї ж роботи повно. Якраз городи в зіллі. Випросила на роботі один вихідний. І тут згадала про Авраменка. Птиця ж може пожити кілька день, а от город... Я вже 18 років навчаю випускників нашої школи вальсу. Мав скоро бути випускний. І того вечора я пішла на репетицію десь о 7-ій вечора (серед випускників був і мій син). Репетирували десь до 9-ої. Потім я зайшла до подруги, розговорилися. І тут я згадала, що пообіцяла Авраменку завтра допомогти, а сама уже день спланувала бути на городі. Живе він за селом, добиратися далеко. Мобілок тоді у нас не було, щоб подзвонити. Вона й каже: «Пішли в бар, там є телефон, подзвонимо йому на домашній». Ми до бару — зачинений, того дня був вихідний. Вирішила, поїду велосипедом, скажу, що завтра не зможу.

Була вже десята вечора. Місяць світив так ясно, був повний, що я не злякалася їхати. Приїхала, тільки зайшла в хату і сказала Авраменку, що завтра не зможу. А він і каже: «Візьми хоч банки помий, бо в мене рука не влазить». Став лаштувати мені банки у сінях. Пройшло хвилин 15. Тут собака загавкав, а потім притих. Щось загупало. Він сказав: «Це Іра». Наказав мені: «Я тут побуду, а ти іди в хату». Я зайшла, він за мною і двері на гачок причинив. А вона вже в сінечках. Кричить: «Відчиняй, хто у тебе?» Він каже: «Мовчи». Я йому: «Давай покажусь». А вона скаженіє, кричить, у двері гупає. Не змогла відчинить. Чую, замок повісила і давай вікна бить. А у дворі ж світло горить і добре видно. Бачу, побігла в гараж, авто відкотила. Каністри з бензином дістала, хлюпає. Чиркнула сірником. Я кричу їй: «Іро, одумайся, в мене ж діти! Що ти робиш?» А вона своє робить. Звідки їй знати, що таке діти, коли своїх ніколи не мала?

* * *

Загорілось приблизно о 23.00.
— Після пожежі ми з чоловіком Володимира прихистили на кілька тижнів у себе, доки йому на роботі не дали вагончика. Майже відразу до нього прийшла жити Лена, — розповідає Ірина Остапенко.
— Ви задоволені, що Ірину Авраменко посадили?
— Задоволенням це назвати не можу. Якесь полегшення на душі. Через неї я на той світ ледь не потрапила, у пеклі побувала. Буває, задумуюсь: «А що буде, коли вона вийде? Чи не буде мстити?» Сусідка Володимира казала, що вона якось ще раніше його самого збиралася спалити. Туалетним папером хату обіклала, та воно пихнуло і погасло само. Скільки ж того паперу там було?

* * *


Ось така історія, в якій ще не поставлено крапку. Засуджена оскаржила вирок Апеляційного суду до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Кілька років перед ув'язненням Ірина Авраменко жила в Чернігові.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №24 (1310)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: суд, кримінал, ревнощі, Ірина Авраменко, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в: